25-річчя західного форпосту Росії

Улітку в ефірі одного з телеканалів “ЛНР” розгорілась дискусія про майбутнє “нової республіки”. В якому напрямку рухатись, що брати за зразок? “Я думаю, мы должны приложить все усилия, чтоб стать похожими на Приднестровье”, — висловив думку ведучий. Гостя, директорка Інституту економіки й бізнесу Луганського університету Тетяна Проказа згідно закивала.

На початку 1990-х події в Придністров'ї розвивалась за тим же алгоритмом, що й зараз на Донбасі. Суперечки довкола мовного питання, нагнітання істерії, збройний конфлікт, втручання Росії. Далі — замороження конфлікту й існування у статусі невизнаної держави за активної фінансової підтримки Москви.

Минулої середи Придністров'я відзначило 25-річчя. Чим живуть і про що мріють у країні “победившего сепаратизма”, спостерігав кореспондент INSIDER.

Журналіст-турист

Про наближення іншої країни сповістив старенький, ще радянського дизайну дорожній знак “STOP”. Прикордонник із серпом і молотом на кокарді фуражки мовчки зібрав паспорти й вийшов. Навіть не глянув на багаж.

— Здесь всё спокойно будет. Приднестровцы не проверяют почти, не то, что украинцы, — коментує сусідка по сидінню. — Один раз было, что вообще паспортов не собирали. Только крикнули в автобус: “Ребят, наркотиков не везём?”, и ушли.

Надворі темно. Це четверта ранку, в автобусі Київ-Кишинів майже всі сплять. Дивно: у квитку вказано, що прибуваємо о 8:30, тоді як насправді їхати ще від сили 40 кілометрів.

— Здесь расстояние роли не играет, — пояснює дівчина. — Если у пограничников хорошее настроение, будут хоть три часа анекдоты травить. Такое с этим рейсом часто бывает.

Нам щастить, за півгодини паспорти повертають. Автобус в'їжджає на територію невизнаної держави. Сьогодні, 2 вересня, для Придністров'я особливий день. Йому виповнюється 25 років.

Головні публічні персони ПМР — президент Євген Шевчук та міністр закордонних справ Ніна Штанскі. Остання, миловида 38-річна брюнетка, активна у Facebook. Там Ніна Вікторівна скаржиться на “економічну та політичну блокаду” з боку України та Молдови, на підступність молдовського уряду. Натомість усіляко підтримує дії Росії, голову російського МЗС Сергія Лаврова вітає з днем народження словами: “какой же красивый и умный мужчина”.

Ніна Штанскі часто дає інтерв'ю телеканалам “Россия 24”, “Lifenews”, “Звезда”. На мою пропозицію висловити всі претензії до Украіни в інтерв'ю українському ЗМІ, у Міністерстві закордонних справ ПМР відписали: “к сожалению, из-за напряженного графика министр встретиться не сможет”.

Євген Шевчук, українець за національністю й випускник Київського університету ім. Тараса Шевченка, зустрітись також можливості не знайшов. Більше того, уряд ПМР не видав акредитацію, яка за місцевим законодавством необхідна для ведення журналістської діяльності. Без неї журналіста можуть затримати, техніку — конфіскувати. Чиновникам говорити з неакредитованим журналістом заборонено.

Отже, влада самопроголошеної республіки на діалог не налаштована. Але, що заважає поїхати туди в якості туриста? Зрештою, до річниці республіки готувались півроку, обіцяють концерт, ярмарок військовий парад. Хіба не будуть раді гостям?

У зробленому за російським зразком бланку міграційної карти в графі “Цель пребывания” вказую “туризм”. Пропускають. О 5 ранку виходжу на автовокзалі містечка Дубосари. Один — інших бажаючих зійти у Придністров'ї не знайшлось.

“Брестская крепость Русского мира”

Територія Придністров'я — 4163 квадратні кілометри, це одна восьма сусідньої Одещини. Офіційне населення — трохи більше півмільйона, місцеві ж твердять, що насправді у республіці постійно проживають близько 300 тисяч людей. Решта на заробітках, в основному в Росії. Етнічних українців, молдован та росіян у ПМР приблизно порівну. Державних мов, відповідно, три. Грошова одиниця — придністровський рубль, у народі — “суворик”, оскільки на купюрах майже всіх номіналів зображено портрет російського полководця Олександра Суворова.

