Євроінтеграція зарплати

Неочікувана урядова ініціатива підвищити мінімальну заробітну плату до 3200 грн уже з початку наступного року викликала шквал критики з різних позицій: від того, що це спричинить зрівнялівку, до того, що станеться розбалансування фінансово-економічної ситуації в країні, зросте податковий тиск на бізнес, відбудуться масові скорочення тощо.

У річному вимірі підвищення мінімальної заробітної плати в Україні справді буде безпрецедентним, принаймні від часу введення гривні. З 1 січня 2017-го вона зросте в понад 2,3 раза, сягнувши 3200 грн (з 1 січня 2016-го становила 1378 грн). Проте, попри надмірний пафос високопосадовців на кшталт заяв прем’єр-міністра Гройс­мана про “забезпечення абсолютної соціальної справедливості”, насправді 3200 грн з 1 січня 2017 року не забезпечуватимуть навіть офіційно визнаного державою розміру прожиткового мінімуму для працездатних.

Прикметно, що після анонсування відповідного показника Мінсополітики наприкінці жовтня припинило досі регулярну публікацію інформації про так званий фактичний розмір прожиткового мінімуму. Остання оцінка зроблена у вересні виходячи з цін серпня: тоді для працездатних осіб він становив 2736 грн. Для того щоб така сума вийшла після відрахування 19,5% податку на доходи фізичних осіб та військового збору, мінімальна заробітна плата до оподаткування (брутто) мала б становити 3395 грн (з урахуванням неоподатковуваного мінімуму 17 грн). Проте в жовтні, за даними Держстату, споживчі ціни порівняно із серпнем зросли на 4,65%, тобто уже тоді мало б ітися про 3553 грн.

Зайве пояснювати, що до січня 2017 року ціни додадуть принаймні ще кілька відсотків. Тож навіть для покриття так званого фактичного розміру прожиткового мінімуму в обсязі, який до вересня 2016-го розраховувало Мінсоцполітики, з нового року мінімальна заробітна плата до оподаткування мала б становити принаймні 3700 грн. Однак уряд у бюджеті пропонує лише 3200 грн. А з урахуванням навіть закладеної там на наступний рік інфляції для покриття бодай визначеного за методологією держави прожиткового мінімуму для працездатних до кінця 2017-го мінімальна заробітна плата має сягнути хоча б 4000 грн.

У владних кабінетах особливо й не приховують, що переймалися переважно тим, щоб змусити приватників менше приховувати фонд заробітної плати й більше відраховувати до пенсійного фонду та бюджету. Міністр соцполітики Андрій Рева заявив, що збільшення мінімальної заробітної плати спричинить додаткове залучення близько 38 млрд грн. А зачепить воно переважно приватний сектор, адже там людей на мінімалці значно більше — 2,6 млн проти 1,1 млн у державному. Цілком імовірно, що свою роль відіграли і необхідність зменшити потребу населення в субсидіях, і нівелювання негативного інформаційного ефекту від підвищення заробітних плат чиновникам та депутатам, і публікації мільйонних електронних декларацій. Не виключено, що йдеться й про перестрахування влади на випадок дострокових виборів.

Для чого мінімалка?

Але ми поглянемо на ініціативу підвищення заробітної плати як на давно назрілий, проте лише перший крок на шляху вдосконалення підходів до оплати праці в країні. Адже в останні роки, особливо в умовах політики гіперекономії після Революції гідності й початку російської агресії, в Україні спостерігалася вкрай негативна тенденція до збільшення розриву між мінімальною та навіть офіційною середньою заробітною платою. Це при тому, що через високий рівень тінізації реальний розмір останньої, а отже, і її розрив із мінімалкою були ще більшими.

У результаті мінімальна заробітна плата перестала виконувати свою соціальну функцію — захищати працівників від крайньої бідності та водночас адміністративно змушувати роботодавців платити дещо більше, ніж вони платили б в умовах повністю ринкового формування мінімальної заробітної плати. Адже саме це і є метою будь-якої законодавчо визначеної мінімальної зарплати. Інакше її немає сенсу встановлювати взагалі (є й такі країни), адже вона перетворюється на формальність, яка не відіграє жодної ролі в підтримці стандарту життя.

