Анатомія пропаганди

На телеекрані — сцена, де “Плач Єремії” співає відому повстанську пісню. Засніжені кадри змінює архівне відео, на якому ті самі рядки а капела виводять із десяток дуже літніх чоловіків в одностроях УПА. “Лєнту за лєнтою к бою подавай”, — “перекладає” російською автор сюжету, явно не знайомий ані з відомим текстом, ані з українським словом “набій”. На завершення сюжету він каже, що кандидат у президенти України Віктор Ющенко, “нє желая обострєнія отношеній с русскоязичнимі ізбіратєлямі”, заборонив надалі виконавцеві “Лента за лентою” виходи на сцену.

Саме такий сюжет вийшов у ефір російського державного телебачення 26 листопада 2004 року. В ньому примудрилися жодного разу не показати заповненого народом Майдану, зате зуміли озвучити цілу купу відвертих дурниць, серед яких інформація про “заборону” виходу на сцену Тарасові Чубаю була аж ніяк не найбільшою. Вочевидь, ці нісенітниці були сприйняті за чисту монету не лише російським глядачем, а й частиною українців, котрі в тій ситуації воліли довіряти будь-якому ЗМІ, аби лиш він був проти Помаранчевої революції.

“Правда” з приправами

Випадок зі згаданим сюжетом демонструє типову ситуацію інформаційної війни, коли пропаганда набуває такого масштабу й напору, що починає підживлювати сама себе. Виникає свого роду замкнене коло: ЗМІ, транслюючи ідеологічні кліше, формують стереотипи масової свідомості, а ті починають породжувати аналогічні пропагандистські шаблони. Таким чином працює вірус у клітині.

Будь-яка пропаганда покликана формувати свідомість аудиторії так, щоб та надалі сама підганяла інформацію під “правильну” картину світу. Цю практику застосовують і в міжнародній політиці — щоб впливати й на аудиторію країни-“мішені”. Зайве казати, що завдання дуже полегшується, коли ЗМІ — носії пропаганди — широко представлені в інформаційному просторі такої країни, а місцеві мас-медіа з тих чи інших причин схильні до ретрансляції меседжів, внесених іззовні.

Уряди країн, що активно просувають свої інтереси за кордоном, приділяють цьому питанню велику увагу. Так, Газпром, паливний монополіст РФ, за деякими даними, витрачає на інформаційну політику до $140 млн за рік. Не дивно, що під час українсько-російського “газового конфлікту” взимку 2008—2009 років кремлівська сторона зуміла досягти певних успіхів у інформаційній війні як на наших теренах, так і в Західній Європі. Наприклад, як установили пізніше вітчизняні журналісти, англомовний сайт, що оперативно інформував зарубіжжя про перебіг подій (звичайно, з “правильної” точки зору), був створений на замовлення росіян однією із західних піар-компаній іще за місяць до початку самого протистояння.

Загальний настрій аудиторії формується не так за допомогою відвертої брехні, як розстановкою акцентів. Скажімо, постійні труднощі зі своєчасною оплатою російського газу, яких Київ зазнавав у 1990-х, сформували стійкий імідж України як держави, що “тирить газ” (вираз Владіміра Путіна часів його президентства). Таку репутацію було вповні використано й у січні 2009-го.

Реальність полягала в тому, що тоді між Києвом та Москвою вже діяли вкрай невигідні для нашої країни угоди, укладені за участю Ющенка й Путіна під час газової кризи 2006-го. Згідно з ними, зокрема, Нафтогаз гарантував прокачування блакитного палива з РФ до Європи незалежно від оплати росіянами витрат на так званий технічний газ (компресорні станції працюють на тому самому паливі, яке й перекачують). Коли Москва відмовилася продовжувати контракт від 1 січня 2009 року, українська НАК була вимушена спалювати в компресорах частину транзитного газу. Сам Путін, зібравши 8 січня спеціальну прес-конференцію для іноземних журналістів у своїй резиденції Ново-Огарьово, визнав цей факт, вказавши, що на прокачування потрібно 21 млн м палива щодоби. Кількість мізерна, але в ці нюанси ніхто не заглиблювався: російські чиновники, а за ними й ЗМІ хором заповзялися повторювати, нібито Україна знову “краде” й надходження газу до неї припинено саме тому. Хоча насправді все було навпаки: спершу Газпром перервав постачання, а вже це спричинило “несанкціонований відбір”.

