Чи утримається система кримінальних взаємозаліків?

Жорстоке побиття депутатами від ПР депутатів від БЮТ 16 грудня, оцінене спостерігачами і опозицією як просто безглуздий прояв хамства, безкарності і залякування конкурентів, дав, здавалось би, самим регіоналам відповідь на вічне для них запитання: хто ж тут влада, як не ми?

Всі подальші висловлювання і дії представників більшості, включно з інформуванням депутатів про порушення карної справи з боку ГПУ, вкладались в ту ж матрицю. Що розкрило перед опозицією широке поле для заяв про встановлення авторитарного режиму.

В окремих осіб нестримна агресія означає прояв комплексу неповноцінності.

А якщо таким комплексом страждає влада, що має всі важелі впливу на ситуацію в країні? Їй не вистачає розуму приховати сумніви в успішності “команди реформаторів” в усіх, окрім застосування брутальної сили, сферах діяльності?

Про наявність цих сумнівів свідчить нещодавня заява глави АП Льовочкіна.

Сказано ніби жорстко і впевнено: в 2015 році у президента Януковича не буде конкурентів. Якщо з реформами все вийде.

Увагу, звичайно, привернули слова про конкурентів.

Мовляв, кримінальні справи — це й є спосіб зачистки електорального поля задовго до будь-якої кампанії.

Особливо тиснуть на цю версію представники “єдиної” опозиції. На їхню думку, іншої мети, ніж особисто помститися і прибрати з майбутніх бюлетенів певних видатних осіб, у влади бути не може.

Зрозуміла розрада для потенційних підсудних, які щиро не чекали скасування традиції карних “взаємозаліків” владних еліт по відношенню особисто до себе.

Зрадливість сучасної влади сприймається особливо болісно, оскільки свого часу сучасна опозиція цю традицію “взаємозаліків” врешті-решт таки дотримувала. Почавши ще з гарантій недоторканості для Кучми.

Янукович як розмінна монета

Але у висловлюванні пана Льовочкіна була й друга частина. І головний її зміст опозиції, власне, стосується зовсім в іншому сенсі.

По-перше, вислів “якщо вийде з реформами” свідчить саме про начебто абсолютно невчасні сумніви команди президента.

Як це, в Януковича — і не вийде? Хіба такі міркування в команді — не половина провалу?

По-друге, якщо “не вийде” — то зі слів пана Льовочкіна випливає, що конкуренти у Януковича таки будуть.

Хто? Які?

От найпростіші й найвірогідніші варіанти.

Варіант перший: конкурент за принципом спаринг-партнера, з іміджем “більшого зла”, ніж сам теперішній “бульдозер”, і з метою збереження останнього на посаді.

Але після побиття в парламенті від 16 грудня — ну яке той же Тягнибок “більше зло” поруч з цими садистами?

Варіант другий. Головним конкурентом Януковича залишається пані Тимошенко. Всі кишенькові опозиціонери відкидаються в політичне небуття.

Але використовувати Тимошенко як “більше зло” в порівнянні з Януковичем неможливо.

Принаймні, судячи з обраних проти неї карних справ, які волають про її соціальну жертовність. Тож залишається тримати її за реального кандидата на президентське крісло.

Не просто так, звісно, а на умовах угоди, схожої на проект розподілу країни в процесі створення “ширки-2”. І під непорушним, не так, як було у Ющенка, контролем.

Приблизно під таким, який примусив Тимошенко підписати знамениті газові угоди з Путіним, створити умови програшу українською стороною Стокгольмського суду і врешті, зберігаючи “чисті руки” й позу жертви, принести неабиякий фінансовий виграш декому з теперішньої влади…

Решта — справа техніки. Зокрема, щоб антирейтинг Тимошенко повернути в стан пристойного рейтингу, досить кількох маніпуляцій з карними справами.

І дуже-дуже потужна пропагандистська кампанія, яка вже почалася і яка була б неможливою без участі владної команди.

Варіант третій: конкурента Януковичу виховуватимуть або шукатимуть всередині нині правлячої команди.

Варіант мало не найскладніший. Оскільки за всі роки існування ПР з такими нелюдськими зусиллями змогла зліпити і, скажімо так, вберегти від несподіванок на полюванні, лише одне, і то не найпривабливіше обличчя.

І з кого ж тепер виробляти наступника?

Псевдоекономічна природа великих капіталів в Україні, які продукують кандидатів на найвищі посади, не дозволяє їхнім носіям вийти з хибного кола.

Ці капітали виникли не завдяки підприємницькому хистові, технологічним проривам чи вправній соціальній політиці, а виключно шляхом розподілу старих активів СРСР.

Їхні володарі здебільшого не відповідають визначенню “ефективних власників”, бо найменше турбуються про модернізацію та розвиток і взагалі про структурну перебудову належної їм промисловості, що властиво капіталам як економічній категорії. Натомість вони просто захоплюють все, що ще крутиться на старому ресурсі.

Яке в них уявлення про політику?

“Ти начальник — я дурень. Я начальник —ти дурень”.

Які вимоги до управлінських кадрів, в тім числі й найвищого рівня?

Аби захищали вже придбане, охороняли схеми грабіжницького наповнення ресурсних потоків й оберігали джерела цих потоків від конкуренції вільного підприємництва.

Тож в цьому вузькому колі вибір претендентів невеликий: бюрократ чи силовик.