Саме така ситуація останнім часом склалася в Україні, де мінімальна зарплата вже давно не виконує своєї функції: її реально отримувала незначна частка працюючих, а у великих та середніх містах, де частка найнятих працівників більша порівняно із загальнодержавною, співвідношення попиту та пропозиції взагалі диктувало набагато вищий справжній мінімальний рівень оплати праці, ніж було встановлено законом. Тим часом офіційна мінімалка використовувалася хіба що як засіб мінімізації сплати податків та соціальних відрахувань роботодавцями, які працюють за сірими схемами. Про те, наскільки масштабно приватний сектор зловживає низькою офіційною мінімальною заробітною платою, свідчить факт, що там у 2,5 раза більше працівників, які її отримують, аніж у державному секторі (Рева озвучив співвідношення 2,6 проти 1,1 млн). Крім того, згідно з оприлюдненою міністром соцполітики інформацією в Україні близько 47 тис. керівників (!) компаній офіційно декларують свою місячну зарплату в межах 1500 грн.

На шляху до європейських стандартів

Дані Євростату свідчать, що в більшості країн ЄС, зок­рема й постсоціалістичних, брутто-мінімалка (до вирахування податків) становить 40—50% середньої і вище. Наприклад, у Німеччині — 41,7%, Франції — 47,6%, Польщі — 45,4%, Угорщині — 45,5%, Румунії — 38,4%, Болгарії — 46,7%. Та навіть у сусідній із нами Молдові, яка не є членом ЄС, у вересні 2016 року цей показник сягнув 40%.

Крім того, у країнах ЄС значна частина мінімальної заробітної плати не оподатковується, у результаті чого нетто-мінімалка (на руки) відрізняється від середньої ще менше. Помітна там і тенденція до її швидшого зростання порівняно із середньою. Погляньмо хоча б на приклад пост­радянської Литви. У II кварталі 2016 року середня зарплата до оподаткування там становила €771,9 (€600,8 на руки), а мінімалка з липня 2016‑го — €380. При цьому, на відміну від України, вона майже не оподатковується: €200 — неоподатковуваний мінімум, ще €120 — додатковий неоподатковуваний мінімум на дітей.

Читайте також: В уряді пояснили, що підняття мінімальної зарплати потребує залучення до бюджету 38 млрд грн

Натомість в Україні останнім часом бачимо протилежну тенденцію. Якщо у вересні 2010-го мінімальна зарплата становила 37,8% середньої по країні, 25,5% по Києву та 52,7% по Тернопільській області (де вона найнижча), то у вересні 2016-го — лише 27,1% середньої по країні, 16,7% по Києву та 38,1% на Тернопільщині, регіоні з найнижчою офіційною середньою зарплатою. Основний провал у співвідношенні мінімальної та середньої заробітної плати справді спостерігався в 2014—2015-му: із січня 2014-го по січень 2016-го у гривні мінімалка зросла лише на 13,1%, тоді як середня — на 37,7%. Проте відставання першої від другої було помітне й у попередні роки.

Загалом із вересня 2010-го по вересень 2016-го середня зарплата збільшилася з 2350 до 5358 грн, або в 2,3 раза (у Києві у 2,5 раза — із 3487 до 8705 грн), натомість мінімальна за той самий час — лише з 888 до 1450 грн, тобто в 1,6 раза. Ціни, за офіційними даними Держстату, підскочили більш як удвічі. Тож реальна середня зарплата в країні загалом додала 15—25%, а купівельна спроможність мінімальної, навпаки, зменшилася мінімум на 20%. У євро за ці ж таки шість років мінімалка впала на 42,6% (із €85,9 до €49,3), тоді як середня по країні — на 19,8% (із €227,2 до €182,2), по Києву — на 12,2% (з €337,2 до €296), по Тернопільській області — на 20,6% (із €162,9 до €129,3).

