Чому для ТрО час стати ЗСУ

Росія — серйозний і досвідчений ворог. Можна висміювати її мобілізованих “чмобіків”, можна після кожної ракетної атаки на мирні міста казати, що запаси ракет і зеків у росіян вичерпуються, але не можна не бачити, що росіяни швидко адаптуються, змінюючи тактику, а наші бригади ТрО втрачають боєздатність на даному етапі війни. І якщо ТрО залишити такою, як вона є сьогодні, цей “організм” уже завтра потягне за собою на дно й ЗСУ.

Гнучкість чи хаос?

У 2019 році, коли в Україні створювалися кадровані бригади ТрО, задум був такий, що в ТрО підуть резервісти оперативного резерву другої черги, тобто ті, хто не служив і не воював, але може бути корисним у тилу для охорони стратегічних об’єктів. Таким чином Тероборона мала розвантажити Нацгвардію та прикордонників.

Навесні 2022 року ВР прийняла поправку до Закону “Про основи національного спротиву”, згідно з якою підрозділи ТрО стало можливо застосовувати на передовій по всій території України. І тут сформовані підрозділи зіштовхнулися з труднощами.

По-перше, до лав ТрО на початку масштабного вторгнення прийшли різні люди, здебільшого не готові до тривалої військової служби ні морально, ні за станом здоров’я, ні за досвідом чи знаннями. Добровольці 24 лютого не проходили медкомісії, часто просто підписували заяву, що вважають себе здоровими, бо воліли швидше отримати зброю і брати участь у бойових діях із захисту рідних міст. Як наслідок, чимало таких людей через місяць уже були умовно боєздатні: від носіння важких бронежилетів у бійців виникали проблеми зі спинами, колінами, ногами.

По-друге, вже на самому початку формування було допущено кадрову помилку — командирами підрозділів стали колишні цивільні, а не кадрові військовослужбовці з досвідом. У деяких підрозділах це призвело до різних бід.

Подекуди було провалено бойову підготовку, на яку відводився цілий місяць. Такі командири не вчили підлеглих поводитися зі зброєю. Служби ракетно-артилерійського озброєння (РАО) списували набої на навчальні стрільби, яких насправді не було. Також, замість вертикалі управління і панування статутних відносин, в окремих підрозділах буяли отаманщина і безлад. До прикладу, в одній із київських рот ТрО за 10 діб через невміння особового складу поводитися зі зброєю сталося більше десятка випадкових пострілів, і лише дивом не було жертв.

Люди виходили стояти на блокпостах у Києві з досланим набоєм у патроннику, знімали зброю з запобіжника, цілилися в цивільних тощо. Командири не вміли налагодити взаємодію з суміжними підрозділами, внаслідок чого іноді міг виникнути “дружній” вогонь.

По-третє, чимало волонтерського ресурсу, який мав би бути спрямований у добре організовані підрозділи ЗСУ, пішло на “ополчення” ТрО. При цьому часто кошти йшли на спорядження, яке навіть шкідливе при виконанні бойових завдань. До прикладу, вчорашні цивільні ТрОшники, щиро бажаючи почуватися більш готовими до стрілецького бою, замовляли волонтерам страйкбольні коліматорні приціли на автомати. Переобладнати один автомат коштувало від 5 тис. грн, при цьому зброю постійно доводилося би пристрілювати, оскільки страйкбольні приціли кріпилися на автомат нежорстко й розхитувалися від стрільби. І це ще “квіточки” таких нецільових витрат.

Крім того, повальна мобілізація суспільства до лав ТрО створила проблему з озброєнням, екіпіруванням, навчанням таких військовослужбовців. Тимчасом ополчення ТрО на початку російського масштабного вторгнення стало своєрідною відповіддю на російські приватні військові компанії, бо використання ТрО значно гнучкіше, ніж ЗСУ. Сильним був і моральний ефект: обстрілюючи міста ракетами, ворог розраховував на втечу українських громадян, а не на потужну самомобілізацію до ТрО.

