Чому в Україні боротьба з пластиком перетворена на імітацію

Нещодавно наша держава потрапила на 9 місце рейтингу країн з найбільшим обсягом сміття на одного жителя — за результатами дослідження, проведеного американською агенцію 24/7 Wall Street.

Причому майже 90% із 474 млн тон відходів, які спродуковано в нашій країні, визнано небезпечними. “Жодна з 105 країн, щодо яких є дані про небезпечне сміття, не виробляє більше таких відходів”, — йдеться в дослідженні.

Водночас, щонайменше половину цього “трешу” становлять саме використані вироби із пластику. За даними Мінрегіону, лише до 6% цих відходів переробляється, або утилізується шляхом спалення.

Наразі, ефективних механізмів переробки у нас не налагоджено — тож пластикові відходи можуть розкладатися від 100 до 400 років на багаточисленних сміттєвих полігонах та в інших місцевостях, розкиданих усією країною.

Та найбільша біда в тому, що кількість токсичного сміття зростає в арифметичній прогресії — кожен українець протягом року використовує близько 500 виробів із пластику — це, переважно, пакети, “посуд”, пляшки з-під напоїв.

Практично в усіх торгових мережах єдиним пакувальним засобом є поліетиленові мішки — інших альтернатив для споживачів немає.

З боку держави — традиційно напівзаходи

В цій ситуації давно вже треба було бити на сполох. Втім, реакція української влади традиційно є млявою. Лише у травні 2018 року Київрада надіслала звернення до парламенту із закликом прийняти законодавство щодо повної заборони поліетиленових пакетів.

У столиці ж прийнято рекомендацію щодо обмеження обігу таких пакунків у торгівлі. Мовляв, заборонити пластик неможливо без спеціального закону з боку Верховної Ради.

Та, схоже, у вітчизняній практиці жодні “рекомендації” не діють — вони зазвичай лишаються порожнім звуком для безвідповідального бізнесу. Для того, щоб переконатися в цьому, варто лише завітати в будь-який магазин, що входить до великих рітейлових мереж.

Зі свого боку Верховна Рада зреагувала на цю проблему аж у останній рік своєї каденції — хоч відповідні зобов’язання щодо подолання пластикового “нашестя” були прийняті Україною 5 років тому — в рамках Угоди про Асоціацію з ЄС.

Не виключено, що дієві державницькі кроки ефективно гальмувалися могутнім торговельним лобі — ще б пак, адже тоді на бізнес очікували б серйозні додаткові витрати.

Тож, лише на початку поточного року у парламенті з’явився законопроект “Про зменшення кількості окремих видів відходів з поліетилену в цивільному обороті”.

Втім, його навіть не розглянули в першому читанні, тож документ і досі припадає пилом у надрах парламенту.

Наразі ж невідомо, чи зверне увагу на “поліетиленову” проблему нещодавно обраний Президент України Володимир Зеленський, його команда в особі Дмитра Разумкова, Руслана Стефанчука, Андрія Геруса та ін., а головне — нова пропрезидентська більшість у ВР.

Та навіть, якби законопроект в нинішньому релізі і було прийнято, то це навряд чи системно вирішило б проблему із засиллям всього пластикового сміття — у цьому сенсі держава у нас традиційно обмежилася напівзаходами.

Адже, ключове словосполучення в назві законопроекту — “окремі види відходів з пластику”. Документом, наприклад, дозволяється продавати лише біорозкладні пакети з мінімальним вмістом пластику (природно утилізуються протягом 2-3 років).

Втім, ця заборона не стосується надлегких пластикових пакетів шириною до 225 мм (без бічних складок), глибиною до 345 мм (із урахуванням бічних складок), довжиною до 450 мм (із урахуванням ручок), які призначені для упаковки риби, м'яса, а також сипучих продуктів.

