Де шукати точку опори? Західний світ так само потребує вивчення “російського дракона”, як і ми

 Старт повномасштабної війни Росії проти України очікувано актуалізував і загострив ті питання, відповіді на які творять основу громадянської ідентичності сучасних українців. Ким ми є як спільнота? Які наші цінності й чого хочемо? Що ми захищаємо й у якій країні хочемо жити? У цих умовах у суспільстві нечувано зріс попит на знання з історії та культури, класичну й сучасну літературу тощо. Ось лише уривчасті приклади зі стрічки новин, що свідчать про те, як це відбувається: міністр закордонних справ на великій дипломатичній нараді каже про традиційну належність України до європейської цивілізації, цитуючи дослідження з історії повсякдення; фото бійця ЗСУ на спочинку, який розмістився в поруйнованій будівлі десь на Харківщині й читає підручник “Історія України. 10 клас” (це та частина шкільного курсу, де йдеться про Українську революцію 1917—1921 років).

Суспільство у форсованому темпі вчить невивчені колись уроки, з тривогою й надією шукаючи в історії застереження / дороговкази / керівництва до дій.

Війна і світ: що можуть українські інтелектуали?

Здається, відтепер нікого не треба переконувати в тому, що в цьому процесі творення нашої ідентичності важливе все: і популяризація гуманітарних знань, і наукові дослідження, і освіта, і зрештою мистецьке вираження наших відновлених та новонабутих цінностей. Але це працюватиме на користь суспільства й даватиме стійкий ефект тільки тоді, коли перетвориться на певну системну гуманітарну політику, яка прийде на зміну емоційному імпульсу, породженому війною. Нині ми вже почали усвідомлювати, що гуманітарні й суспільствознавчі дослідження в умовах війни мають особливо важливу функцію. Вони допомагають переосмислити кризовий стан суспільства, є рятівними чинниками для колективної свідомості, відповідаючи на запитання: чому, як, що буде далі?

Ці відповіді важливі не лише для України, а й для світу, який утратив стабільність і впевненість у майбутньому. Західний світ, який в інтелектуальному й цивілізаційному сенсі ми звикли вважати еталонним, насправді й досі не виробив цілісного бачення загроз глобалізованого сьогодення, убачаючи їх у чому завгодно, та лише не у війнах і протистоянні ідеологій, яке зростає. Ніби за містичним збігом обставин минулого 2023 року побачила світ колективна монографія “Як руйнуються світи” Принстонського інституту міжнародних і регіональних студій (Princeton Institute for International and Regional Studies), який 2010-го організував дослідницький консорціум систематизації глобальних ризиків, що мав вивчати виклики й загрози, які чекають на постмодерний світ. Принстонський університет — одна з найавторитетніших сучасних шкіл з гуманітаристики й суспільствознавства, а експерти, зібрані ним, щоб поміркувати над причинами крихкості й можливими наслідками занепаду світопорядку, — це історики, антропологи, кліматологи, географи, математики й навіть археологи (дається взнаки справжній системний підхід з його міждисциплінарністю). Крізь призму вивчення причин краху давніх цивілізацій науковці мали проаналізувати групи системних ризиків цивілізації сучасної, щоб виробити нестохастичні моделі імовірних криз і шляхів їх подолання / попередження. “Що ж вийшло в кінцевому підсумку?”, — спитає читач. У підсумку вийшов доволі цілісний аналіз основних факторів загроз і сфер, де накопичуються потенційні проблеми: економічна нерівність, ускладнення структур економіки й управління, що робить їх вразливими, проблеми екології тощо. І жодного слова про війну, яка вже руйнує світ і вочевидь руйнуватиме його й надалі.