Навчання в боях

У травні бригади ТрО були задіяні на різних ділянках фронту як підсилення Нацгвардії та ЗСУ. Самостійно ТрО діяти не могли, оскільки не мали потужної артилерії та достатньої мобільності. Приблизно до листопада підрозділи ТрО вчилися воювати тим, що мали. У Тероборони, крім автоматів, з’явилися міномети, станкові протитанкові гранатомети (СПГ), автоматичні станкові гранатомети, подекуди ПТРК й ПЗРК. Рівень володіння такою зброєю покращувався, але це більше схоже на навчання дорогою ціною.

У деяких бригадах пішли місяці на те, щоб особовий склад навчився правильно нести службу на спостережних постах (СП), а в деяких і досі не вміє цього робити. Люди не вміють займати пости приховано, відкрито курять, світять ліхтариками, не ведуть спостережень і не доповідають вчасно про помічений рух ворога. По суті, багато хто думає, що перебування на СП — своєрідний курорт, бо по тобі не стріляють (поки що) і можна сидіти і відпочивати, не окопуючись.

Досвід показав, що штатна структура стрілецької роти ТрО недосконала. У роті є три взводи і управління, але немає посади зв’язківця. Зв’язківці є в батальйоні. Але якщо рота діє автономно, вона мусить мати своїх фахівців, які налагодять зв’язок і будуть його постійно підтримувати. А отже, три-чотири людини мають постійно чергувати на радіостанції, виконуючи функцію оперативного чергового в роті. Також не забуваймо, що часто доводиться прокладати дротовий зв’язок у полях. Це робота не для одного. Крім того, немає діловода, якого призначають із тямущих сержантів чи стрільців. Хтось у роті мусить займатися аеророзвідкою в інтересах своєї роти (мінімум дві людини). Це означає, що в якомусь зі взводів випадає ціле відділення. При загальному некомплекті людей по взводах це відчутно.

І ось виходить, що недоукомплектовані підрозділи ТрО, де не всі бійці розуміють, як правильно нести службу, опиняються на передовій і намагаються якось виконувати завдання. Це призводить до втрат, яких іноді можна було б уникнути.

У кращому разі в бойових ротах ТрО за весну-літо відсіялися випадкові люди, а у взводах викристалізувалися командири відділень. Проте трапляється й інше: в окремих ротах панує отаманщина, бракує офіцерів на посадах командирів взводів, сержантів — на посадах командирів відділень. Це призводить до того, що піввзводами керують випадкові харизматичні люди, які не несуть за свої дії чи бездіяльність жодної відповідальності.

Тому вони можуть без бою відійти з позицій просто через мінометний обстріл, оголивши ділянку на фланзі у сусідів. Керування боєм при цьому немає. Через низьку кваліфікацію “отаманчики” не змушують особовий склад окопуватися на позиціях, а перед позиціями можуть не зробити мінних загороджень. Що своєю чергою призводить до більших втрат і ще більшого некомплекту особового складу — це унеможливлює виконання завдань та створює проблему тим підрозділам ЗСУ, які така Тероборона має, за задумом, посилювати.

До прикладу, на одній ділянці фронту на панівних висотах стояв неповний батальйон ТрО. На бойових схилах яру по посадках він мав виставити спостережні пости, які би просто коригували вогонь по противнику і вели спостереження. Проте бійці не окопалися, не перебували постійно на СП, а просто періодично ходили туди “на прогулянку”. Жодних сигнальних ракет чи пристроїв, які попередили б про наближення ворога посадкою, виставлено не було. Тому закономірно, що під час однієї з “прогулянок” бійців на місце, де мала бути постійна СПшка, ворог обстріляв їх із засідки і взяв у полон. За п’ять діб потому ворог просунувся на 600 метрів і зайняв панівні висоти, вибивши звідти ТрО. І тепер десантним підрозділам ЗСУ доведеться з боєм повертати втрачену землю та панівне становище.