Тобто, законодавець лишає в обігу саме ті пакети-”майки”, яких люди найчастіше викидають з відходами всередині і які найбільше забруднюють український грунт і природне середовище.

З іншого боку, санкції за порушення закону виглядають аж надто ліберальними: за продаж заборонених пакетів штраф складає “аж” 1 700 грн, а за відсутність спеціального маркування “біоекологічних” пакетів — 30% від партії товару.

Чи не сміховинні суми, як для великого бізнесу? Та й механізм контролю в законі жодним чином не визначено.

Хто стане контролером — податківці, поліція, чи спеціальні екоінспектори, інститут яких ще треба створити за рахунок додаткових бюджетних коштів?

Та й чи будуть виконуватися норми закону, якщо він побудований винятково на примусі, і не містить жодних стимулів і мотивацій для підприємців, аби вони виконували означені приписи?

Втім, найістотнішим недоліком законопроекту є його кричуща несистемність. Адже, його автори чомусь забули про інші види продукції з пластику, обмежившись лише поліетиленовими пакетами.

А що робити, скажімо, з пластиковим посудом, харчовими контейнерами, трубочками для напоїв, пластиковими пляшками чи коробками тощо, — які так само вбивають екологію?

Чи для кожного виробу з небезпечного матеріалу потрібен окремий закон? Водночас, у Європейському Союзі діє базова Директива 94/62/ЄС від 1994 року про упаковку і відходи від неї поступово доповнювали нормами щодо окремих пластикових виробів.

Відтак, кейс із частковою забороною пластикових пакетів зайве демонструє, що більшість українських політиків позбавлена системного мислення.

Водночас, не слід відкидати припущення, що схожі половинчасті законопроекти створюються під впливом потужних лобістів рітейлової сфери. Останні якраз і є бенефіціарами нічим не обмеженого використання пластику у торгівлі.

Проте, скільки можна і надалі їм толерувати на шкоду екології та людській безпеці?

Як протидіють пластиковим відходам за кордоном

Цій глобальній проблемі так чи інакше приділяють увагу державні органи десятків країн. Використання і продаж тонких пакетів заборонені в 33 країнах світу, ще в 53 державах діють часткові заборони або підвищені податки на поліетилен.

В країнах Європейського Союзу уряди, на відміну від нашої держави, ставлять перед собою означену мету, яку вимірюють чіткими критеріями (наприклад, використання пластикових виробів на душу населення) і реалізують у конкретні строки.

Так, члени ЄС зобов’язалися зменшити використання пакетів до 90 на людину до кінця поточного року та до 40 у 2025 році. Тож, розглянемо кілька найуспішніших прикладів.

Данія. Ця країна першою прийняла рішення про регуляцію використання поліетиленових пакетів у 1994 році. Після запровадження податку кількість використаних пакетів зменшилася вдвічі: від 800 млн до 400 млн.

Німеччина. Цілком справедливо вважається флагманом серед країн ЄС у зменшенні пластикового сміття. У 1990-х у Німеччині запровадили так звану дуальну систему поводження з відходами.

Вона зобов’язує виробників пластикових упаковок, а також фірми, які використовують їх для своєї продукції, оплачувати утилізацію.

Окрім того, завдяки потужним інформаційним кампаніям, освітнім програмам та назагал ефективній політиці, держава досягла того, що дві третини німців добровільно відмовилися від поліетиленових пакетів.

Вони використовують біологічні полімерні або паперові пакунки, а також багаторазові сумки. Значного успіху німці досягли у поводженні із пластиковими пляшками для напоїв — завдяки тому, що покупець платить за них завдаток на тару (від 8 до 25 євроцентів).

Порожні пляшки здаються в спеціальні автомати, які є в кожному супермаркеті, і таким чином споживач повертає гроші. Для пляшок і виробів із пластику, які не піддаються переробці (а таких — мінімум) повсюдно розміщені спеціальні жовті контейнери.