Після підвищення мінімалки до 3200 грн можна очікувати зламу такої негативної тенденції та наближення співвідношення мінімальної й середньої зарплати до притаманного країнам ЄС.

У січні 2016 року середня заробітна плата становила 4362 грн. У січні 2017-го мінімалка має бути вища на 132%. Зарплата зайнятих у держсекторі, які отримують більше ніж 3200 грн, виходячи із запланованого підвищення до 1600 грн розміру першого тарифного розряду єдиної тарифної сітки (ЄТС), зарплата має зрости порівняно із січнем 2016-го на 44%, а вчителів — на 60—64% (завдяки анонсованому просуванню на два щаблі вгору за ЄТС). Також можна спрогнозувати індексацію зарплати в приватному секторі тих, хто отримує більше від мінімалки, мінімум на 20—25%. Підстави для такого припущення дає той факт, що у вересні 2016-го порівняно з вереснем 2015-го середня заробітна плата в країні збільшилася на 23,4%, а зарплата в держсекторі — лише на 17,1%. Отже, зростання в комерційному секторі було близьким до 25—30%. Окрім того, в умовах збільшення в 1,5—2,3 раза виплат бюджетникам та мінімалки бізнес буде змушений бодай частково піднімати й вищі від мінімалки зарплати.

Зважаючи на це, а також на співвідношення в державному та комерційному секторах усіх штатних працівників, доходи яких беруться до уваги під час розрахунку середньої заробітної плати, можна очікувати її зростання в січні 2017-го принаймні до 6500—7000 грн. А отже, навіть мінімалка в розмірі 3200 грн наступного року становитиме менш як 50%, а можливо, і 45% офіційної середньої. Тобто співвідношення буде близьким до європейського стандарту, попри все ще значно вищу тінізацію зарплат у нашій країні.

Міжнародний контекст

Підвищення мінімальної заробітної плати нарешті покладе край ганебному становищу, у якому Україна перебувала за цим показником (€49) порівняно навіть із сусідніми пострадянськими державами, зокрема й зі значно слабшою економікою. Так, мінімалка в Молдові в листопаді 2016‑го — 2100 леїв (€96), у Білорусі — 239,5 руб. (€113,5).

Важливе політико-психологічне значення підвищення мінімальної заробітної плати також у контексті протистояння російській агресії. Напередодні Революції гідності, у січні 2014-го, мінімалка в РФ становила €121,1, а в Україні — €107,1. Останнім часом українська за курсом поступалася російській більш як удвічі (€49 проти €105). А підвищення з 1 січня 2017 року може кардинально змінити ситуацію.

У листопаді 2016-го мінімальний розмір оплати праці (МРОП) у РФ — 7500 руб. (€105 за курсом на середину місяця). У деяких багатших, але водночас дорожчих для життя регіонах, щоправда, встановлені вищі планки. Наприклад, у Москві — 17 560 руб. (€245,6), Московській області — 12 500 руб. (€174,8), Санкт-Петербурзі — 11 700 руб. (€163,6). Однак у більшості розташованих поряд із Україною регіонах та окупованому Криму й Севастополі мінімалка становить 7500 руб. (€105). Дещо вища вона лише в Бєлгородській (8050 руб., або €112,6) та Курській (8980 руб., або €125,6) областях.

З 1 січня 2017-го за збереження нинішнього курсу рубля до гривні мінімальна заробітна плата в Україні буде більшою за аналогічний показник у РФ і лишатиметься такою навіть з урахуванням запланованого там ізлипня наступного року чергового її зростання. А якщо взяти до уваги, що в Росії явно дорожче життя та хоч і менші, однак усе ще значні нафтогазові доходи, це наочно ілюструватиме вищий соціальний стандарт в Україні порівняно з державою-агресором.
Можна припустити, що збільшення мінімальної заробітної плати могло б зашкодити конкурентоспроможності українських виробників. Наприклад, саме нижча заробітна плата в Україні стимулювала останнім часом перенесення до нас низки виробничих потужностей ТНК із сусідніх країн ЄС. Однак навіть після підвищення співвідношення нашої мінімалки та її показника в східних країнах ЄС і кандидатах на вступ свідчить про відсутність такої загрози: в Україні вона з 1 січня буде удвічі—вчетверо менша, ніж у східних країнах ЄС, не кажучи вже про західноєвропейські.