Крім того, величезну проблему становить відсутність відповідного транспорту для виконання завдань. За штатом, у ротах є посади водіїв. Але водіїв чого? Жовтих маршруток “Богдан” для перевезення особового складу від військкоматів до частин у тилу?

Адже фактично весь транспорт, яким користується ТрО, — це волонтерські пікапи, польські списані реанімобілі, куплені тими ж таки волонтерами. В кращих ротах у кращому разі — це волонтерські МАНи й “Унімоги” (європейська військова колісна вантажна техніка), якими можна в хорошу погоду вивозити особовий склад до рубежів висадки переднього краю. Восени і в теплі зимові дні, коли польові дороги розкисли, їхати колісною технікою взагалі неможливо, а іншої — гусеничної — у ТрО й немає.

Усе волонтерське — це дуже різношерсте, здебільшого не стоїть на балансі в частинах і не ремонтується належним чином. Якість військового пального, яке заливається в такий транспорт, жахлива. Від військової солярки й бензину псується система подачі палива, яку доводиться ремонтувати власним коштом або коштом волонтерів. Взимку в мороз на військовій солярці техніка погано заводиться, тому доводиться заправляти її за власний кошт на цивільних АЗС. Обслуговувати різноманітну техніку також дуже складно — доводиться шукати запчастини і покришки та інші розхідники. При цьому майже вся волонтерська техніка, по суті, не призначена для виконання військових завдань, це суцільна імпровізація.

Ось і виходить, що серйозну військову техніку ТрО ніби й не можна довіряти, бо поламають, але й без неї теж ніяк.

Та навіть і в тиловому забезпеченні без техніки ТрО існувати не може. Найпростіше завдання — поїхати на склад РАО, щоб отримати набої, потребує вантажного автомобіля. З урахуванням специфіки ТрО, склад РАО може розміщуватися в надзвичайно глибокому тилу за сотні кілометрів від підрозділів, які виконують завдання з відсічі російської агресії.

Неефективне латання дірок

У деяких підрозділах побутує окозамилювання зі “штаткою”. Наприклад, у роті має бути 100 бійців і командирів за посадами. За списком їх 65, тобто 65%, це означає, що такий підрозділ вважається боєздатним. Насправді більше половини з тих 65 бійців фізично відсутні в підрозділі або небоєздатні. Так, до “штатки” вписані всі, хто у відпустках для реабілітації після поранення (від 21 дня до 30 діб), поранені, а також ті, хто зник безвісти, і навіть полеглі. На багатьох із тих, хто наявний, розраховувати не доводиться через їхній стан здоров’я. І так виходить, що насправді в підрозділі умовно боєздатними можна вважати заледве 30%, при цьому вони розбиті між взводами, а отже як бойові одиниці їхні взводи/розрахунки теж небоєздатні.

Фото, надане автором

При цьому, коли такі підрозділи виведені в резерв і отримують поповнення, в них немає часу на нормальне навчання та злагодження особового складу. Нові люди прийшли після “учебки”, де пару тижнів їм розповідали, як поводитися на полі бою, але цього замало. На новому місці служби новоприбулі мають влитися в колектив, пристріляти свою нову/стару отриману зброю, психологічно притертися до підрозділу.

Що це дає командирам на рівень вище? Ймовірно, це можливість “здавати в оренду” на підсилення бійців в інші підрозділи й не брати на себе відповідальності за керування боєм, планування операцій тощо. Чи можна їх зрозуміти?

Логістика в підрозділах ТрО — окрема “пісня”. За штатом є посади водіїв, але немає транспортних засобів, які могли б пересуватися бездоріжжям і перевозити особовий склад. Тому підрозділи ТрО просять колісну й гусеничну техніку в ЗСУ. Там дають неохоче, бо вона конче потрібна самим. Командно-спостережні пункти в ТрО нерідко розміщені на значній відстані від переднього краю, а тому таким “бронетаксі” у вигляді БМП доводиться долати чималі відстані. Трапляється, що техніка ламається, і тоді логістика переривається, ускладнюються підвезення боєприпасів, евакуація поранених. Це негативно позначається на моральному духові бійців, які відчувають відірваність від підтримки.

