Досить “гнати порожняк”

Сьогодні, коли сучасна Україна стоїть перед низкою внутрішніх і зовнішніх соціально-політичних, військово-стратегічних, фінансово-економічних та геополітичних викликів, на порядку денному реально постала загроза її існуванню як суверенної держави. Причин на те є багато і різних, а вже про граблі говорилося не один раз. Проте відчуття дежа вю неминуче. І чим воно гостріше, тим більшим є бажання відкласти вбік наукові методології і спробувати віднайти в нашій історії аналогії — як невивчені поганими учнями уроки. За провалене навчання доводиться розплачуватися нащадкам тих горе-учнів. І ціну цієї плати нам тепер доводиться з’ясовувати. Звичайно, кожна аналогія, попри свою ефектність, є вельми умовною і обмеженою, але вона може стати для нас приводом, щоб не повторювати помилки попередників.

Нездатність піти на політичний компроміс і поступитися задля досягнення консолідації, прагнення позбавити конкурента самого права на існування — в тому числі й через обмеження у виборчому процесі, звичка до забезпечення лояльності внаслідок розподілу посадових місць за ознаками партійної та особистої вірності, вирішення економічних проблем за рахунок пересічного громадянина і масштабної соціальної та соціалістичної демагогії, занепад військових сил у поєднанні з перебуванням іноземних військових баз на території України та штучним загостренням міжнаціонального питання — уся ця жахлива комбінація може стати тією вибуховою сумішшю, що поставить крапку в черговій спробі українців таки збудувати свою незалежну державу. А може і не поставити, якщо ми будемо пильними до самих себе, провідників, яких ми обираємо, та до уроків минулого, які нарешті маємо засвоїти. Не боятися правди про минуле — значить розуміти сьогодення, а отже, мати майбутнє.

Зачаровані демократією

Коли на початку ХХ ст. Російська імперія (як і радянська в кінці ХХ ст.) доживали свої останні роки, український політичний національний рух очолювали й становили його активну більшість представники інтелігенції. Вони щиро прагнули бачити Україну демократичною, але спосіб досягнення цієї мети не передбачав протистояння з колишнім імперським центром, а тим паче боротьби за незалежність. Відтак за обох епох було обрано парламентську форму здобуття національних прав, коли провідники національного руху оголосили про своє лояльне ставлення до загальноросійського/загальносоюзного центру на принципах федеративно-конфедеративного співжиття.

Центральна Рада ані у своїх перших трьох універсалах, ані навіть у четвертому не поставила питання самостійності України руба (у IV самостійність було оголошено до зібрання загальноросійських Установчих зборів). За наших часів (кінець 1980-х — початок 1990-х) Товариство української мови імені Шевченка, згодом Народний рух, додало до своєї назви “за перебудову”, чим окреслило лояльність до політики Москви. Ті, хто прагнув чіткого орієнтування на самостійність, опинилися в меншості і були оголошені ледь не провокаторами. Відтак склалася тенденція самоплинності процесу набуття Україною державності залежно від світових та загальноросійських процесів (сприятливого міжнародного становища, відцентрових процесів у самій Росії тощо) — мовляв, від українців мало що залежить.

З огляду на це, коли російський центр фактично розвалився (падіння Тимчасового уряду й розкол Росії на “червону” й кілька “білих” центрів наприкінці 1917-го — на початку 1918-го або ж децентралізація в СРСР, заколот ГКЧП у 1990-х) й Україна отримала очікувану, але, хоч як дивно, несподівану незалежність, молода держава опинилася без свідомої та незалежницьки орієнтованої національної еліти. Здавалося б, саме в цей час функції провідників нації, як моральних, так і фактичних, мала б узяти на себе вітчизняна інтелігенція (не лише творча, а й технічна, адміністративна, управлінська), що опинилася в ролі новітньої політичної еліти. Проте виявилося, що ні на початку, ні наприкінці ХХ століття “цвіт” української нації був неспроможний керувати країною. Раптом з’ясувалося, що державний організм потребує зваженого рутинного керівництва, політичного компромісу, соціального регулювання, економічного розвитку, а фінанси не стають стабільнішими від яскравих і гарних промов про любов до народу. З колишнього ж центру (Петроград — Москва) вже не надходили не лише вказівки, а й кошти. Ще 29 жовтня 1917 року голова першого (соціал-демократичного) уряду Центральної Ради Володимир Вин­ниченко практично визнав бездіяльність генеральних секретарів (міністрів) у справі розбудови державної урядової та адміністративної служби, коли заявив про неготовність національної інтелігенції до урядової роботи та загальну кадрову кризу.

