Іран потрапляє у дедалі більшу залежність від Китаю

- Пане Хейдеріен, в одній зі статей ви написали: “Під час іранської революції 1979 року основний бойовий заклик мільйонів протестувальників проти режиму Пехлеві був відверто націоналістичним: “Ні Сходу, ні Заходу; лише ісламська республіка”. Нинішнє зближення Ірану з Китаєм є порушенням цих принципів? Чи ця тенденція в іранській зовнішній політиці, так звана політика погляду на Схід, набрала більших обертів за минуле десятиліття? Усвідомлюючи свою залежність, що посилюється, від Китаю, прагматики і націоналісти в Ірані розуміють недоліки свого злостивого підходу до Заходу?

— Провідні засоби масової інформації часто зображають іранську революцію як фундаменталістське повстання проти прозахідної світської монархії. Те, що не потрапляє в цю одномірну оцінку, є націоналістичним відтінком революції 1979 року, яка насамперед мала за мету відновлення незалежності і гідності. Це було справді демократичне народне повстання проти корумпованого і самодержавного ладу, який залежав від зовнішніх сил. Зрештою, революція закликала до створення ісламської республіки з революційною конституцією, котра б гарантувала громадянські свободи, права особистості і загальне виборче право для обрання найвищої посадової особи та законодавчих лідерів.

Попри твердження її критиків, іранська революція не була відмовою від модернізації як такої. Це було більш тонке заперечення біномного втручання (чи то від західних держав, чи від східних сил) у справи країни.

- Це була перша фаза “зіткнення цивілізацій” Заходу й ісламу?

— Ні. Це не була перша фаза “зіткнення цивілізацій” ісламу й Заходу, а радше трансідеологічний двобій. Коли важливу революційну роль окрім ісламістів відіграли також комуністи, соціалісти і ліберальні сили. Це була відмова від некритичного вбирання в себе всіх особливостей західного суспільства, включаючи його соціальні хвороби та гіперматеріалізм.

У цьому сенсі іранська революція, котра передувала появі нинішнього режиму, була радше народно-демократичним повстанням, яке мало за мету відновити культурну автентичність та незалежність Ірану від будь-яких форм іноземного впливу, а також запровадити соціальну справедливість і рівність. Це був дух революції, який підхопив гасло “Ні Сходу, ні Заходу; лише ісламська республіка”.

Протягом останніх 30 років зовнішня політика Ірану була спрямована на зміцнення зв’язків із іншими країнами, які розвиваються. Частково щоби компенсувати погіршення відносин із Заходом, який до того був джерелом капіталів, технологій і підтримки. Східна політика Ірану не була автоматичною заміною Сполучених Штатів, які раніше були пріоритетним союзником Ірану, а мала новий пріоритет — відносини з Росією та Китаєм. За розрахунками Тегерану, ці взаємини мали врівноважувати і створювати баланс противаг у відносинах із незахідними країнами, хоч би якими могутніми і впливовими ті були. Тож він знайшов можливість уникати помилок, поглиблюючи свої зв’язки відразу з двома впливовими державами за межами Заходу.

У країнах, котрі розвиваються, починаючи від Бразилії й Туреччини, Південної Кореї та Індонезії, будуються електростанції, що створює нові економічні і стратегічні можливості у цих регіонах. Іран міг би знайти хорошу можливість зменшити наслідки погіршення його відносин із Заходом, зокрема з провідними промисловими європейськими державами — Німеччиною, Францією, Італією, Іспанією та Великою Британією, щодо ядерної проблеми.

Проте іранці почали орієнтуватися на Китай з його економікою, що швидко розвивається, ненаситною потребою в енергоресурсах, а також із його глобальним впливом, що зростає. За останні роки КНР стала найважливішим зовнішнім союзником Ірану, особливо після різкого погіршення відносин між Іраном і Європейським Союзом, що пов’язано з ядерною програмою Тегерану. У результаті нині Китай є найбільшим торговим, інвестиційним і енергетичним партнером Ірану. І, зважаючи на членство Китаю в Раді Безпеки ООН, а також його політичні й військові можливості, Іран бачить Пекін, як і Росію, своїм головним стратегічним партнером.     