Але ще гірше почуваються бійці, яких “здають в оренду” в інші підрозділи. Командири або ділять групи прикомандированих між своїми підрозділами, розбиваючи їх, або ставлять на якісь напрямки компактно всією групою. У першому випадку бійці нарікають, що їх розділили як колектив, а в другому починають думати, що ними “затикають дірки” на найнебезпечніших напрямках у підрозділі, до якого вони прикомандировані. Отже, обидві моделі програшні.

Крім того, трапляється, що навіть коли в підрозділі командири вчать бійців як спеціалістів на певні види озброєння, за браком кадрів цих військовослужбовців, підучених працювати, наприклад з СПГ, можуть забирати як простих стрільців на позиції. І на той-таки СПГ вибрати більше нікого, а щойно хтось з’являється, його знову треба навчати, і не факт, що знову не заберуть стрільцем. Це теж демотивує людей у підрозділі.

Ще одна річ, на яку нарікають бійці в ТрО, — в ТрО є “теплі місця”, куди набирають родичів або друзів, аби уникнути мобілізації до ЗСУ. Мовляв, групу людей виводять у підрозділи, які воюють на фронті, а на їхні місця приходять служити в тилу інші. Навряд чи це явище масове.

Є приклади, коли за відмову виконувати завдання в зоні бойових дій ТрОшники отримують кримінальні провадження і вироки. Але це явище теж не масове. Здебільшого люди, психологічно не готові до бойових завдань, знаходять роботу в інших сферах у підрозділі. І це добре, бо прийти з бойових позицій і відпочити в підготовлених умовах, помитися в теплому душі, смачно поїсти — це неоціненно й дуже сприяє відновленню боєздатності.

Проблемою ТрО є те, що навіть тямущі командири не завжди належним чином приділяють увагу підготовці особового складу. Припустімо, є час на підготовку, є місце для навчання, але командир бачить різношерстий колектив і помилково вважає, що краще не готуватися до активних бойових дій, може вдасться “пропетляти між крапельками” й залишитися в тилу, в резерві тощо. Потім така практика обертається тим, що підрозділ таки відправляють на передову, але люди, не готові до виконання завдань, зазнають втрат, залишають позиції.

Як діє противник

Противника в нас часто зображають як тупого обмеженого варвара-ідіота, що не рахується зі своїми втратами. Частково так воно і є, але лише частково.

Річ у тому, що в росіян справді достатній ресурс у людях та методах впливу на них, аби гнати їх на українські кулемети й заливати ті їхньою кров’ю. Але навіть цей необмежений ресурс зеків і люмпенів вони намагаються використати з вигодою для регулярної армії.

Росіяни зробили висновки з лютневого наступу і стали активно використовувати дрони для забезпечення розвідки та коригування арти з повітря.

Наприклад, на Харківщині на Питомнику поява ворожого квадрика означала гарантований прицільний обстріл мінометами калібру 82 мм з точністю до 2—5 метрів від окопів. За одне коригування вони викидали лише по одному окопу від 10 до 15 мін. Це призводило до того, що деякі бійці відмовлялися виходити на такі гарячі позиції, були деморалізовані. Правда, деякі інші, навпаки, загартовувалися і просто глибше намагалися окопатися та краще перекритися. Там бійці зрозуміли, що коли міна “свистить”, то це добре, бо означає, що вона впаде “далеко” — за 10—15 метрів.

Після того, як у наш підрозділ приходили антидронщики зі спеціальною радіогарматою й радіолокатором, які посадили кілька ворожих дронів, на кілька днів вороги втрачали ініціативу.

На Донеччині в районі Червонопопівки ворог спершу вів аеророзвідку переднього краю нашої оборони. Причому використовував не дорогезний Мавік-3, а дешевший Мавік-міні, який менше гуде, має менші габарити й підлітає дуже близько (по висоті 120—150 м). Вороги літали у туманну погоду, не шкодуючи квадриків.