Наполеони із Зачепилівки

При цьому на поверхню спливли й цілком меркантильні потреби — не тільки як керувати державою, а й як облаштувати власне життя. Відтак Михайло Грушевський, що створив собі ареол “мудрого діда” і, ставши головою українського парламенту міг немов “під час дощу між краплями пройти” (щось нагадує? — ось вам і одне з багатьох дежа вю), вступив до однієї з найпотужніших партій, дарма що на засіданнях Ради все частіше переймався написанням наукових статей. Інтелігенція 1990-х, що авансом асоціювалася (чи радше сама себе охоче ідентифікувала) із совістю нації, у Верховній Раді ще першого скликання досить швидко поступилася “червоним директорам”, які швидко усвідомили переваги власного нового становища. Тож невдовзі “провідники” національного руху стали підігравати владі не лише червоних директорів, а й новопосталої олігархії, задовольняючись “скромною” вигодою від свого перебування у владі чи конструктивній опозиції.

У далекому відтепер 1918 році військовий міністр УНР Олександр Жуковський писав: “Майже кожен із діячів почував себе Наполеоном, почував себе героєм, призваним спасти отчизну і дати їй лад та порядок. Багато із них міркували в душі, що тільки він один покликан і призван історією до святого діла — відродження батьківщини. В цьому виявилось інтелігентське кружкове виховання і вплив російської культури. [...] А такі обставини, в свою чергу, висували на підмостки політичного життя політиків демагогів, ріжних авантюристів, людей аморальних, безпринципних, які устраювали свої особисті інтереси і хтіли взяти від життя, від других людей що тільки можна взяти, але накладати високих обов’язків на себе, ні — це заборонялосє, це не полягало в їхні натурі”.

Тоді, на початку ХХ століття, у розпалі соціальних потрясінь та соціалістичних мрій, конструктивній роботі заважала кадрова проблема. Добір працівників за партійною належністю викинув за межі державотворчої роботи досвідчених у таких справах працівників середньої ланки. Не було вжито заходів і для реформування системи праці в департаментах, через відсутність коштів заробітна плата урядових службовців не відповідала потребам часу, а отже, не сприяла припливу фахівців до урядових структур. Непродумана кадрова політика призводила до того, що в органах виконавчої влади не було досвідчених, професійно підготовлених державних службовців. Як наслідок — поширення хабарництва, безпринципності та залежності від вказівок партійних бонзів.

У перманентній кризі

Закон Центральної Ради від 3 січня 1918 року фактично знищував ідею створення збройних сил УНР. Після відмови від будівництва національної армії та усунення від служби кваліфікованих, але “партійно несвідомих” державних та інших службовців до числа незадоволених політикою влади потрапив і чималий прошарок цивільних і військових службовців. “Техніки, інженери, промисловці, дідичі, управителі культурних маєтків, всі інтелігентські сили, цілий вихований літами апарат новочасної суспільности, що міг би одиноко вирвати край з руїни, загнано в кут”, — справедливо зазначалося на Всеукраїнському з’їзді хліборобів-демократів. Крім того, насправді Центральна Рада так і не стала “уособленням національно-демократичного фронту”, позаяк саме її лідери спочатку розкололи український національний рух (самостійників-націоналістів оголосили ледь не провокаторами, а середній клас та консервативні кола взагалі позбавили права бути представниками українства), а згодом було нівельовано й поняття демократичного фронту (взяти хоча б політику утиску профспілок). Так у країні виникла ще й глибока системна політична криза. Ні, до влади олігархів тоді не дійшло через відсутність таких, проте, якщо комусь це нагадує поведінку Верховної Ради, то він не помиляється — подібність надто разюча.

