Чи варто заради слова “жид” відмовлятися від слова “українець”?

І не просто продовжують, а ще й обґрунтовують це вживання: мовляв, це питомо українське слово, воно є складовою мови Шевченка, і слід відновлювати українську лексику в усьому її багатстві та колориті.

Що ж, стосовно мови Шевченка та питомого характеру цього слова все вірно. Ба більше: у ХІХ столітті воно побутувало й у російській мові. Проте… Мабуть, речники “Свободи” вчили свого часу, що таке “чорна сотня” і хто організовував погроми під гаслом: “Бей жидов, спасай Россию!”. Мали вчити і те, що переважна більшість цих погромів відбувалася на території України та Молдови. Воно й не дивно: встановлена Єкатериною ІІ “межа осілості” охоплювала саме ці землі, а ще — Білорусь. Відтак цілком закономірно на початку ХХ століття слово “жид” уже негативно сприймалося як багатьма інтелігентами, так і членами єврейської спільноти. І хоча це слово як цілком нейтрально забарвлене неодноразово вживалося у часи УНР, в тому числі й знаними єврейськими соціалістами, представленими в українських владних структурах, усе ж більшовики ґрунтувалися на реальних підставах, де-факто заборонивши вживання слова “жид” і вилучивши його з живої лексики.

На Галичині було інакше. Там не існувало ані “чорної сотні”, ані кріпацтва, ані самодержавства. Отож не випадково соціаліст Юліан Бачинський у книзі “Ukraina Irredenta” у 1895 році писав: “Боротьба за політичну самостійність України не відносить ся також виключно до Українців-народу, а взагалі, до всіх, що замешкують Україну, без огляду на те, чи се автохтон-Українець, чи кольоніст: Великорос, Поляк, Жид чи Німець. Спільний інтерес з’українщить їх, змусить їх усіх стати українськими “патріотами”. І слово “жид” там не стало лайкою. У спогадах Микити Хрущов є цікавий у цьому плані епізод. 1940 року він, тоді перший секретар ЦК КП(б)У, приїхав до нещодавно включеного в УРСР Львова. “Коли ми зібралися на мітинг у Львівському оперному театрі, то запросили туди й українців, і поляків, і євреїв, в основному робітників, хоча прийшла й інтелігенція. Виступали там серед інших і євреї, і нам дивно було чути, коли вони говорили: “Ми жиди і від імені жидів заявляємо і таке інше…” Потім в кулуарах я питав: “Чому ви так говорите про євреїв? Ви вимовляєте “жиди”, адже це образливо! Мені відповідали “А у нас вважається образливим, коли нас називають євреями”.

А далі була війна. Під час цієї війни ті євреї, для яких слово “жид” грало роль самоназви, майже всі загинули (причому не тільки від рук нацистів, а й від рук більшовиків — до 10% закатованих у львівських в’язницях чекістами при відступі радянських військ наприкінці червня 1941 року становили сіоністи; та й до ҐУЛАҐу у травні-червні того ж року було відправлено чимало “неправильних” євреїв). А ті, що залишилися, розсіялися по СРСР та змушені були ховатися від полювання на “агентуру Джойнту”. Відтак після Голокосту, після вживання цієї лексеми нацистами і їхніми поплічниками (а затим і сталінськими пахолками у неформальній агітації проти “безрідних космополітів” у 1948-53 роках та їхніх арештів) органічність слова “жид” для мовлення цивілізованої української людини стала вельми сумнівною. І не лише тому, що це слово в силу описаний історичних причин активно не подобається сьогодні майже всім євреям, а і в силу того, що звичне і ціннісно нейтральне сто років тому слово “хохол” наразі стало практично лайкою…

Відтак посилання на словник Тараса Шевченка стає дуже ризикованим: адже у цьому словнику, уявіть собі, відсутнє слово “українець”, натомість слово “малоросіянин” не має жодних негативних конотацій. Воно й не дивно — був інший час: згадаймо, коли написала Леся Українка своєму дядькові Михайлу Драгоманову: “Ми відкинули назву “українофіли”, а звемось просто українці, бо ми такими єсьмо, окрім всякого “фільства””, — у березні 1891 року! Щоправда, свій псевдонім Лариса Косач прибрала 1884 року, але то був одиничний акт, а зміна самоназви всього націєтворчого інтелектуального прошарку відбулася і на Галичині, і на Наддніпрянщині пізніше, на зламі 1880-90-х років. І ця зміна закономірно потягнула за собою зміну самоназви всього етносу, але не одразу, а тільки в 1917-18 роках. Ясна річ: мова змінюється, етнічні самоназви також, відтак прийнятні колись імення тих чи інших народів після зміни самоназви можуть стати образливими.

І взагалі: якщо відновлювати первинні значення слів, то варто пам’ятати: “жидом” звали в Україні юдея, людину, що сповідувала ту чи іншу версію юдаїзму. Перехід у православ’я, та ще й поєднаний зі зміною мовленнєвих ознак, здавна означав і зміну національної визначеності. Це стосувалося не лише євреїв. Щоби переконатися в цьому, достатньо взяти козацькі реєстри і вивчити біографії козацьких старшин — кого там тільки не було, вихідців з яких країн та етносів! Включно, ясна річ, із Абрамовичами і Лейбенками… Такою була ще у ХІХ столітті питома українська традиція. Не випадково Михайло Грушевський писав під час Української революції: “Переглядаючи фамілії українські, побачимо тут і потомків родин великоруських, і польських, і німецьких, і сербських, і жидівських, що пристали до Українців в різних часах і вважають себе Українцями”. Не дивно, що єврейські лексеми ми бачимо і у прізвищах деяких діячів українського націоналістичного руху ХХ століття, і у прізвищах активістів ВО “Свобода”. Так само, як і німецькі, польські чи тюркські лексеми. І це — нормально для модерної нації.

Тим часом речники “Свободи” вживають слово “жид” всупереч українській традиції. Ба більше: їх часом заносить на дуже небезпечний — для їхнього ж політичного майбутнього — ґрунт. Скажімо, лідеру більшовиків Владіміру Ульянову-Леніну пригадують те, що його дідусь по матері був вихрестом Алєксандром Бланком, навіть звуть його Леніним-Бланком. Але ж навіть за божевільними нацистськими Нюрнберзькими законами євреєм Ленін не вважався б, навпаки — він мав би всі права фольксдойча. І в історії з хамським жартом російського телеведучого Івана Урґанта “Свобода” засвітилася під цим же ракурсом; ну, добре, мав цей телеведучий дідуся по батькові, який звався Львом Міліндером, то й що? Називаючи цього ведучого “жидом”, “свободівці” знову переплюнули Нюрнберзькі расові закони. А куди більш цікавою у сенсі антиукраїнського хамства є наявність у телеведучого прадідуся Урґантіса (обрусілого чи то естонця, чи то латиша), офіцера НКВД. Чи не ці “чекістські гени” заговорили раптом вустами російського шоумена?

Отож можна підбити попередній підсумок: у боротьбі за “Шевченкову мову” речники ВО “Свобода” поки що демонструють відсутність як елементарної чутливості до позиції єврейської спільноти України, так й елементарних же знань питомих українських традицій та української історії. Не кажучи вже про розуміння наявності таких соціокультурних табу, ігнорування яких загрожує передусім самій партії, а ще — цивілізованому майбутньому країни.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