Читайте також: У Мінсоцполітики сказали, скільки українців отримують мінімальну зарплату

Так, за даними Євростату, у другій половині 2016 року мінімальна заробітна плата становила: в Албанії — €155,7, Болгарії — €214,8, Сербії — €233,4, Румунії — €276,3, Чорногорії — €288, Угорщині — €350,1, Литві — €380, Словаччині — €405, Польщі — €417, Туреччині — €513,7. Зараз серед постсоціалістичних країн — членів ЄС вона найнижча в Болгарії, проте її рівень там майже удвічі вищий, аніж очікується в Україні від початку 2017-го. А в сусідній із нами Словаччині — майже вчетверо. У Польщі з 1 січня 2017-го вона має становити 2000 злотих (за курсом на початок листопада 2016-го це понад €460).

Тепер щодо загрози зрівнялівки. Звернімо увагу на те, що в бідніших регіонах європейських держав мінімальна заробітна плата близька до середньої. Наприклад, у низці районів Литви середня зарплата після сплати податків цього року ледве перевищила мінімалку: у II кварталі 2016‑го в Шальчинінкаї, Вилкавишкісі та Калварії вона дорівнювала лише €449—463 за встановленої з 1 липня мінімалки €380. Вирішити цю проблему в будь-якій країні, й Україна тут не виняток, можливо, лише якщо запровадити диференційований за регіонами та типами населених пунктів рівень мінімальної заробітної плати.

Показове й співвідношення у Литві мінімальної заробітної плати та середньої пенсії за віком, адже в Україні критикують різке підвищення мінімалки на тлі менш помітного збільшення пенсії. Там середня пенсія за віком з 1 січня 2016 року становила €273, тоді як мінімальна зарплата — €350, тобто 78% мінімалки. В Україні аналогічне співвідношення за мінімалки 3200 грн дає середню пенсію 2500 грн, що також може виявитися близьким до фактичного показника середньої пенсії наступного року. Особливо ж якщо уряд таки намагатиметься відійти від зрівнялівки пенсій, яка виникла в останні роки через зростання мінімальної на тлі замороження решти.

Загроза зрівнялівки: що робити?

Розбалансування співвідношення мінімальної заробітної плати (3200 грн із 1 січня) й першого розряду єдиної тарифної сітки (1600 грн із 1 січня), за якою виплачуватимуться заробітні плати бюджетникам, попри запевняння урядовців, все ж таки створить проблему.

В освіті ефект зрівнялівки буде менш вираженим. Адже навіть зарплата вчителя-початківця буде більшою за мінімальну, хоч і не настільки, як мала б. З урахуванням підвищення вчителів за ЄТС на два щаблі (з 8—12-го до 10—14-го розряду) та 20% доплати за престижність праці виходить, що вчитель без категорії в перші роки роботи отримуватиме 3,5 тис. грн до оподаткування (або близько 2,8 тис. грн на руки).

Далі тарифна сітка дає досить суттєву градацію заробітних плат більш кваліфікованих і досвідчених педагогів. Наприклад, викладач вишу, який тільки-но починає кар’єру, отримуватиме в 2017 році 4,5 тис. до оподаткування (близько 3,6 тис. на руки), вчитель першої категорії з педагогічним стажем 10 років — 5,1 тис. грн (4,1 тис. грн), вчитель-методист із досвідом 20 років — 6,4 тис. грн (5,1 тис.  грн), доцент — кандидат наук із педстажем 10 років — 8,8 тис. грн (7,1 тис. грн), професор — доктор наук із досвідом 20 років — 10,7 тис. грн (8,6 тис. грн).

Зарплати явно занижені для фахівців відповідної кваліфікації не те що порівняно з європейськими чи іншими зарубіжними показниками, а навіть порівняно з реальними доходами в приватному секторі в Україні. Навіть у сусідній Молдові, економіка якої все ще слабша від української, у вересні 2016 року базовий оклад викладача вишу становив €183,8, вихователів дошкільних закладів — €134,7.