На початку літа Ніна Штанскі прорекламувала у соцмережі книжку Миколи Бабілунги “Приднестровье: шаги истории”: мовляв, тепер молода держава має і власні історичні видання. За лінком на сайті МЗС ПМР можна було прочитати всю книжку обсягом 72 сторінки.

Текст Бабілунги складно назвати роботою історика: надто багато оціночних суджень, факти вибіркові, зустрічаються слова “тупо” чи “забитое неграмотное население”. Натомість ця зроблена на замовлення Міністерства книжка показує ідеологічну базу ПМР. Наприклад, ось уривок зі вступу: “Являясь на протяжении тысячелетий контактной зоной различных культур и цивилизаций, Приднестровье сейчас играет роль пограничья Русского мира, своего рода Брестской крепости славяно-православного пространства Юго-Восточной Европы”.

Довірливий читач, прочитавши “Шаги истории”, винесе для себе кілька тез:

1. Румуни підступні й жорстокі, і завжди такими були. Вони активно працюють над приєднанням до себе Молдови.

2. Ленін хороший, а Радянський союз був благом. Але Сталін — поганий, зокрема тому, що 1940-го приєднав Придністров'я до Молдови. Раніше правобережна від Дністра Молдова була під владою Румунії, а лівобережна на правах автономії входила до складу Української радянської соціалістичної республіки. Цей час у складі України з 1929 по 1940 є першим періодом державності ПМР.

3. Промислове Придністров'я завжди годувало відсталу аграрну Молдову, “підтягувало” її. Саме натомість недоотримувало. Те, що столицею нової союзної держави обрано Кишинів, а не Тирасполь, несправедливо.

4. Західна Європа намагається підпорядкувати собі Молдову, зробити з неї буферну зону між Західним і Російським світами.

5. Немає нічого ближчого для Придністров'я, ніж Росія. Так було за Російської імперії, коли Тирасполь виник як місто. Так є і зараз.

Рай мінус 30 відсотків

Хоч місто ще спить, у Дубосарах горить, певно, кожен вуличний ліхтар. А на центральних вулицях ще й святкова ілюмінація в кольорах офіційного прапора, червоному, жовтому (такого кольору на прапорі серп і молот) і зеленого. Тихо, лиш деколи чути шорох мітли. Двірники вже на роботі.

Маршрутка на Тирасполь буде о шостій, тож маю ще годину. Тротуаром зі старих, радянських плит заходжу в двір між п'ятиповерхівками. На столику між дерев'яними лавками хтось залишив пляшку води, біля під'їзду стоїть ні до чого не прив'язаний мотоцикл. Ідилія маленького містечка: мало чужаків і господар не боїться, що мотоцикл вкрадуть. У Києві цього не уявити.

Будинки охайні, хоч і без ознак ремонту. Кілька вікон пластикові, більшість — дерев'яні. Так само дерев'яні кіоски на автовокзалі. Біля одного на лавці сидить повненька бабуся в чорному платті у білий горошок, кумедно бовтає ногами в повітрі.

— Рано у вас встают, уже в нескольких окнах светится, — заводжу розмову.

— Ясное дело, на огороды народ едет. Выходной сегодня, а огороды кормят, — у бабці, Марії Іванівни, виявляється низький голос.

— А как с работой здесь?

— Да как... Цементный стоит, колбасный цех стоит, молокозавод тоже — маленькие конторки на их территории пооткрывались разве что. Один “Букет Молдавии” держится, вино и настойки выпускает разные. Но без огородов люди б не смогли. А пенсионеры так вообще! — пожвавлюється жінка, зачепивши наболілу тему. — У нас как было: каждый месяц 165 рублей к пенсии доплачивала Россия, ещё сто шли из фонда бывшего президента Игоря Смирнова, ну и от государства ставка. Одно время жили, как в раю. Сейчас Смирнов не платит вообще, от России осталось сто рублей, и государство урезало свою часть на 30 процентов. Всего, считай, 500 рублей сняли, осталось 800 (1 придністровський рубль — це 2,5 гривні — INSIDER). У пенсионеров забирать, ну как можно... За коммунальные заплатишь, и даже на еду не хватит. Говорили, после сентября вернут всё, как было — и вот уже сентябрь, но все молчат.

