“Бандитам — тюрми!”-2

Призначення голови фракції БПП Юрія Луценка генеральним прокурором України не викликало ентузіазму й розуміння в більшості громадян. Новоспеченого очільника ГПУ аж ніяк не назвеш політиком іншого покоління чи “новим обличчям”, яке може чимось здивувати. Людина з доволі скандальною репутацією, яка змінила на своєму віку кілька партій та об’єднань, у ролі реформатора може привидітися хіба що найполум’янішим та найбільш відданим шанувальникам президента. Утім, слово “люстрація” давно вже вийшло з моди і практично зникло з риторики правлячої партії, тож і приводів для обурення ніби немає.

Луценкового попередника на цій посаді Віктора Шокіна вважали темною конячкою. Від нього на початку ще чекали сюрпризів. Луценко, навпаки, аж надто добре відомий, щоб у ньому можна було розчаруватися. Багато нарікали на саму процедуру призначення Юрія Віталійовича генпрокурором. Мовляв, не слід садовити в таке крісло людину без досвіду роботи в прокуратурі й тим більше ухвалювати для цього спеціальний закон. Facebook-спільнота тут-таки породила анекдоти про те, як Луценко потрапив до такого самого некомпетентного хірурга без спеціальної освіти, котрий заспокоїв його тим, що раніше дивився, як роблять операцію, по телевізору. Втім, навіть брак досвіду в нового генпрокурора за певних обставин можна було б вважати позитивом. Якби тільки ми всі не були свідками того, як він працював на міністерських посадах у попередні роки.

11 років тому Луценко вже очолював Міністерство внутрішніх справ. Прийшовши в уряд після Помаранчевої революції, спершу він узявся за роботу досить жваво: у квітні 2005-го було заарештовано тодішнього голову Донецької облради Бориса Колеснікова, звинуваченого у вимаганні й сепаратизмі. Пізніше, влітку того самого року, обшукано резиденцію найвпливовішого донецького олігарха Ріната Ахметова. Трус перетворили на справжнє шоу: туди пригнали навіть БТР. Ніхто й ніколи відтоді більше не дозволяв собі такого стосовно найбагатшої особи в Україні. Навіть бойовики “ДНР”, які не раз обіцяли “націоналізувати” власність Ахметова й побудувати “народну республіку” без олігархів, не тільки не погрожували Рінатові Леонідовичу бронетехнікою, а й охороняли його апартаменти від охочих подивитися на “донецьке Межигір’я”.

Активність Луценка-міністра справляла враження на багатьох. У 2005 році він особисто приїжджав на донбаські копанки, показово разом із журналістами бігав посадками й особисто спілкувався з шахтарями-нелегалами. Попередні міністри внутрішніх справ (кучмівських і тим більше докучмівських часів) не демонстрували нічого подібного, тож громадяни повірили, що тепер уже новий урядовець точно наведе лад і покаже результати.

На жаль, Луценко-шоумен виявився куди талановитішим і продуктивнішим за Луценка-міністра. Бурхлива активність Юрія Віталійовича щоразу закінчувалася нічим. Колесніков через кілька місяців після арешту вийшов на свободу і став однією з чільних персон у Партії регіонів. Ніхто не знайшов складу злочину ні в його відверто сепаратистських діях, ні в каламутній діяльності 1990-х. Спокійно повернувся в Україну й Рінат Ахметов, який потім тільки збільшував свої капітали й політичну вагу.

Даремно турбувалися й організатори тіньових схем вуглевидобутку. Аж до 1 грудня 2006 року, коли Луценко був уперше відправлений у відставку зі свого поста, копанки не тільки безперешкодно працювали, а й щоразу більше вбудовувались у корупційні схеми “відбілювання” вугілля та його реалізації через державні шахти й галузеві об’єднання.

Показові нальоти на місця незаконних промислів виявилися абсолютним фейком. А на думку ряду журналістів — банальним “закошмарюванням” вугільників, яких таким чином просто змусили заплатити новій владі за можливість працювати далі.