— Іран стає залежним від Китаю?

— Нещодавнє введення виснажливих західних санкцій проти Ірану, які вдарили по його фінансовому, енергетичному і торговельному секторах, лише поглибили і пришвидшили цю тенденцію. Те, що ми спостерігаємо зараз, є не лише свідченням збільшення постійної іранської залежності від Китаю і намаганням компенсувати вплив західних санкцій чи запобіганням військового нападу з боку Ізраїлю або Заходу, а й утворенням загрозливого дисбалансу у двосторонніх відносинах. Пекін почав домінувати на ринках споживацьких товарів Ірану, в головних інфраструктурних проектах, а також і енергетичних угодах.

Китай при цьому використовує ізоляцію Ірану, яка зростає, наполягаючи на дедалі гнучкіших схемах оплати, бартерних угодах (нафта в обмін на товари повсякденного попиту) і знижках на нафту. Тим часом, жодних китайських кроків для того, щоб компенсувати Ірану збитки від зниження експорту нафти, непомітно. Коли Іран потерпає від введення ембарго на поставки іранської нафти, яке наклав ЄС, на найбільшу азіатську економіку чиниться тиск із боку Сполучених Штатів, мета якого змусити Китай зменшити обсяги закупівель іранської сировини, для того, щоб вийти з глухого кута ядерної проблеми. Тож, так чи інакше є відчуття того, що Іран стає занадто залежним від китайського зовнішнього чинника, який до того ж є занадто корисливим і егоїстичним.

Настрої на вулицях, а також у коридорах влади змінюються. Іранські ліберали занепокоєні допомогою, яку надає КНР технологічному забезпеченню цензури. Іранських промисловців злить те, що ринок наводнила дешева, субсидійована китайська продукція. Іранських споживачів не влаштовує якість продукції, яка надходить із Піднебесної. Іранський електорат стурбований впливом Китаю. А іранських лідерів розчаровує його небажання дотримуватися своїх інвестиційних обіцянок, виплачувати свої борги в іноземній валюті і збільшувати обсяги імпорту сирої нафти.   

Коротше кажучи, Іран, можливо, і здобув незалежність від Заходу, але Китай починає заповнювати цю нішу, хоча в більш м'якій формі. Тому не дивно, що багато-хто з іранських лідерів починає переглядати свої попередні очікування, одночасно вивчаючи шляхи досягнення компромісів із Заходом з приводу ядерної проблеми. Є надії на двосторонні переговори між Іраном і США, щоб активізувати зусилля, спрямовані на вихід із ядерного тупика, в результаті чого Іран міг би погодитися на обмеження збагачення урану і прозорість своєї атомної програми, в обмін на зняття санкцій, покращення дипломатичних і фінансових зв'язків та однозначне визнання його права на збагачення в мирних цілях, що передбачені в Договорі про нерозповсюдження (ДНЯЗ).

- Чи може Іран, який дотримується альтернативних джерел законності, має іншу політичну систему і відмінну від західних ідеологічну конструкцію, наслідувати приклад і модель Китаю?

— Іран і Китай багато в чому подібні. Вони обидва є провідними ревізіоністськими силами у своїх регіонах, а також спадкоємцями імперій, які домінували колись в діаметрально протилежних частинах Азії. Ці держави мають критичне ставлення до гегемонії Америки в Азії, тому не дивно, що США ідентифікують їх як стратегічних конкурентів глобальному лідерству Вашингтона в новому столітті. Вони обидва — продукти націоналістичної революції, заснованої на різній ідеології, яка поєднує в собі традиції, а також універсальні поняття революції і правосуддя. 

Вони також мають подібні стратегічні тривоги. “Оточення” американськими союзниками стало підставою, яка спонукала китайську сторону до формування стратегії “низки перлів”. Ці держави обидві прагнуть до встановлення постзахідного міжнародного ладу, за якого б вони залишалися поза впливом ззовні. Тож їхні цілі перетинаються майже ідеально: Іран потребує капіталу і технологій, а Китаю необхідні безпечні і великомасштабні постачальники вуглеводневої сировини. Проте ця схожість доволі поверхнева, особливо якщо звернути увагу на їхні розбіжності у внутрішніх системах і ситуації. Це і є причиною, з якої Іран не може скопіювати китайську модель контрольованого державою самодержавного і деспотичного капіталізму.