Від самого утворення Придністров'я грало роль “вітрини” для сусідньої Молдови. Росія всіляко підтримувала анклав, демонструючи сусідам ПМР: були б у складі “русского мира” — жили б ось так. Підтримка, окрім доплат кожному пенсіонеру, включає фінансові вливання в бюджет ПМР (які молдовські політики оцінюють в 1 мільярд доларів щороку), а також — чи не найважливіше — безоплатний газ. Останнє — результат дипломатичної колізії. Росія, хоч і всіляко підтримує Придністров'я, формально вважає його частиною Молдови. Окремих рахунків не виставляє. Відтак спожитий ПМР російський газ формально заразовується у борг Молдові. Кишинів платити “придністровську” частину відмовляється. Так і “набігло” вже з 4 мільярди доларів.

Самі придністровці — як приватні господарства, так і підприємства — за газ платять, хоч тарифи й невисокі. Усі ці гроші йдуть у бюджет республіки.

Тепер фінансувати такі проекти Росії стало задорого. Вона дає ПМР усе менше й починає тиснути на місцеве керівництво, щоб хоч якась плата за газ ішла. Уряду лишається тільки підвищувати тарифи з податками і скорочувати витрати. У тому числі зарплати держчиновникам і пенсії.

— А вы явно не местный. Почему к нам приехали? — питає Марія Іванівна.

— Праздник же у вас, посмотреть хочу.

— А-а, ну в Тирасполе вам понравится — так готовились, убрали, покрасили всё. Салют невероятный обещают. На это они денег не пожалели... У нас здесь тоже что-то будет, но я не увижу. Поеду на дачу, дед меня там уже ждёт.

Жінка йде до маршрутки. Вже розвиднюється, і на світлі видно, як сильно вона засмагла. Почали подавати голос кури, гуси — схоже, їх тут тримають у кожній приватній садибі. Старий кіоск відкрився, продавчиня почала розкладати свій нехитрий товар: смажений арахіс, кукурудзяні палички, газовану воду “Біола”. Тут майже всі продукти — українські чи російські.

У бік заходу відкривається гарний краєвид: зелені пагорби, село в низині. За кілька пагорбів — Дністер, а тоді Молдова. Відстані тут сприймаються зовсім інакше, ніж в Україні. Десять кілометрів — це вже далеко, адже це уже закордон. Година — це вже довга дорога, бо за годину можна проїхати половину ПМР.

Під'їжджає маршрутка на Тирасполь. Водій дозволив сплатити за проїзд гривнями, хоч це додасть йому клопотів із обміном. Ввічливий, приємний чоловік, салон тримає в чистоті. І з Георгіївською стрічкою під лобовим склом.

“Вот бы эти “Грады” на Донбасс сейчас!”

Інтуїтивно йду на звук радянських маршів. Минаю невеликий ринок, парк із порослими травою доріжками, і виходжу на площу. Розрахунок не підвів: на площі стоїть сцена із написом “С праздником!”, звідти й звучить музика. Навпроти — пам'ятник полководцю Олександру Суворову, його іменем і названо головну площу Тирасполя. Позаду пам'ятника — стара “Волга” з написом “Милиция”. Правоохоронці у формі радянського зразка махають руками: прохід закрито.

Обходячи, натрапляю на чоловіка у світлих шортах і зеленій футболці. Через неголеність і трохи занехаяне волосся складно визначити його вік.

— Hello, maybe you speak English? — з надією питає він. Калле, програміст зі Швеції, який виявився чи не єдиним справжнім туристом у святковому Придністров'ї. Він приїхав заради параду.

— У Швеції такого ніколи не влаштовували. В Болгарії, Іспанії та Нікарагуа, де я зараз в основному живу, теж не зустрічав. Я саме їхав побачити Одесу, і дорогою дізнався, що в ПМР буде свято. Вирішив лишитися: обіцяли, що все буде, як у Радянському союзі. То що, пішли шукати парад?

Ми виходимо на центральну вулицю Тирасполя — 25 Жовтня. На широкій дорозі вже вишикувались шеренги військових, по периметру стоїть міліція — загалом десь 500 людей. А от глядачів — не більше сотні. Вже 9 ранку, зараз почнеться промова президента. А її майже ніхто не слухатиме.

— Приднестровцы всегда будут помнить тех, кто выполнил свой долг с честью, — зазвучало з динаміків. — 2015-й год указом президента Приднестровской молдавской республики объявлен годом ветеранов Великой отечественной войны и защитников Приднестровья.

