Чи Росія є поборна, або Чому Захід знову сумнівається в перемозі України

 Рік тому, коли аналітики не давали Україні шансів на порятунок, Захід допомагав Києву радше для того, щоб заспокоїти власну совість.

“Тримайтеся! Ми з вами! Ми молимося за вас в цю страшну годину”, — ніби казали партнери, відправляючи “Джавеліни”, “Стінгери”, каски та бронежилети.

При цьому подумки прощалися з державою Україна, яка ось-ось мала загинути під гусеницями та бомбами “другої армії світу”.

Минали дні, тижні. 

“Смертельно хворий” виявився неймовірно живучим. З'ясувалося, пацієнт не тільки не безнадійний, але й здатен одужати. Потрібно лише йому допомогти. Щоправда, набагато більше, ніж раніше.

За рік після вторгнення РФ на Заході починають знову звучати сумніви: хіба можна остаточно подолати непереможну пошесть “русского міра”?

У Пентагоні кажуть: повернення Криму не гарантоване, жодна зі сторін не досягне своєї мети військовим шляхом.

“Думаю, для цього конфлікту немає військового рішення”, — повторює керівник армії Норвегії Ейрік Крістофферсен.

Але поставив би пан Крістофферсен рік тому хоча б одну крону на те, що 2023-го сили оборони України й надалі битимуться в наймасштабнішій після Другої світової війні?

Що б там не мали на увазі партнери, озвучуючи час від часу свої сумніви щодо гарного для нас фіналу битви, не можна ігнорувати реалістичний погляд на неї.

Це необхідно передусім Україні. Щоб не стати жертвою ілюзій, взявши за аксіому мантру про те, що 2023 рік неодмінно буде переможним.

Але, з іншого боку, чи варто Україні після всього пережитого, втраченого та здобутого сумніватися в успіху та розпочинати “реалістичні переговори” з Кремлем?

Українські лють та воля показали: прагматизм і realpolitik — не бездоганні.

Упродовж століть Росії — і в її царському, і в радянському, і в путінському втіленні — вдавалося вводити Захід в оману, грізно роздмухуючи своє імперське тіло, як риба-їжак. 

Але чи таке страшне це чудовисько? Відповідь залежить від намірів вільного світу щодо його існування.

Дмитро Донцов, один із ідеологів українського націоналізму, ще 73 роки тому відповів на запитання, над яким досі рефлексує Захід, залишаючи простір для маневру.

“Союзники виграли війну з німцями (Другу світову — УП), але програли мир, — писав у статті “Чи Росія є непоборна?” Донцов, уродженець тимчасово окупованого Мелітополя. — Що Росія тепер загрожує всьому світові — це зовсім не через її мілітарну могутність, а через проросійську політику Заходу. 

Причина її могутності та, що Захід — без потреби — віддав їй Манджурію, нарушуючи умову з Китаєм; що не розпочав офензиви на Балканах — на жадання Сталіна і Рузвельта; що віддав москалям Чехію, яку Захід скорше міг взяти сам; що віддав Балкани, можучи їх не віддавати, і лінію Ельби, яку теж міг би не віддавати Москві. 

Захід сам знищив усі бар'єри, які ставляли спротив російській експансії на Заході і на Далекім Сході, не маючи бажання заступити їх власними бар'єрами. Захід абсолютно відмовляється бачити в потворній імперії зліпку різних національностей і абсолютно не хоче прийняти програму розподілу Росії, не хоче користатися єдиною ефектовною зброєю для розбиття імперії і укоськання її імперіялізму. 

Що ж дивного, що Росія пухне як ропуха і росте як на дріжджах! Не при чім тут неможливість наїзду на Росію з Заходу чи зі Сходу, ні при чім простори імперії. Причина зросту російської небезпеки — в індоленції (байдужості, інертності — УП) західньої політичної думки”.

Тим, хто сьогодні піддається сумнівам — і на Заході, і в Україні, — треба задуматися ось про що: статтю “Чи Росія є непоборною?” Донцов писав 1950-го року в еміграції в Канаді, коли в карпатських лісах маленькі загони УПА ще чинили опір радянській імперії. Монстру, якого боявся весь вільний світ.

Сьогодні за сумнівами Заходу в перемозі України над Росією ховаються ті ж самі сумніви, що і в минулому. У самому собі.

“Ні, легенду (дуже приємну москалям) про неможливість покарати Росію — треба залишити, це лише легенда, — запевняв Донцов, коли голос України світ взагалі не чув. — Можна говорити про небажання Заходу розвалити московську потвору, не про неможливість.

Чи це причина до розпачі з нашого боку? Ні, хоч факт цей надзвичайно сумний, тим не менше не управнює нас до жадного капітулянства чи зневіри”.

Євген РУДЕНКО