Цей приклад добре ілюструє потребу сучасної науки в знанні про війну як провідного чинника кризи нашого світу. І тут важить не лише трагічний досвід самої України, а потреба в тому, щоб саме українські інтелектуали дали чітку відповідь на те, чому війна як феномен цивілізаційної історії не зникла, не маргіналізувалася до стану локальних конфліктів, а знов вийшла на арену світової історії, багато в чому продемонструвавши свою подібність (антропологічну, соціальну, ідеологічну) до війн ХІХ — ХХ століть, досвід яких, як здавалося, уже можна було б здати на зберігання в архів. Чому архаїчному за формою й сутністю насильству, яке часом нагадує далекі часи Середньовіччя, знов знайшлося місце в сучасній ідеології та політиці, можна шукати пояснень в історії й сучасному стані Росії. Вона виробила унікальні й самодостатні форми світоглядного ізоляціонізму, зміцненого месіаністичною ідеологією (звісно, є ще інші цивілізаційні “сховища” цієї загрозливої архаїки, як-от Іран, Китай).

Кому як не українським гуманітаріям через надто тісне й трагічне знайомство із цими реаліями осмислювати цивілізаційну природу теперішніх війн, пояснюючи її світовій спільноті?

 

Нова ідентичність

Чому це важливо для нас, ба більше — для всього світу? Тому що під час війни тільки гуманітаристика дає відповіді на нагальні питання стосовно сьогодення й майбутнього, формує нашу ідентичність. Важливо усвідомити те, що процес формування ідентичності перманентний і не тільки для українців. Європейські нації та пан’європейська ідентичність постали перед необхідністю переосмислити себе. Наш досвід і саморефлексія мають стати вирішальними в цьому процесі. Але тільки від наших інтелектуалів залежить, чи буде ця візія згенерована й поширена у світі, наскільки вона буде продуктивною та переконливою. Насправді треба подолати міф про те, що ми молода нація із щойно сформованою ідентичністю (частково цей процес уже запустився й починає діяти). Як свідчать події останніх десятиліть, у цьому процесі немає “старих” чи “молодих” — усі постійно мають вчитися й переосмислювати свій досвід та ідентичність.

Тут варто згадати, що пан’європейська ідентичність в її теперішньому вигляді є витвором останніх 30 років і, по суті, ровесниця ідеологічним шуканням українців доби незалежності. Сам Євросоюз постав насамперед як економічне об’єднання, маючи дуже слабку ідеологічну платформу, якої виразно забракло в 1990х роках після краху комуністичної системи, коли ЄС почав трансформуватися в політичну спільноту із ширшим набором інтегративних практик. Усі ці роки в розбудові своїх ідеологічних засад Євросоюз питому увагу приділяв мультикультуралізму й інклюзивності в соціокультурній сфері. Ця стратегія була покликана: 1) продемонструвати “єдність у різноманітті” старих європейських націй; 2) знайти місце для країн молодшої Європи (переважно Центрально-Східної), які долучалися до ЄС; 3) розв’язати проблему культурної адаптації мігрантів, не вдаючись до їхньої асиміляції. Не секрет, що з огляду на цю стратегію, у європейських столицях дещо скоса дивилися навіть на кволі спроби шукань власної національної ідентичності українцями. Брюсселю за цими хаотичними й безсистемними спробами, про які казала переважно місцева інтелігенція і дуже рідко влада, вважалася примара етнічного націоналізму, здатного підірвати стабільність у регіоні. Мовляв, у той час, коли в нас панує “спільна” ідентичність, наївно й навіть небезпечно чіплятися за щось вузьконаціональне.

Ці застереження були породжені нерозумінням того стану постколоніальності, у якому була Україна після 1991 року, і несприйняттям того, що відновлення й почасти формування власної національної тожсамості для її народу є не культурологічним проєктом, а способом порятунку від розчинення в “руском мірє”, який, поглинувши її культурно, швидко поглинув би й політично.