Далі слово бере Шевчук. Він нічого не говорить про сучасне чи про майбутнє — лише про історію. Про 806 загиблих у війні з Молдовою придністровців. Про складні 90-ті й сповнені надій двотисячні. Про активну підтримку армії “великой России”. Оголошує хвилину мовчання. Утім, президента слухають мало. Більшу увагу народу привертає суперечка біля огородженої ділянки площі. Там ВІП-зона, з дерев'яними лавками.

— Пропустите меня, я ведь тоже ветеран! — Вимагає від молодої міліціонерки бабця в хустці й піджаку з медалями.

— Туда только по пригласительным. У вас нет? Ну, дадут на следующий год.

— А я увижу следующий год? Неизвестно, — не заспокоюється бабуся. Через кордон якраз проходить чоловік у костюмі й з барсеткою. — Вот его пустили, а он, похоже, и войну не застал. Вам тяжело пропустить?

— Это министр, и у него есть пропуск... Гражданка, посмотрите отсюда: неплохо же видно.

Глядачам у ВІП-зоні, однак, зовсім не пощастило: сонце припікає все дужче, а над сидіннями жодного навісу.

Тим часом у мікрофон оголошують церемонію покладання квітів до пам'ятника вічному вогню. Спершу місцеві чиновники, а тоді закордонні гості: делегації Росії, Абхазії, Південної Осетії та Нагорного Карабаху. Більше на ювілей республіки не приїхав ніхто.

Глядачі поступово підтягуються. Із вигуків: “Ну когда уже парад?” зрозуміло, що прийшли вони не заради промов. Нарешті дійство починається. Спочатку на двох темно-зелених УАЗиках вулицею промчали Міністр оборони Придністров'я із помічником. Дорогою назад вони зупиняються перед кожним загоном вояків, і між ними відбувається наступний діалог:

— Здравствуйте, товарищи артиллеристы (пограничники, десантники)! — кричить міністр у мікрофон.

— Здравия-желаем-товарищ-генерал-лейтенант! — скоромовкою прокрикують солдати. Настільки швидко, що це більше схоже на гавкіт, ніж на фразу.

— Поздравляю с 25-той годовщиной образования Приднестровской молдавской республики!

— Ураааа! Ураааа! Ураааа! — викрикують десятки ротів. Це вже нагадує виття.

Глядачі спостерігають за цим без трепету. “Гав-гав-гав-гав!”, — кривляють вояків діти. І обговорюють, кого б вони хотіли бачити своїми захисниками:

— Этих не возьмём, они криво стоят смотри как. Вон те с беретами постройнее немного.

— Давай танкистов лучше подождём. Скоро уже должны быть.

Дійсно, з іншого боку вулиці у хмарі куряви й диму поступово насувається колона військової техніки. БТР, гармати, міномети — і, дійсно, 9 танків. Техніка старезна, час від часу чути, як “кашляють” двигуни. Втім, один БТР до фінішу так і не доїхав: заглох двигун.

Невелика колона завершується кількома старими модифікаціями “Градів”. Чоловік за спиною пояснює сину-школяру:

— О, а вот и “Катюши”. Помнишь, мы такие в фильмах про войну видели? — І тихіше додає. — Вот бы их на Донбасс сейчас.

Після проходження техніки на розпеченому сонцем асфальті лишаються глибокі сліди. Покриття не витримало, доведеться робити ремонт.

“Там, где прямо не пролезем — мы пройдём бочком”

Тирасполь дійсно причепурили. Новобудов у 140-тисячному місті не видно, але в центрі всі будинки пофарбовані чи відремонтовані. Запустіння не відчувається: перші поверхи зазвичай зайняті крамницями, банками, ресторанами чи кав'ярнями. Від співмірних українських Іллічівська чи, наприклад, Нової Каховки Тирасполь відрізняється хіба що відсутністю магазинів міжнародних брендів чи автосалонів. На невизнаних територіях вони діяльності не ведуть, імпорт тут лише “сірий”. Зате є кілька українських компаній. Раніше в Тирасполі працював супермаркет електроніки “Фокстрот”, за колір і форму будівлі прозваний у народі “мавзолеєм”. І зовсім недавно, у середині серпня відкрили свої двері ресторани “Mafia” й “Casta”.

Я ж заходжу поїсти в кафе “Ла плэчинтэ”. Це молдовська мережа, відоміша як “La placinte”. В непокірному Придністров'ї кишинівська компанія працює без проблем, тільки румунську назву закладу змушена була транслітерувати кирилицею.