Заграючи із соціалістичною риторикою, бо саме її вважала за спосіб утримання державної влади, — Центральна Рада викинула з суспільного процесу всі верстви населення, окрім робітників та селян. А не спромігшись опанувати економічну ситуацію, українська влада втратила лояльність робітництва (саме лояльність, а не підтримку, бо її вона практично не мала). І врешті, в підтримці владі відмовили ті, кого вона вважала своєю соціальною базою, ті, кого українські вожді ототожнювали (й ототожнюють) із безмірною губкою, яка мала бути просякнута їхньою ідеологією, ті, хто був взірцем народного українства — селяни. Село, кинуте бездіяльністю уряду на поталу хаосу та анархії, не пробачило Центральній Раді невирішеність земельного питання. А відсутність армії взагалі залишила УНР беззахисною і перед внутрішніми, і перед зовнішніми загрозами.

Таким чином, увесь цей комплекс крайнощів, сукупність управлінської, політичної та економічної криз фактично ізолювали УНР та її уряд від власного народу. Саме в цьому слід шукати причини падіння української державності. У тій моделі владно-управлінських інституцій, що існували в УНР, українська державність вижити не могла. Питання полягало лише в тому, коли, хто і в який спосіб повалить її. Прихід більшовиків — слабких і погано організованих — не був чудом, коли враховувати бездарність тогочасного українського проводу. До влади уенерівців повернули німці, але коли українцям і далі закортіло продовжувати свої соціалістичні експерименти, в окупаційної влади урвався терпець — встановлення прямого правління німецької військової влади могло стати реальністю.

Центральну Раду було повалено у квітні 1918 року переворотом гетьмана Павла Скоропадського. За Скоропадського — хоч і ненадовго — відчувалася певна економічна стабільність, життя вирувало, бізнес почувався добре й тулився до влади, відкривалися українські школи. Водночас селянство залишалося без землі, профспілки без можливостей захистити робітництво, армії фактично не було, а демократичні свободи чимдалі згорталися. Більшість свідомої інтелігенції зайняла вичікувальну позицію “проти всіх”, адже місце вождя було зайняте, а пропонувати конкретну і реальну альтернативу “національні” лідери не вміли і, схоже, не бажали. Проте розхитування влади було в руслі тогочасної моди — революція понад усе, особливо якщо є можливість її очолити. А коли гетьман втратив владу, — зрозуміло, що не через свою грамоту про федерацію з Росією, а внаслідок масштабної політичної кризи, — у його наступників з’явився реальний шанс показати свої державотворчі таланти, правда за умови засвоєння попередніх уроків історії.

П’ять хвилин слави

Після приходу до влади Директорії нові керівники держави Петлюра і Винниченко мали шалену популярність (може, й не таку як згодом винесений руками народу на владний Олімп Віктор Ющенко, та все ж), кожен із них вважав себе (як сьогодні дехто й про себе думає…) ледь не месією. Натомість країна занурилася в хаос, нею почали правити отамани, князьки “місцевого розливу”, які з посмішкою спостерігали за боротьбою за Київ, розмірковували, на який важіль кинути копійку й зняти карбованець. Народ катастрофічно біднішав, а, зубожілий, все частіше займав позицію “проти всіх — лише за себе”. Простим людям йшлося про примітивне фізичне виживання. При цьому того, що державність в Україні існує лише номінально й незабаром може взагалі перетворитися на фікцію, не помічав лише сліпий.