 

На щастя, ні першого, ні другого не сталося. Але в умовах повномасштабної війни, коли Росія з позицій сили й власної культурної “винятковості” заговорила зі світом, раптом з’ясувалося, що пан’європейська інклюзія, яка була здатна толерувати майже все — аж із загиблими російськими бойовиками як “жертвами” війни включно, виявилася напрочуд слабкою і безпорадною супроти агресивного й самовпевненого тиску зі Сходу. Виявилося, що перегляду потребує не лише антропологічна й ціннісна інтерпретація російської культури, а й пригадування власного ідентичнісного багажу, який протягом цих років істотно розмився полікультурністю. Завдання не з легких, бо ж ідеться не про відродження войовничих ідеологій етнічних націоналізмів, які справді будуть руйнівними для ЄС (і в цьому буде однозначно дотримано російського інтересу), а про наповнення реальним змістом формули “єдності в різноманітті”. Здається, сучасні українці є живими носіями цієї формули, про що виразно засвідчили останні два роки війни, лишається лише її осмислити й артикулювати на власному досвіді, який стане помічним для наших європейських сусідів.

Чи нас почують?

Що для цього потрібно? Здається, сьогодні найбільше ми стурбовані “кенселінгом” російської культури й відвоюванням на культурній карті світу свого місця. Це цілком зрозуміло й пояснювано: ідеться не лише про прагнення бути помітними серед інших, а й про те, що в такий спосіб ми позбуваємося власних світоглядних травм (вторинності, провінційності, вузькості мислення й сприйняття світу за посередництвом метрополії та її культурних фільтрів). Однак чи достатньо цього? Навіть для повноцінного самоствердження у світі нам нині бракує дуже важливої функції, ще дуже слабко представленій у нашій культурній матриці, — витворення певної інтелектуальної самодостатності. Українці мають стати одними з провідних експертів з проблем постглобального світу, який не спромігся їх подолати, а лише їх притлумив. Звідси випливає потреба мати свою якісну візію всього, що відбувається у світі. Донедавна ми мали дуже тонкий прошарок фахівців з міжнародних відносин, історії, філософії та літературознавства країн Сходу, Африки чи Південної Америки, які здебільшого були виховані в рамках російсько-радянської інтелектуальної традиції та звикли працювати як дослідники з “провінції”. Час змінив інтелектуальну систему координат і тепер ми маємо виробити питомо свою візію всього, що відбувалося / відбувається з людством не лише в провідних регіонах світу, а й у найвіддаленіших його куточках. Звісно, світовий інтелектуальний простір сповнений національними візіями “цивілізаційного” — і тут є жорстка конкуренція. Але що системнішими й інтелектуально глибшими будуть наші візії (а тут нам є що сказати, хоча б з огляду на власний досвід колоніалізму й деколонізації), то цікавішою ця картина світу буде для інших.

Іншим пріоритетом українських науковців має стати розвиток студій, пов’язаних з Росією, імперіологією та іншими чинниками, які є дестабілізаторами сучасності. Не таємниця, що провальність сучасної світової русистики, яка не змогла передбачити російської агресії та нині не здатна її аналітично пояснити, спричинена не лише “залюбленістю” в російську культуру, що заважає її неупередженому “розтину”, а й тим, що вона переважно концентрувалася на літературознавчих студіях, шукаючи там “царства духу”. На зміну цій викривленій парадигмі мають прийти дослідження із соціальної антропології, релігієзнавства й історії, що накреслять більш певну шкалу вимірювання сутності “руского міра”. Наші інтелектуали мають поменше міркувати з огляду на західні авторитети (тут ідеться про візії, але не про методологічні підходи, у яких ми наразі лишатимемося реципієнтами), продукуючи й утверджуючи свій погляд. Але для цього він має бути переконливим і зрозумілим для всього світу, який має побачити в цьому подолання страхів і розв’язання проблем не стільки наших, українських, скільки своїх рідних.