У публікації, присвяченій показовому рейдові очільника МВС по копанках, яка вийшла в 2005 році на сайті “Цензор.НЕТ”, було сказано: “До колег пан Луценко вийшов у чистому костюмі, начищеному взутті і з видимістю гарного настрою. Під оплески вручив кому треба грамоти та букетики. Надалі міністр неодноразово підвищував голос. Особливо коли начальник обласного УБОЗ похвалився, що за минулі 10 місяців у Торезькому районі не було порушено жодної кримінальної справи за фактом незаконного видобутку вугілля. У результаті начальник УБОЗ дістав від міністра термін: до 19 грудня розібратися з усіма фактами нелегального видобутку вугілля в районі”.

Як уже сьогодні відомо, всі ці строки називалися виключно для окозамилювання, і з копанками ні­хто розібратися навіть не намагався. Та й узагалі передвиборче гасло команди Віктора Ющенка “Бандитам — тюрми!”, яке мав утілювати в життя Юрій Луценко, на жаль, залишилося хіба що на старих вигорілих листівках.

Не менш сумні були справи в міністерстві Луценка і з реформами. Нинішній генпрокурор очолював МВС двічі: у 2005—2006 та 2007—2010-му. У сукупності чотири роки. За той час Луценко-міністр не зробив нічого, що навіть віддалено нагадує реформи Авакова та Згуладзе. І нехай нову поліцію, створення якої ще триває, є за що критикувати (а вона зберегла багато ганджів старої міліції), є в неї й очевидний прогрес. Той прогрес, якого міністр Луценко навіть не намагався досягти. Цей сумний, але незаперечний факт свідчить, що і в ГПУ чекати реформ від нього навряд чи варто. Навпаки, після вигнання звідтіля “чужаків” на кшталт Сакварелідзе й Каська тепер уже навряд чи хтось потривожить те затхле болітце.

Можна було б пригадати Луценкові й інші грішки з минулого, ще “помаранчевого”, життя, але в цьому жодного сенсу. Знаменитий скандал в аеропорту Франкфурта, бійки з Шуфричем та Черновецьким — усе це можна було б пробачити й забути, якби Юрій Віталійович міг похвалитися бодай чимось іще. Якби скандали в його кар’єрі чергувалися з досягненнями. Саме відсутність будь-яких результатів чотирирічної роботи Луценка на міністерській посаді — та сама головна претензія, котру можна сьогодні висунути і йому самому, і тим нардепам, що голосували за його призначення.

На жаль, паралелі, які полюбили проводити між 2004 і 2014 роками вітчизняні журналісти, стають дедалі конкретнішими. Історія повторюється у вигляді фарсу, Україна блукає якимось диявольським колом, у якому вслід за революцією та поваленням Януковича йдуть прихід до влади “любих друзів” й чергове дурне призначення Юрія Луценка. На жаль, із великою імовірністю вже зараз можна передбачити й наступний акт цієї драми: перемогу на дострокових виборах партії Тимошенко, а також істотне посилення колишньої Партії регіонів (тепер Опозиційного блоку).

Чим увесь цей рух по колу може закінчитися для держави, краще не думати. Головна інтрига, мабуть, у тому, чи з’явиться найближчим часом в Україні нова політична сила, яка зупинить це колесо сансари й нарешті проведе справжню люстрацію, відправивши політиків минулого на пенсію вже остаточно.

А поки що жартівливе прізвисько Термінатор, яке Луценко мав раніше в політичній тусовці, набуває щоразу лиховіснішого змісту. Створюється враження, що Юрія Віталійовича справді вічно відправлятимуть із минулого в майбутнє для виконання загадкових, тільки йому зрозумілих місій. І ми безкінечно дивитимемося нові серії цього блокбастера з кепськими спецефектами.

Денис КАЗАНСЬКИЙ