Відтак, німецька політика щодо поводження з пластиковими відходами спонукає громадян до відповідальної поведінки, а виробників — до зменшення виробництва цієї небезпечної продукції.

Великобританія. Податок на пластикові пакети було введено у 2015 році — у розмірі 5 пенсів. Через кілька років результат не забарився. До введення податку середній британець використовував 140 пакетів на рік.

Сьогодні ця цифра зменшилася в рази — до 19. Цього року Сполучене Королівство збирається подвоїти “пластиковий” податок — можна лише уявити, яким буде екологічний ефект!

Окрім того, британський уряд заборонив пластикові мікросфери, що використовуються в косметиці та засобах гігієни. А нині — вивчає можливість впровадження обмежень на одноразові пластикові стакани для кави.

США. 2014 року Каліфорнія стала першим штатом, що законодавчо заборонив одноразові поліетиленові пакети в рітейлових мережах. Натомість встановлено додатковий платіж у 10 центів на паперові пакети для споживачів.

Останні це підтримали на референдумі штату — 52 % населення проголосувало “за”. Від пластикових мішків відмовився штат Гаваї.

До речі, столичний округ Колумбія (м. Вашингтон) заборонив експлуатацію неперероблюваних пакетів із поліетилену іще в 2009 році. До цих ініціатив сьогодні пильно приглядаються інші штати.

Як подолати засилля токсичного сміття?

Найперше, необхідно, щоб ця проблема була винесена на політико-економічний порядок денний і стабільно перебувала в такому статусі, допоки кількість споживання допоміжних пластикових виробів не буде скорочена на 90%.

Для досягнення цієї мети протягом найближчих 10 років, як мінімум, необхідно:

• розробити та прийняти комплексний закон щодо поводження з усіма пластиковими відходами, включаючи не лише пакети, а й пластикові пляшки, одноразовий посуд, харчові контейнери, трубочки для напоїв, елементи з цього матеріалу в косметиці та господарських засобах тощо. Власне, ця вимога міститься у Національній стратегії управління відходами в Україні до 2030 року. Також — періодично проводити потужні інформаційні кампанії щодо адекватного використання пластикових відходів;

• профільне законодавство повинно буде спрямоване на поступове скорочення виробів із пластику в торгових мережах, аж до повної заборони в кінці 10-річного строку. Для цього варто ввести 2-відсотковий податок з партії пластикових виробів — на їхню утилізацію, використовуючи, зокрема, британський, данський чи ірландський досвід. Штрафи за порушення закону щодо пластикових відходів необхідно збільшити в 2-4 рази; жорсткий контроль має здійснювати відповідний підрозділ Державної екологічної інспекції України;

• окрім, “фіскальних” методів, необхідно створювати для виробників та рітейлових мереж мотивацію не використовувати пластикові вироби — наприклад, на час перехідного періоду ввести знижку на прибутковий податок до 5 %, якщо підприємство відмовилося від пластику;

• створити єдиний електронний реєстр щодо використання пластикових виробів бізнесом, даних стосовно переробки й утилізації небезпечних відходів, а також — щодо заміни підприємствами пластикових виробів на екологічно-безпечні та біорозкладні матеріали;

• використати німецький досвід, забезпечивши роздільний збір пластикових відходів шляхом масового встановлення “жовтих” контейнерів комунальними службами; для рітейлових мереж — реалізувати систему завдатків на пластикову тару й встановлення автоматів для її збору у фойє супермаркетів;

• нарешті, побудувати сміттєпереробні заводи в обласних центрах, паралельно фінансуючи з муніципальних бюджетів побудову ліній для роздільного збору відходів.

Якщо ж нова влада, як і попередня, не звертатиме першочергової уваги на поводження зі сміттям, а головне — з пластиковими відходами, то з часом вони безповоротно забруднять більшу частину вітчизняного еко-середовища.

 

Олег ТІТАМИР, президент ГО “Українська організація захисту споживачів послуг”