Індустріальні парки. Мінімальний прогрес за десять років

Виробництво продукції з високою доданою вартістю, впровадження інновацій, створення тисяч робочих місць, посилення експортно-імпортного потенціалу України, розвиток громад і наповнення місцевих бюджетів. Усе це планується реалізувати, серед іншого, шляхом створення індустріальних парків. Тобто облаштованих відповідною інфраструктурою територій, де компанії-учасниці займаються переробкою, науково-технічною діяльністю, діяльністю у сфері інформації чи електронних комунікацій.

Законодавчу основу для створення і діяльності індустріальних парків в Україні було закладено більш як десять років тому з ухваленням 2012 року Закону України “Про індустріальні парки”. Виникає логічне запитання: чому ж наразі в найбільшій за площею країні Європи працює не більше десяти парків? У Німеччині їх, наприклад, понад дві сотні, в Польщі — більш як вісімдесят.

Перешкоди для створення індустріальних парків в Україні

Окрім загальних політичних і безпекових викликів, які протягом останніх десяти років не давали повною мірою розвиватися бізнесу в цілому, існує низка відомих практичних причин, чому ще не в кожній області маємо сучасні кластери виробництва. Хоча формально в Україні їх зареєстровано понад шість десятків.

Першим негативним чинником є проблеми з оформленням земельних ділянок. За даними керуючої компанії Industrial Management Company, до 30% парків не працюють через непродуманий вибір земельної ділянки. Частими випадками є судові спори через наявні на ділянці охоронні, санітарно-захисні зони або суперечки через відсутність чітких даних, до меж якої територіальної громади та чи інша земля належить. Не останню роль у цьому відіграють неактуалізовані документи із землеустрою щодо встановлення меж територіальних громад.

У цьому контексті маємо згадати, що містобудівна документація справді є застарілою в більшості громад. Її розробка часто є питанням фінансування, яке місцеві бюджети не можуть собі дозволити. Скажімо, на 2021 рік держбюджетом планувалося покрити певну частину місцевих видатків на розроблення комплексних планів просторового розвитку територій, утім, лише територіальних громад, у розмірі 62,5 млн грн, чого вистачило на кілька десятків комплектів документації. А громад у нас майже півтори тисячі. На 2022 рік планувалося виділити 187 млн грн, а на 2023-й з очевидних причин таких видатків бюджет не передбачає. Результат — лише кілька українських громад можуть підтвердити початок розробки комплексних планів.

Другий — питання підключення до інженерно-транспортних мереж. Попри існування з 2012 року законодавчої норми про можливість фінансувати облаштування парків, випадки такого фінансування були поодинокими. Згідно з даними Мінекономіки, у 2015—2019 роках було профінансовано проєкти будівництва інфраструктури трьох індустріальних парків, а 2021-го — чотирьох парків. Очевидно, що допомога держави в облаштуванні лише семи промислових майданчиків протягом шести років є недостатньою.

При цьому підключення до мереж в Україні є достатньо тривалим процесом і може займати в середньому 267 днів, згідно зі звітом Doing Business Ukraine 2020, тоді як у розвинених країнах — 75 днів. Хоча після 2020 року і було ухвалено низку законодавчих змін, які спрощують підключення до електромереж, яскравим нещодавнім прикладом того, що проблема існує, є кейс турецької компанії Baykar, яка, за своїми підрахунками, оцінила тривалість робіт із підключення до мереж у два роки, а вартість робіт — у 10 млн дол. США.

Відсутність доступу до кредитних коштів з низькими процентними ставками та грантів для розвитку R&D центрів (центрів дослідження та розробок) у межах промислових парків є третім стримувальним фактором для інвестування у капіталомістку діяльність, якою є створення та облаштування індустріальних парків.

З 2021 року парламент та уряд активізувалися у стимулюванні будівництва індустріальних парків. Так, обладнання, яке ввозиться для використання учасниками індустріальних парків, звільнено від сплати ПДВ і ввізного мита, а учасники парків звільнені від податку на прибуток протягом десяти років, якщо дотримано певних вимог. Податковий кодекс України також надає право органам місцевого самоврядування встановлювати пільги та ставки щодо сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, та плату за землю. В цьому аспекті органи місцевого самоврядування повинні бути проактивними і усвідомити, що, надаючи пільги та знижуючи податки, вони отримають більший економічний і соціальний ефект за рахунок нових робочих місць і припливу капіталу в їхню громаду.

Міжнародний досвід успішного розвитку парків

Чи існує панацея для розв’язання вищезазначених проблем? У цьому контексті успішний міжнародний досвід може стати Україні в пригоді.