Між ким і ким обирав свого часу наступника Кучма? Між Януковичем і Радченком, главою колишньої СБУ. А раніше трагічний кастинг, що вплинув на долю Гонгадзе, латентно відбувався між сином глави СБУ Деркачем-молодшим та могутнім міністром МВС Кравченком. А ще перед тим генерал Марчук сперечався за перспективи з прем”єром Лазаренком, котрого здолали саме Кравченко з Деркачем-старшим.

Тому теперішні репресивні атаки на лідерів опозиції з боку прокуратури, на громадських протестантів силами МВС, на медіа та неурядові організації методами СБУ варто розглядати не як превентивне “оперативне втручання” для здійснення “болісних реформ”, а як черговий кастинг претендентів-силовиків на наступництво у цій владі.

Звісно, персоналії в самих силових структурах ще можуть змінюватись — в порядку так би мовити “праймеріз”.

Але в підсумку хто впорається з ворогами режиму краще — тому й виходити на фінал конкурсу “Україна без Януковича”, коли в нього проваляться ці так звані реформи.

Водночас серед цивільних бюрократів в уряді так само проходитиме свій відбір претендентів у кандидати.

З тією важливою різницею, що від урядовців й працівників АП набагато більше, ніж від силовиків, залежить успіх чи неуспіх “реформ Януковича”.

І, відверто кажучи, постановка питання від Льовочкіна про ситуацію 2015 року створює для них доволі неоднозначні стимули.

Дійсно, навіщо авторам працювати на успіх реформ президента, якщо це закриє ще на 5 років власний шанс?

І яка, навпаки, відповідальність за провал, коли — дякувати Конституційному суду, власній пропаганді очільників ПР, а також опозиції — її несе на самоті один гарант?

Янукович, звісно, може призначати (і вже призначив) скільки завгодно “відповідальних” за реформи, але після повернення Конституції 1996 року це є лише новим проявом тепер вже його особистого страху перед відповідальністю.

Тобто правий Льовочкін: пошук наступника Януковичу є актуальним.

“Нова країна” — стара схема

Як саме і хто визначатиме успіх чи провал реформ.

Економічні показники, міжнародні рейтинги, соціологія і пропаганда, експертні оцінки і громадська думка в ЗМІ, — все це лише складові самооцінки президента та його команди.

На базі котрої ухвалюватиметься остаточне рішення щодо способу продовжити перебування при владі або при контролі за владою тієї чи іншої людини.

Публічним же сигналом суспільству про цю самооцінку є терміни тих чи інших виборів. Оскільки і терміни ці, попри конституційне розведення відповідальних за них органів, також де-факто визначаються все тією ж однією політичною силою.

Зокрема, антиконституційний штучний зрив весняних парламентських виборів свідчить про дуже низьку самооцінку Партії регіонів. Як і про невпевненість в ефективності силових способів збереження влади.

При такій невпевненості в собі неможливо бадьоро й брутально здійснювати порушення Конституції, поряд з якими злочини, обрані для засудження опозиціонерів, виглядають досить блідо…

І дуже ризиковано розривати систему “взаємозаліків” кримінальних діянь правлячих еліт…

Як полюбляють жартувати брати-росіяни, за таких умов розвивається когнітивний дисонанс. Тут і в “бульдозера” відбудеться нервовий зрив.

А тут іще “сюрприз” з Москви. Розпочавши власну президентську кампанію, пан Путін плюнув на українських ветеранів Другої світової, які одночасно є ядерним електоратом президента Януковича.

Тож мовчи — не мовчи український МЗС, а вже зрозуміло: з Росії підтримки реформатор Янукович не отримає. Отримає лише чергові кабальні угоди, як от СП зі здобування сланцевого газу в Україні.

Не дивно, що після всіх цих подій побита й начебто мало не знищена опозиція в обмін на саму лише згоду бути присутньою у парламенті викотила керівництву правлячої команди у ВР цілий ультиматум.

Такий самий нереалістичний, як і початкова вимога “прибрати руки ГПУ від Тимошенко” під час блокування ВР минулого тижня.

Дивно інше — при всьому небажанні ПР і більшості просто вибачитись перед конкретними постраждалими в побитті й покарати своїх винних, — опозиція таки отримала вмовляння вирішити проблему полюбовно. І головне, кулуарно.

А опозиція образилася й пішла з зали, залишивши більшість творити все, що їй завгодно, з законодавством.

Можливо, хтось чекав, що в контексті інциденту 16 грудня опозиція вимагатиме, а влада таки зреалізує в пориві самовпевненості довгоочікувану ліквідацію недоторканості всіх наділених нею державних чинників? І зробить це так само швидко, як встановлення термінів виборів через зміни до Конституції?

Можливо, суспільство могло сподіватися, що під тиском з боку каральних органів опозиція викладе відкрито й публічно всю інформацію, яку має про злочини сучасних можновладців — окрім тієї, яку вже й без них розвідали ЗМІ?

Адже саме це мала б бути відповідь на розрив системи карних взаємозаліків, відновлення справедливості й розчищення поля для проведення реформ, болісних для громадян.

Дарма… Мовляв, як ми можемо захищати громадян, коли не можемо захистити самих себе…

Вони просто відновлять або знов перепишуть пакт про карний взаємозалік. Про людське око кинуть на нари кількох цапів-відбувайлів.

І разом продовжать тримати облогу від суспільства, забезпечуючи “стабільність” під час реформ. Аж поки прийде час змінювати й забрудненого головного реформатора…

Ірина ПОГОРЕЛОВА