У той час, коли Китай — це експортно-орієнтована ринкова економіка, котра бурхливо розвивається під егідою деспотичної держави, Іран є внутрішньою, імпортно-заміщеною економікою, в якій доходи від продажу нафти стали хлібом і маслом держави. Тоді, коли китайська економіка значною мірою інтегрована у глобальний ланцюжок виробництва, виснажливі західні санкції дедалі більше ізолюють Іран. У той час, коли Китай має інституціалізовані двосторонні відносини зі Сполученими Штатами, Іран постійно перебуває під загрозою вторгнення з боку Вашингтона і Тель-Авіва.

Як член Ради Безпеки ООН і друга за величиною економіка у світі, КНР має де-факто світову владу, коли Іран й досі не інтегрований (через конфлікт зі США) навіть до співтовариства держав Перської затоки. У Китаї єдина політична партія, Комуністична партія Китаю (КПК), домінує над усією системою, і перехід влади здійснюється через “відбір” у вузькому колі партійної еліти. У Ірані, навпаки, політична система є набагато більш динамічною, і вибори вищих політичних лідерів відбуваються у запеклій конкуренції між консерваторами і реформістами.

Звісно, іншим питанням є розмір країн. Китай — це держава, яка в 15 разів більша за чисельністю населення, також дуже різними є їхні географічні, демографічні та економічні характеристики. Водночас у цих країнах популярний націоналізм. У КНР — це суперечки щодо Південно-Китайського моря, і спори Ірану з приводу його ядерної програми. Але в Ірані ще дуже сильні його релігійні традиції, і клерикали мають значний як духовний, так і соціально-політичний вплив.

Тож, припускаю, єдине, чому Іран може навчитися в Китаю, з боку збереження нинішнього політичного порядку, це швидкій економічній лібералізації. Хоча нині і Піднебесна починає відчувати на собі демократичний тиск, що дедалі посилюється, після становлення нового потужного середнього класу, котрий сформувався після введення політики “відкритих дверей” Ден Сяопіна.

- Чи Іран планує піти шляхом Китаю?

— Наразі не бачу того, щоб Іран збирався йти шляхом Китаю. Якщо б КНР намагалася покращити свої відносини із Заходом та шукала шляхи для вирішення ядерної головоломки, і цим здійснила докорінний розворот у своїй національній безпеці, то можна було б сказати, що Іран збирається піти турецьким шляхом. Або робить спробу знову натрапити на реформістську хвилю попереднього десятиліття: більше внутрішньополітичних реформ; відродження ліберально-реформістських фракцій; збалансування відносин як зі Сходом, так із Заходом; відродження республіканізму; і більше економічного динамізму.

Іранські внутрішні питання невіддільні від його поточної конфронтації щодо ядерної програми із Заходом. Китайське ж керівництво не вважає появу ядерної зброї в Ірану зовнішньою загрозою для себе. Тому що переважно зосереджено на забезпеченні внутрішньої соціальної стабільності. Виживання режиму є найбільшим внутрішнім завданням для Китаю, попри напруження у відносинах зі Сполученими Штатами, в той час, як Іран стикається із загрозами на кількох фронтах. Тож ці два режими зіштовхуються з дуже різними матрицями загроз, а їхні слабкі місця, активи і проблеми потребують зовсім інших політичних стратегій і моделей для того, щоб стверджуватись, розвиватись і виживати.

Довідка 

Ричард Джавад Хейдеріен є експертом і аналітиком з міжнародних справ, який живе в Манілі, Філіппіни. Його зацікавлення зосереджені на економіці і міжнародній безпеці. Крім консультацій в філіппінській законодавчій владі, він є постійним автором Asia Times, Huffington Post and IPS News. Пан Хейдеріен є автором книжки “Економіка Арабської весни: як глобалізація не вдалася арабському світу” (The Economics of the Arab Spring: How Globalization Failed the Arab World), яка готується до видання 2013 року.