У Польщі, приміром, для створення промислових і технологічних парків інвесторам часто пропонують земельні ділянки з готовим підключенням до всіх необхідних мереж (електро-, газо-, водопостачання тощо). До того ж більшість із них створюються та облаштовуються місцевими органами, часто в кооперації з університетами як науковими та кадровими базами, а вже після готовності парку до будівництва інвестор вкладає кошти. Реалізація проєктів у такому вигляді дає можливість справедливо розподілити ризики між учасником/керуючою компанією парку та державними або місцевими органами чи університетами, які допомагають у підборі людських ресурсів, створенні лабораторій та акселераторів чи бізнес-інкубаторів у межах парків.

У багатьох країнах, зокрема, у Китаї та Польщі, визначено спеціальні економічні зони, в яких діють податкові пільги для створення парків. Такі території дають переваги та приваблюють великі інвестиції. Підхід Китаю до створення спеціальних економічних зон є цікавим з огляду на те, що вони створюються із метою вирішити конкретні проблеми в певному регіоні. Наприклад, визначивши певну територію зоною технологічного розвитку, держава фокусується на покращенні інфраструктури, тоді як у зоні вільної торгівлі акцент робиться на розвитку інновацій. Таким чином, Китай, маючи змогу централізовано приймати рішення з усіх питань економічної та регіональної політик, ефективно і скоординовано вирішує завдання зі створення індустріальних зон і парків у них, що є однією із причин успіху згаданих парків у цій країні.

За словами експертів, відсутність схожого підходу у Польщі та створення спеціальних економічних зон у одному регіоні і нестворення в іншому спричинили штучну нерівномірність промислового розвитку регіонів країни. Україна може використати досвід цих двох країн і впроваджувати будь-які преференції та пільги з урахуванням потреби рівномірно розподілити допомогу від держави, щоб не фокусуватися на розвитку лише деяких регіонів країни. При цьому необхідні чіткі правила та критерії надання таких пільг, щоб зменшити корупційні ризики та стимулювати створення нових активів замість перерозподілу наявних.

Стратегія КМУ — фундамент усунення перешкод чи черговий програмний документ?

Для визначення напрямів та інструментів забезпечення розвитку індустріальних парків Кабінет міністрів своїм розпорядженням №176-р від 24.02.2023 року схвалив “Стратегію розвитку індустріальних парків на 2023—2030 роки” (далі — Стратегія). Вона декларує цілі, практичні завдання та заходи для виконання, перелік відповідальних органів, а також очікувані результати та приблизні терміни їхнього досягнення.

У документі детально описано проблеми, з якими зіштовхується бізнес, що працює або намагається працювати у сфері індустріальних парків; ґрунтовно врегульовано практичні кроки, які мають здійснювати представники виконавчої влади та органи місцевого самоврядування для виконання завдань і досягнення цілей; взято до уваги екологічні вимоги щодо створення парків, які є поширеними у світі. Загалом пропонуються цілком робочі рішення, втім, усі вони напряму прив’язані до бюджетного чи місцевого фінансування, а отже, не будуть здійсненними доти, доки у держави не знайдуться зайві гроші на індустріальні парки. А вони ніколи, на жаль, не знаходяться.

Проте цілі деяких заходів Стратегії є не зовсім зрозумілими та обґрунтованими. Наприклад, очікуваним результатом “здійснення заходів з надання підтримки для релокації підприємств в індустріальні парки” є те, що у кожному регіоні здійснено не менш як три такі заходи. Дещо “плановий” підхід до регулювання питання створення і діяльності парків. Якщо такі підприємства будуть релоковані в індустріальні парки, не маючи між собою промислового симбіозу або інших синергетичних зв’язків, то релокація не матиме очікуваного ефекту. Варто дати можливість бізнесу на місцях вирішувати, чи потрібна релокація тих чи інших підприємств в індустріальний парк.

Підсумуємо: світовий досвід державної допомоги у розвитку індустріальних парків варто надалі аналізувати, та, адаптуючи до наших реалій і можливостей, використовувати найкращі його приклади. Стратегія в цьому аспекті є потрібним програмним документом — стартовою точкою для реального стимулювання створення та облаштування індустріальних територій. Цей документ містить практичні кроки та заходи для центральних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, за умови реалізації яких можна очікувати збільшення кількості ініціатив із створення індустріальних парків та їхньої реалізації. От тільки з виконанням стратегій у нас завжди гірше, ніж з їхнім написанням. 

Євген ЧОРНИЙ, юрист практики нерухомості та будівництва CMS Cameron McKenna Nabarro Olswang