Імітація замість реформ

В Україні обіцянки реформ перетворилися на своєрідний ритуал, який не передбачає наповнення реальним змістом. Програми урядів, партій, деяких кандидатів у депутати чи в президенти країни сповнені якісно сформованих обіцянок, у яких зі смаком поєднані гарні й потрібні слова. Надалі ці обіцянки повторюються впродовж усього терміну повноважень. А на запитання про те, де результати їх виконання, наводиться цілий оберемок шаблонних пояснень: “заважають опоненти”; “погана кон’юнктура зовнішніх ринків”; “народ не сприймає реформ”; “апарат чинить спротив”.

Чільний реформ-спікер влади Сергій Тігіпко під час одного телешоу договорився до того, що працівники податкової та митної служб, якщо їх не “прибирати”, буквально “поховають всю країну”. Таке враження, що виступав не урядовий віце-прем’єр, а запеклий опозиціонер.

Нинішня влада намагається зробити реформи частиною свого іміджу. Слово “реформи” — у назві кожного політичного об’єднання, ініційованого владою. На рекламних щитах, якими можновладці, здається, вже переконують самі себе в тому, хто вони і яку Україну будують. Зрештою, “реформи” фігурують у численних документах, надісланих МВФ та іншим міжнародним структурам, що можуть виділяти кошти для порятунку вітчизняної економіки.

Однак, хоч скільки повторюй слово “халва”, у роті не стає солодше. Так само, хоч скільки кричи “реформи”, зміни в економіці та суспільстві самі не почнуться. Рік з моменту приходу до влади “нових” реформаторів минув, однак, окрім самих розмов про реформи, жодних позитивних результатів суспільство так і не бачить.

“Реформатори”, прагнучи виправдати важкі соціальні наслідки своїх ініціатив, часто всує згадують ім’я видатного економіста Лєшека Бальцеровича, автора “шокової терапії” наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років у Польщі. Проте порівняти реформи в Польщі з тими, що планується провести в Україні, неможливо — це неспівмірні речі. Там перетворення відбувалися дуже швидко й комплексно. Команда польських реформаторів представила план широкомасштабних змін, який складався з 11 взаємопов’язаних (таких, що не виключають існування один одного) нормативних актів комплексної перебудови країни. І, попри соціальну ціну на старті, у перші ж роки почали з’являтися й позитивні результати.

Українські ж реформи відбуваються спонтанно, часто відірвані від реальних потреб людини та суспільства. А це нерідко наштовхує на думку про те, що влада не розуміє, що робить, і не знає, як усе має відбуватися. Принаймні призначений головним реформатором (або радше рупором реформ) Сергій Тігіпко не може до кінця пояснити чи відстояти “реформаторські” ідеї. Складається враження, що в головах можновладців почався важкий процес схрещування їжака з вужем. Начебто вони непогано розуміють, чого хотіли би від економіки: задоволення власних потреб, генерування надприбутків своїм підприємствам і витіснення з ринку конкурентів. Однак під таке, як казав один із представників нинішнього істеблішменту, “ніхто грошей не дасть”. А вони потрібні. Тому зміни, які, по-суті, відповідають груповим інтересам влади, “реформатори” намагаються замаскувати під вимоги міжнародних фінансових установ, які висуваються в обмін на надання кредитів. Із умов МВФ та Світового банку висмикуються певні рекомендації, на які керівництво держави готове піти, й видаються за реформи. Таким чином вирішуються два завдання: з одного боку, частина відповідальності за непопулярні кроки перекладається на міжнародні фінансові установи, з іншого — включення непопулярних заходів (підвищення пенсійного віку, зростання комунальних тарифів тощо) до програм реформ стає аргументом у переговорах із МВФ і Світовим банком. А отже, спотворюється логіка рекомендацій міжнародних кредиторів, які аж ніяк не зводяться до підвищення тарифів, натомість пропонують комплексні зміни в багатьох напрямах. І замість власного плану реформ маємо мішанину правильних меседжів без визначення реалістичних пріоритетів, практичних кроків їх поетапної реалізації. Фактично створюються “потьомкінські села”, які маскують реальні цілі й своєкорисливі дії влади в економіці.