Кафе назване на честь відомої молдовської страви — плацинди. Це круглі чи квадратні перепічки з начинкою: картоплею й сиром, квашеною капустою, вишнями. Смачно. Замовляю собі тарілку плацинд і маленьку пляшку коли. Чотири фактично пиріжки обходяться в 150 гривень. Вирішую, що на сьогодні вже наївся. Інший місцевий спеціалітет, піцу з бриндзою й маринованими баклажанами, спробую якось іншим разом.

Єдина мережа супермаркетів у Придністров'ї називається “Шериф”. Ця компанія впливова у багатьох сферах, від продажу автомобілей до телебачення. У ритейлі також: “Шерифу” належать усі оптові бази ПМР, усі магазини купують товар звідти. Націнка в супермаркетах “Шериф”, відповідно, найнижча.

На полицях “Шерифа”, здебільшого, все знайоме. На території Придністров'я харчів виробляється мало, В основному товари імпортують з України та Росії. Але ціни — істотно вищі. Кілограм лимонів — 77 гривень, сік “Садочок” — 20 гривень, квасоля з овочами від “Вереса” — 50 гривень, горілка “Nemiroff” — біля 130 гривень за пляшку. Хоча місцевий завод “KVINT” випускає пародію під назвою “Kvintoff”, дешевший на 45 гривень.

— За последние два года и гривна, и российский рубль, и лей молдовский очень упали. А приднестровский рубль как был по 11 за доллар, так и остался, — пояснює продавець біля стенду місцевого консервного заводу. — Сейчас нам возить свою продукцию к вам совсем невыгодно. Даже если продавать по себестоимости, цена для украинцев слишком высокой будет.

— Почему же держат курс? — питаю.

— Политика такая. Говорят, бедное население так защищают. Но что ж это за защита, если пенсии срезают всё равно? Не клеится.

— А блокада экономическая, о которой власть говорит, есть?

— Та все проблемы из-за курса, если честно, — кривиться чоловік. Невдоволення підприємців діями уряду стає все відчутнішим. Бізнесмени намагаються впливати через місцевий парламент, нещодавно в місті з'явились листівки проти Шевчука. Той, у свою чергу, закликає “обуздать доморощенных олигархов”.

На стенді заводу — десятки видів закруток, від кабачкової ікри до консервованої кукурудзи. Поряд інші стенди: з медом у стільниках, ковбасами, вином просто на розлив — із краників, з яких у барах наливають пиво. З нагоди свята й вихідного дня у місті розгорнули ярмарок, і він користується значно більшою популярністю, ніж парад. Хоча й тут є кілька наметів із “патріотичною” символікою. От тільки прапорців ПМР — набагато менше, ніж символіки Росії. Тут повно портретів Путіна, значків із російським гербом, обкладинок на паспорти з зображенням матрьошки й підписом “Я русская!!!” Така ж любов до Росії культивується й урядом: поряд із прапором Придністров'я поряд неодмінно висить російський триколор. На стовпах, перед будівлею парламенту, на фасаді оперного театру. З-поміж людей око раз-по-раз вихоплює чоловіків у футболці з написом “Россия”. Це мало схоже на святкування незалежності. Найточнішою назвою для свята була б “День любові до Росії”.

Оскільки Придністров'я — невизнана територія, міжнародні платіжні системи Visa й MasterCard тут не працюють. На противагу їм кілька існуючих у ПМР банків розробили власну платіжну систему “Радуга”. Вона працює лише в межах республіки. Утім, недавно банки почали рекламувати й Visa з MasterCard зі слоганами, які запевняють: із цих карток можна отримати гроші. Підходжу до намету державного “Эксимбанку”. Він на одній з вулиць облаштував ціле наметове містечко, із конкурсами й гучною музикою. Питаю, як же працюють картки.

— Через российские банки-партнёры, — роз'яснює миловида консультантка. Они в Крыму так научились работать: за маленький процент снимают с международной карты и отправляют нам сюда. Это маленькие банки, которые не боятся западных санкций. Наш партнёр — Уралпромсвязьбанк. Так что пользуйтесь, не бойтесь.

У цю мить починає лунати приспів російської пісні “Всё пучком”: “Всё пучком, а у нас всё пучком. Где мы прямо не пролезем — там пройдём бочком”. Дівчина не стримується, пирскає зі сміху:

— Да, это наш неофициальный приднестровский гимн.