Потім вороги пішли в розвідку і провокували вогнем зі стрілецької зброї. Наші хлопці намагалися ввести противника в оману, відкриваючи кулеметний вогонь із запасних позицій (як того вимагає бойовий статут сухопутних військ). Противник виставив спостережний пост за 200 метрів від нашої посадки. Наш спостережний пост виявив їхніх спостерігачів і чітко навів міномети по противнику. Врешті росіяни відступили. Проте за добу ворог використав дистанційне мінування із затримкою на дві години, щедро розкидавши міни по всій посадці в районі наших запасних/фальшивих вогневих позицій і частково в районі справжніх позицій та нашого спостережного посту.

Щойно міни, встановлені на затримку, почали вибухати між окопами, стало зрозуміло, що противник готується до штурму лісосмуги в цьому районі, а наші позиції дуже прицільно обстріляв російський танк, випустивши чотири снаряди з розсіюванням по фронту в 20—30 метрів. Наступної доби противник знову провів аеророзвідку, переконався, що посадка зачищена, і переважаючими силами почав заходити на штурм. Для противника така тактика виявилася успішною.

Які помилки в цій ситуації допустила ТрО?

По-перше, не окопалася на першому спостережному посту, ближчому до противника, де мали бути кілька окопів із перекриттям і система вогню перед ними з керованими мінними загородженнями. Що стало на заваді? Некомплект підрозділу, відсутність кваліфікованих офіцерів на місці, брак фахівців в інженерно-саперному взводі — тобто типові ТрОшні “болячки”.

По-друге, низька навченість піхоти, яка не дотримувалася режиму радіотиші, маскування, дозволяла собі нести чергування на спостережному посту абияк, залишаючи його на ніч, курити, голосно розмовляти. Хоча режиму радіотиші можна було досягти, використовуючи звичайні дротові телефони — “тапіки”, тим більше що вздовж посадки їх протягнути зовсім нескладно. Користі з таких СП ніякої, бо люди на постах не мають схеми орієнтирів, журналів спостережень і думають, що вони туди прийшли відпочивати на природі, не розуміючи ні своєї ролі, ні небезпеки. Хоча саме спостережники могли би допомогти нашій артилерії чіткіше накривати цілі.

До прикладу, другий спостережний пост із грамотним молодшим сержантом чітко виявив вороже гніздо й навів міномети, передавши координати і скоригувавши вогонь.

По-третє, коли наші міномети вибили противника, іншу сторону посадки зачистили ворожі гелікоптери, думаючи, що українці наступають. Це був шанс зайняти позиції знову й окопатися як належить. Але читаємо пункт перший — некомплект особового складу, тобто брак людей, щоб зайняти позицію й утримувати її.

Найцікавіше, що в Генштабі розуміють проблеми, бо видали інформаційний бюлетень, як протидіяти російській тактиці штурмових загонів піхоти. У пропозиціях, крім рекомендації щодо технічних засобів спостереження, не йдеться про щось космічно нове, а радше про нормальну військову підготовку особового складу й офіцерів. Але всі ці пропозиції розіб’ються об перший фільтр — некомплект, а в разі поповнення нашвидкуруч без належної підготовки і злагодження і об другий фільтр — некомпетентність.

Медична служба

На щастя, одним із небагатьох компонентів, що діють у ТрО майже безвідмовно, є медична служба та евакуація поранених. Так склалося, що медиками в ротах і батальйонах стають люди, котрі мають медичну освіту і досвід. Це приклад того, як фахові люди професійно організовують свою службу, що працює, як годинник, чітко. У підрозділах проводяться тренінги з домедичної допомоги й евакуації поранених. Бойові медики взводів їздять на окремі тренінги і навчання, щоб уміти вставити назофарингіальну трубку або надати допомогу при закритому пневмотораксі.