Однак у цю гру не можна бавитися вічно. Другий транш МВФ 2010 року був виданий Кабміну авансом в обмін на порцію обіцянок: розробити і затвердити оперативну модель впровадження Пенсійної реформи, підготуватися до підвищення ціни на газ та ухвалити закон про спрощену систему оподаткування. Однак уряд не виконав жодного з узятих зобов’язань. У лютому Київ відвідала місія МВФ, а меморандум про співробітництво було вкотре скориговано. Утім, можливості таких корекцій вичерпалися: сьогодні представники уряду вже заявляють про ймовірне припинення співпраці з МВФ, зокрема через провал пенсійної реформи.

Президент США Авраам Лінкольн якось сказав, що можна певний час дурити всіх або весь час — частину людей; але не можна постійно дурити всіх. Це вже відчувають на собі й наші “реформатори”. Рейтингові агенції і далі знижують бали Україні за умови ведення бізнесу, тож мантрами про “боротьбу з корупцією” (без реальних заходів) інвесторів назад не заманиш. Красиві шоу з презентації “реформ” у фешенебельних готелях можуть надати майданчик для розмови, але її ще треба провести. І представники міжнародних фінансових інституцій та інвесторів не схильні сприймати за чисту монету порожнє струшування повітря; вони оцінюють ситуацію в країні не за кількістю вживання слова “реформи”, а за реальними діями влади.

Тому не дивно, що третій транш від МВФ під питанням, а інвестиційні проекти — під загрозою зриву. Щоби виправити ситуацію, треба чітко знати, яким є план реформ і через які конкретні заходи він реалізовується. Назвати кільканадцять пріоритетів і придумати під них кілька десятків назв законів — цього явно замало для того, щоби мати звання реформаторів.

Євро на вітер

Керівництво України вдається до реформ, точніше мінімально необхідних змін у тому чи іншому секторі, часто лише під зовнішнім примусом — насамперед Міжнародного валютного фонду і Сівтового банку.

Однак допомога МВФ і СБ епізодична, покликана сприяти подоланню кризи. Тоді яка на постійній основі зовнішню підтримку реформ у країнах колишнього соцтабору здійснюють структури Європейського Союзу. Для західних сусідів така допомога мала чітку мету — наблизити Україну до євроінтеграції. Натомість наша країна та інші держави регіону, які опинилися поза ЄС, отримували її під абстрактні гасла “покращення інфраструктури”, “посилення співпраці” тощо.

У 1991—2006 роках Україна одержала від ЄС технічної допомоги на €2,4 млрд, зокрема в межах національної програми ТАСІS (Технічної допомоги країнам СНД) — €891,6 млн, програми ядерної безпеки ТАСІS — €621,1 млн, програми транскордонної співпраці ТАСІS — €36,2 млн, регіональної програми ТАСІS — €50 млн, програми паливного дефіциту — €65 млн.

З 2007-го програму ТАСІS замінили на Європейський інструмент політики сусідства. Його витрати на Україну в 2007—2010 роках заплановано в обсязі €494 млн, причому найбільше коштів було передбачено на розвиток інфраструктури (€197,6 млн). Меншу допомогу з-поміж країн — учасниць Європейської політики сусідства мали отримати тільки Білорусь, Алжир та Єгипет.

Утім, надана Україні Євросоюзом майже за два десятиліття сума все одно чимала. Її раціональне використання могло би суттєво сприяти змінам принаймні в галузях, на які спрямовувалися кошти. Однак не склалося. У 1990-х роках €675 млн було надано Україні як макрофінансову допомогу (інакше кажучи, одну з тих численних позик, які “проїли”). Ненабагато менше було виділено на ядерну безпеку, зокрема на так і не збудований об’єкт “Укриття”. Серед інших пріоритетів європейської допомоги були інституційні, правові та адміністративні реформи; підтримка у здійсненні економічних реформ і розвитку приватного сектору; вирішення проблем, пов’язаних із соціальними наслідками перехідного періоду.

Значну частину виділених на ці завдання коштів освоїли “автономні” проекти технічної допомоги, які на практиці не були спрямовані на досягнення конкретних результатів. Навіть у висновках щодо оцінок виконання програм ТАСІS ішлося про те, що ці проекти мали обмежений вплив на секторальному рівні й на рівні національної політики через відсутність безперервності та послідовності довготривалого секторного планування.

Інакше кажучи, європейські гроші вливалися у проекти, які де-факто не мали практичного значення. Натомість за ці гроші працевлаштовували тисячі високооплачуваних експертів із країн — членів ЄС, а також вирішували питання добробуту пов’язаних із розподілом цієї допомоги українських чиновників.

Олег ЛУЦЕНКО