Як це зробити? Почну з банального: системна державна політика з підтримки гуманітаристики й суспільствознавства у сфері інституцій, досліджень, медіасупроводу, а також залучення недержавної фінансової та інституційної підтримки. На жаль, у нас і досі не народився клас інвесторів у національні think-tanks, хіба якщо вони не заточені під макроекономічну аналітику. Останні роки після недолугих спроб Міністерства освіти і науки інтернаціоналізувати нашу гуманітаристику в нас різко зменшився сегмент наукових часописів з історії, соціології, антропології, політології які були майданчиками для обкатки нових ідей і відкриттів. Штучне стимулювання до закордонної публікаційної активності українських гуманітаріїв і суспільствознавців як пріоритетної збіднює власне український науковий дискурс. Варто усвідомити, що закордонне експертне середовище, зазирнувши в наш внутрішній науковий простір і побачивши його структуру, викривлену внутрішню комунікацію, неефективні механізми й академічні практики, репутаційну й інтелектуальну вторинність, утратить будь- який інтерес до голосу українських вчених, навіть якщо вони говоритимуть / писатимуть світовими мовами.

Ще один дуже важливий стратегічний напрям у гуманітарній політиці, який дасть більш продуктивні стимули для вчених, — переклади найкращих праць українських інтелектуалів та їхньої публікації у світових видавництвах. Наразі це буквально одиничні прецеденти, до того ж вони більше стосуються красного письменства, аніж наукових текстів. Найпарадоксальніше, що попит та інтерес до голосу українських інтелектуалів є і наразі навіть зростає, але задовольнити його можна лише цілеспрямованими й потужними інвестиціями, на які українські видавці з відомих причин поки що неспроможні. Отже, потрібна підтримка держави, що є нормою у світовій практиці, і створення умов для приватних інвесторів, для яких перекладні серії стануть іміджевими проєктами.

Зрештою, нікуди не подітися від інституційної складової розвитку гуманітарних і соціальних галузей знань. Про внутрішню ситуацію наразі не йтиметься, лише зауважу, що в прогнозованих реформах від МОН тепер проглядається лише намір скоротити фінансування фундаментальних наукових розробок і пов’язаних з ними спеціальностей в університетах, що в умовах війни дорівнюватиме інтелектуальному й світоглядному колапсу. Певні можливості водночас виникли й залишаються на зовнішній арені. Ідеться про відкриття нових освітніх програм, пов’язаних з Україною, у європейських і американських університетах, які дрейфують від російських студій до українських. Окрім “старих” закордонних центрів україністики (Гарвард, Альберта, Мюнхен, Варшава), з’являються й нові, які наразі мають лише освітні програми з української історії, культури й літератури. І тут має ітися не лише про стратегічне завдання витіснення російських студій з університетського світового простору (будьмо відвертими, це неможливо та й непотрібно — зрештою, західний світ так само потребує вивчення “російського дракона”, як і ми), а й про якісне перезавантаження цих освітніх і наукових проєктів, коли в їхніх рамках українські інтелектуали казали б не лише про своє рідне українське, а й пробували піднятися на вищий рівень осмислення проблем світового рівня. Наскільки це дасть змогу подужати їхній фаховий та інтелектуальний рівень — покаже час.

Часи воєнних потрясінь завжди приносять утрати, що, очевидно, і не потребує доведення. Водночас випробування війною здатне дуже сильно мобілізувати суспільство та його інститути — державу, армію, економіку — це теж нині для нас є прописною істиною.

Але не забуваймо, що не менше важить вплив війни на інтелектуальне середовище, яке, бувши гальванізованим екстремальними випробуваннями, мусить роз’яснювати суспільству його теперішній стан, підказувати рецепти виживання й напрям руху вперед.

Ідеально, коли це переосмислення минулого, глибока оцінка теперішнього й прагматичний бізнес-план на завтра увінчаються ще якимись концептуальними спостереженнями над тим, як змінилася під час війни людська природа, а в чому вона лишилася сталою. Важко сказати, чи з’явиться в нас український Хосе Ортега-і-Гассет або Реймон Арон, але за великим рахунком в інтелектуальному активі людства лишаються саме філософські, а не прикладні історичні, соціологічні чи політологічні візії. Сподіваймося!

Олексій СОКИРКО, співробітник Центру ім. В. Липинського