Значно в гіршому становищі ризикують опинитися працівники охорони здоров’я: їхні стартові зарплати в більшості випадків перебуватимуть на межі, а то й нижче від мінімалки й підтягуватимуться до її рівня лише завдяки тому, що неможливо платити менше. Водночас зростання мінімалки призведе до зрівняння офіційної заробітної плати санітарно-технічних працівників, середнього медичного персоналу та абсолютної більшості лікарів.

Так, за розміру оплати першого тарифного розряду ЄТС 1600 грн молодші медсестри та санітарки можуть розраховувати на 2 тис. грн до оподаткування, медсестри без категорії — на 2,46 тис. грн, а вищої категорії — на 2,9 тис. грн. Однак по факту всі вони отримуватимуть мінімалку 3,2 тис. грн. Та сама доля чекає й на лікарів-інтернів (за тарифною сіткою можуть розраховувати на оклад від 2,77 тис. грн) та лікарів-початківців (без категорії) більшості спеціальностей, а за окремими й на лікарів другої категорії (2,9 тис. грн). Не надто відірвуться від мінімалки, отримуючи за ЄТС лише 3,4 тис. грн до оподаткування навіть за наявності першої кваліфікаційної категорії, лікарі більшості інших спеціальностей.

Лікарі-хірурги другої категорії за умови регулярного проведення операцій можуть розраховувати на 3,9 тис. грн (або близько 3,1 тис. грн на руки), якщо працюють у поліклініках, та на 4,76 тис. грн (4 тис. грн), якщо в стаціонарі. Навіть хірурги вищої категорії, які регулярно оперують у стаціонарах, можуть претендувати аж (!) на 5,5 тис. грн (4,5 тис. грн на руки).

Однією з основних причин суттєвого відставання офіційних заробітних плат працівників охорони здоров’я від учителів є відсутність доплати за стаж (яка для педагогів становить 10% окладу після 3 років, 20% після 10 і 30% після 20 років) та за престижність праці (20%). На суттєві доплати за вислугу років (20% після 3—5 років та 30% після 5—7 років безперервної роботи) в державній медицині можуть розраховувати хіба що сімейні лікарі, працівники дільничних лікарень у сільській місцевості, педіатри й терапевти в поліклініках та невідкладній медичній допомозі, а також працівники відділень, які тривалий час працюють із хворими на туберкульоз (до 60% після 10 років безперервної роботи).

На 25% більше традиційно отримують медпрацівники деяких відділень, наприклад інфекційних та шкірно-венерологічних, госпісів, психіатричних, наркологічних, відділень для дітей із ураженням центральної нервової системи чи порушенням розумового розвитку, бюро судово-медичної експертизи, рентгенівсько-радіологічних кабінетів тощо. На 60% доплати до окладу можуть розраховувати працівники відділень для хворих на ВІЛ/СНІД. Однак то вже зовсім інша історія. Та й, оскільки відповідна індексація там передбачена для всіх працівників, ситуацію зі зрівнялівкою в оплаті праці більш і менш кваліфікованих кадрів це аж ніяк не змінює.

Подолати зрівнялівку та підвищити заро­бітні плати кваліфікованим працівникам бюджетної сфери до належного рівня можна, лише якщо змінити підходи до її фінансування. Адже на відміну від мінімальної заробітної плати, яка має виконувати функцію захисту людей, що працюють, від крайньої бідності, підвищення в рази оплати праці решті бюджетників, зокрема освітянам та медикам, призвело б лише до різкого зростання цін та швидкого знецінення підвищених заробітних плат. Потрібне системне реформування оплати праці в державній освіті та медицині, а саме зменшення частки (але не загального обсягу) бюджетного фінансування або радикальне зменшення кількості працівників, робота яких оплачується з бюджету, за одночасного пропорційного збільшення виплат решті, про що детальніше Тиждень уже писав (див. “За межею бідності”, № 23/2015, “Тягар радянського атавізму”, № 35/2016).

Олександр КРАМАР