Аналогічна ситуація була й під час російсько-грузинської війни в серпні 2008 року. Вже підготований пропагандою телеглядач РФ — і, на жаль, частина української аудиторії — некритично сприйняв постійно повторювані осетинською та російською сторонами мантри про “українських найманців”, які нібито брали участь у боях. Навіть попри те, що жодних доказів пред’явлено так і не було.

Очевидно, такі заяви мали ті самі корені, що й твердження про 2 тис. мирних осетинів, нібито загиблих від рук “грузинських фашистів”. Постійне повторення цих меседжів справило враження на позбавлену інших джерел аудиторію, натомість інформації Слідчого комітету російської прокуратури про доведену смерть лише 162 мирних жителів ніде широко не афішували (те, скільки осетинів полягло від грузинського вогню, а скільки — від російських артобстрілів, узагалі зосталося таємницею).

Попереджений значить озброєний

Свідомість, деформована пропагандою, спотворює і навколишню реальність. Ці перегини можна усвідомити. Зазвичай ідеться про суперечності в нав’язаній картині світу. Наприклад, українські громадяни, які нібито брали участь у тій війні, називалися найманцями, а російські, про яких у конфлікті сурмила “патріотична” преса РФ, — добровольцями.

2008-го російська пропаганда також намагалася створити образ “ворожої” України, завівши галас навколо постачання до Грузії наших зенітних систем (під час конфлікту грузини збили три літаки РФ). Водночас замовчували, що така торгівля була цілком законною з погляду як вітчизняного, так і міжнародного права. Понад те, через рік по війні, у вересні 2009-го, російський президент Мєдвєдєв у інтерв’ю CNN дуже показово висловився про аналогічну ситуацію: намір Росії продати зенітні комплекси С-300 до Ірану. “Постачання… озброєнь, що спрямовані на захист, не може збільшити напруженості, воно, навпаки, повинне її знімати”, — пояснив лідер Кремля. Як-то кажуть, no comment.

Позиція того, хто захищається, в інформаційній війні завжди бачиться невигідною. Як стверджує відоме прислів’я, спробуй доведи, що ти не верблюд. Водночас (це видно з наведених вище прикладів) розвінчати накинуті міфи за бажання не так і важко. Досить вказати на суперечності деформованої пропагандою картини світу.

На жаль, ключовим питанням тут є співвідношення ресурсів. Бо ж навіть найщиріша правда, сказана пошепки, пасує перед брехнею, озвученою в мегафон. Тому держави, що не мають достатніх ресурсів для донесення власного погляду, намагаються бодай перекрити надходження інформації, яку вони вважають шкідливою для себе. Те саме російське телерадіомовлення, як відомо, регулярно строго обмежують не лише у “ворожій” до Росії Грузії, а й у “братній” Білорусі.

Такі методи ефективні далеко не завжди, до того ж це гостро ставить питання свободи слова (тим більше, що будь-яка влада схильна під гаслом боротьби за правду продукувати вигідну для себе брехню). Утім, зараз в Україні питання державної протидії інформаційній експансії сусідів зі зрозумілих причин не ставиться. Тож справа відділення “мух від котлет” поки що залишається справою незалежних ЗМІ та деяких ентузіастів. Рецепт для останніх зводиться до відомого заклику Юліуса Фучика: “Люди, будьте пильні!”

Транслятори

Понад 13 років в Україні працюють російські технологи, форматуючи місцевих можновладців на свій лад:

Іґорь Шувалов. Близький до глави АП Сергія Льовочкіна. Курирує “Інтер” і телепроекти Банкової.

Іскандер Валітов, Дмітрій Куліков і Тімофєй Сєрґєйцев. У Кучми 1999 року намагалися писати “секторальні реформи”, пов’язані з референдумом 2000-го щодо скорочення повноважень парламенту, а 2004-го — з українофобськими плакатами на кшталт “Україна трьох сортів”. У 2009—2010-му вдвічі зменшили рейтинг Арсенія Яценюка.

“Кремлівські лейб-технологи”. Ґлєб Павловскій, Марат Ґєльман та інші. 2004 року помічені в “тіньовому” штабі Януковича. Ґєльман невдовзі після тодішньої поразки остаточно подався в галеристи, а Павловскій за загадкових обставин залишив Кремль.

Олександр МІХЕЛЬСОН