Такі тренінги не минають марно для бійців. Накладати турнікети на ноги пораненому побратимові, їдучи десантом на БТ-ЛБ по бездоріжжю, дуже непросто. У цей час броню трясе й кидає з боку на бік, вихлоп коптить, поранені ледве тримаються, але не можна гаяти ні хвилини. І бійці справляються з таким завданням.

У пункті стабілізації батальйонні медики швидко і злагоджено надають допомогу, фактично рятуючи кінцівки пораненим. За це їм велика честь і шана. Але навіть у медиків є свої зауваження й пропозиції для підвищення ефективності служби, хоча, за їхніми словами, для цього знадобиться окремий аналітичний матеріал.

Загалом, організація медичної допомоги пораненим на всіх етапах евакуації проведена на високому рівні й постійно вдосконалюється. В той же час робота військової лікарської комісії (ВЛК) і амбулаторної допомоги потребує нагальних змін:

1. Створення загальної електронної бази ВЛК і поранених.

2. Перегляд оцінки придатності військовослужбовців до військової служби (наказ міністра оборони України №402 від 14.08.2008). Згідно з наказом (розкладом хвороб), оцінюється кожна окрема нозологія, але не береться до уваги сукупність захворювань і потенційний вплив на стан здоров’я.

3. Оптимізація амбулаторної допомоги.

• доступ до системи HELSI реєстраторів з військово-польових госпіталів, інформація про наявні захворювання має бути доступною для фахівців, що надають допомогу у прифронтових госпіталях.

• збільшення пропускної здатності вузьких спеціалістів у прифронтових госпіталях (підвищена потреба в невропатологах, офтальмологах, отоларингологах).

Потрібен перегляд особового складу і демобілізація (переведення в резерв) усіх непридатних до військової служби, беручи до уваги морально-психологічний стан та стан здоров’я. Широке залучення військових психологів до аналізу.

Бракує визначення усталених термінів перебування на бойових позиціях, які мають чергуватися з періодами відновлення. Ці періоди потрібно фіксувати, що дасть можливість підрозділам з більшою ефективністю розподіляти сили.

Потрібен перегляд роботи центрів комплектування, створення загальнонаціональної електронної бази резервів 1-го, 2-го і 3-го ешелонів. Можливе залучення демобілізованих, що мають бойовий досвід, але непридатні до військової служби, до аналітичних груп або інструкторського персоналу.

Рецепти порятунку

Варто терміново переглянути роль бригад ТрО на війні. Не потрібно тримати номінальні бригади і батальйони з некомплектом боєздатного складу у 60—70%. Який сенс тримати роту, де лише 30% особового складу з низькою кваліфікацією умовно боєздатні, а офіцерів і сержантів із досвідом бракує?

Номінально це вже не рота, а в кращому разі — посилений взвод. Через некомплект рот і батальйонів смугу на фронті, яку міг би тримати один укомплектований на 90% підрозділ, фактично тримають різні підрозділи різних батальйонів і бригад. Це призводить до ще більшого хаосу в керуванні й логістиці. Марнується час на проведення взаємодії між штабами.

Небоєздатні підрозділи потрібно розпустити або, підучивши, використати в тилу, як це передбачалося 2019 року. Боєздатні — посилити досвідченими бойовими офіцерами ЗСУ і перетворити на механізовані підрозділи ЗСУ. І головне — потрібно бути гнучкішими, враховувати тактику противника і опинятися на крок попереду. Нехай героями помирають вороги, а ми краще будемо працьовитими стомленими живими професіоналами.

Поки що лише окремим підрозділам ТрО вдається виконувати завдання за рахунок того, що більшість особового складу — вмотивовані добровольці від 24 лютого, які мають тісні зв’язки з волонтерами. Такі підрозділи активно використовують не лише квадрокоптери, а й антидронові гармати. Але цього на сьогодні вже замало.

Сьогодні ми можемо наближати нашу Перемогу єдиним шляхом — посилюючи якість підготовки людей.

Сергій ОГОРОДНИК,  журналіст-аналітик, координатор проєкту ЧЕСНО.Київ