Здавалося б, саме в такі часи українська національна інтелігенція мала голосно і згуртовано заявити про себе, закликати владну верхівку схаменутися й апелювати до народу. Але “інтелектуали” (точніше ті, хто вперто і нав’язливо себе за таких пропонують) знову наступили на старі граблі — оголосили нейтралітет, уявили себе “вищими” над ситуацією в країні, заявили, що вони “проти всіх”. А проявивши безвідповідальність, вони вкотре не витримали іспит називатися національною совістю. “Совість нації” не має права бути над нацією, вона повинна бути її провідником, особливо за відсутності національної політичної еліти.

Як наслідок — в Україні настали часи гонінь на українське. Навіть більше — часи, коли псевдоукраїнська державність стала засобом збереження новітньої моделі російського (будьмо відвертими) панування на певній території — часи нових денікінців-більшовиків. Сьогоднішні імперці, як і ті в 1919—1920 роках, також не приховують своїх намірів, презирства до всього українського, своєї російськості, принципів “рубай з плеча”, розділяй і владарюй. Вони знову тягнуть нас у Росію, байдуже яку — білу, червону, зелену, а чи навіть під жовто-блакитним прапором.

Вчитися на помилках

Певна річ, сьогоднішня ситуація ще не означає, що боротьбу за Україну вже програно і що історія у своєму загальному підсумку повториться. Власне, щоб цього не трапилося, і треба пам’ятати й аналізувати її тенденції та загрози. А вони на початку ХХ ст. були такі: військову боротьбу програно, Європа вкотре віддала перевагу єдиній Росії. Потім закономірно були голодомори, в’язниці, табори... А щодо тих, хто сьогодні “проти всіх”, хотілося б нагадати (ні, не їм, а нам усім), що врешті-решт вони не перші (як колись і ті, хто пішов на службу антиукраїнським силам під політичні міфи про українізацію і т.п.), хто наслухалися заспокійливих пісень нового режиму і навіть пробують співпрацювати, впливати на нього. Для забуття, навіть тимчасового, вони можуть навіть отримати посади, гроші, новітню “українізацію”. Але при цьому комусь — ні, звичайно не їм — дістануться тюрми, сльози близьких, зламані життя... На початку ХХ ст. деяким пощастило, вони опинилися на Заході. Невже і на початку XXI ст. комусь так само має пощастити?

Відтак короткозорість та провінційність світогляду тогочасних, як і сьогоднішніх “лідерів” та “володарів дум”, які не бачили (не бачать) національних інтересів зі стратегічної перспективи, лише на ходу звикаючи до самостійництва і держбудівництва, становить моральну загрозу нації. І тоді, і тепер нову державу (модель нового часу) прагнули накласти на стару базу (чи то російсько-імперську, чи то радянсько-імперську). І тоді, і тепер світ зазнавав кардинальних перетворень чи не у всіх аспектах як державоврядного, так і суспільноладного життя, і лише українські можновладці залишалися пасивними будівничими старих фундаментів, що й досі прикрашаються новітньою риторикою.

Ось і виходить, що найбільша країна Європи в умовах нових світових викликів вживає застарі “ліки”, а “лікарі”, здається, самі невиліковні. І тоді хтось невидимий може підказати нам, що, мовляв, на велику міжнародну сцену поки що українцям нікого виставити як “актора” й “гравця” світового рівня, бо й внутрішня сцена порожня. Та сьогодні у таких доброзичливців уже нічого не вийде — хай навіть вони займають крісло міністра освіти або прислужують на журналістській ниві у “баріна”. Сьогодні ми можемо зробити найважливіший висновок з наших дежа вю: ми вже достатньо багато знаємо про себе і нарешті не боїмося своїх минулих і поточних помилок. Іншими словами, сьогодні ми розуміємо, що маємо силу і потенціал, аби стати повноцінною і справді незалежною державою в сучасному світі. Розуміємо, що для цього треба багато і напружено працювати — “Не треба слів, хай буде тільки діло”, як казала Олена Теліга. Матимемо і достойну державну еліту, і розвинену економіку, і національну історію, і українську мову…

Павло ГАЙ-НИЖНИК