Вирішую купити місцеві газети. Продавчиня виявляється говіркою.

— Ну как вам у нас? Правда, такое ощущение, что Советский союз и не заканчивался? — питає, радісно всміхаючись.

— Да, хотя коммунизм пока не наступил. Цены растут, зарплаты снижаются.

— Зато нет Майданов! Пусть небогато, зато спокойно.

— И заводы простаивают. Разве вы за это боролись?

— Так мы ещё не доборолись, — підморгує продавчиня, киваючи на російські прапорці на вітрині. — Мы чувствуем себя Россией, наверное, больше чем сами россияне. Вот присоединимся к ней, вернёмся к ней — и проблем не будет.

Кілька років тому в ПМР провели референдум, на якому більшість громадян висловились за приєднання республіки до Росії. У Москві на це, втім, ніяк не зреагували.

Купую всю місцеву пресу. Майже всі газети Придністров'я — державні й належать владі, видавцем вказано президента ПМР. У головному виданні з нехитрою назвою “Приднестровье” натрапляю на “гарячу” новину останніх днів: Євген Шевчук та Ніна Штанскі вирішили взяти шлюб.

Про Україну — або погано, або нічого

Газета “Гомін” — мабуть, єдиний у світі україномовний суспільно-політичних тижневиків, у якому б не було жодної новини з України. Його видавець — також президент ПМР, і всі повідомлення на 16 шпальтах стосуються лише Придністров'я чи Росії. Ніби й нема ніякої України за 15 кілометрів від редакції. Згадка про Україну є в іншій газеті, “Караван”. У формі колонки Олега Царьова.

Третина населення ПМР — етнічні українці. Під час війни з Молдовою на боці Придністров'я бились українські націоналісти з УНА-УНСО. Зрештою, українська мова має тут статус державної. Але її вжиток суто формальний: кілька табличок на ключових державних установах, сервільні газета, радіо- і телепрограма. Проїхавши півкраїни, я не почув на вулиці української мови, не побачив українською жодного рекламного оголошення, жодної вивіски. На розкладках не знайти  сувенірів на українську тематику, навіть кічового, навіть шароварного. Хоч протягом усього дня в Тирасполі лунали сотні пісень, не вдалось почути нічого українського: ніякого “Океану Ельзи”, ніякого “Тартака”. Одну співачку з України, втім, почув: це була Таїсія Повалій.

Сам президент на 25-річчя республіки, яка народилась із прагнення вільно використовувати усі три мови, не сказав у виступах жодного слова українською — як, утім, і молдовською. ПМР живе у культурному полі Росії, а все українське для нього зараз — нон-грата.

Я вже був тут півтора роки тому, якраз перед початком війни на Донбасі. У тираспольському “Будинку книги” тоді знайшлось кілька художніх книжок українською, на вітрині лежав український прапор. Зараз його вже немає — лише російський та придністровський. Зникли й художні книжки: українською є тільки дитяча розмальовка. Зате у книгарні з'явились портрети Путіна й Сталіна.

Навесні 2014-го у Придністров'ї все було набагато дешевшим, і деякі молдовські пенсіонери на зиму переіжджали сюди через нижчі тарифи на комунальні послуги. Тепер сенсу так мігрувати немає.

Торік навесні Євген Шевчук виглядав спокійним і впевненим у собі. Зараз він буває в Москві по кілька разів на тиждень, де закликає “не допустить снижения в братской республике социальных стандартов”. Він випрошує в Росії гроші, але їх потічок стає усе меншим. П'ятничні переговори Шевчука з російськими донорами завершились нічим.

Коли на площі Суворова починався святковий концерт із хедлайнеркою Поліною Гагаріною, російською учасницею минулого “Євробачення” із піснею про мир, я вже виїздив у напрямку Одеси. У напівпорожній маршрутці всі швидко перезнайомились: хтось був у Придністров'ї в родичів, хтось там живе, а працює в Україні. Шосе було порожнім, і дуже скоро ми зупинились біля українського КПП. Там на видному місці висіли три стяги: український жовто-блакитний, малиновий збройних сил, і синій прапор ЄС.

— Наконец-то, флаги здорового человека, — промовив пасажир родом із Тирасполя.

Охочих йому заперечити не знайшлось.

Антон СЕМИЖЕНКО