Велика геополітика навколо туркменського газу

У останні місяці європейські чиновники особливо не приховували, що Україна є прямим конкурентом у доступі до ресурсів “блакитного палива” на сході. Натомість північний сусід вирішив заплатити Туркменістану за геополітичну лояльність із наших кишень.

Москва певний час займала позицію “нервового” спостерігача за газовою грою, яку після смерті Ніязова розгорнули навколо Туркменістану США та ЄС. Та ця гра останнім часом почала набирати вельми загрозливих форм для РФ та “Газпрому”. За інформацією джерел із “Газпрому”, європейцям та американцям у результаті останніх переговорних зусиль, про які ЕП уже писала, вдалося переконати президента Туркменістану Гурбангулли Бердимухаммедова будувати газопровід в обхід Росії. Нову трубу мають цілком спорудити за гроші європейських інвесторів, а ціна газу вже на кордоні Туркменістану становитиме як мінімум 250 доларів із перспективою її зростання. Щоби не втратити Туркменістан зі своєї газової орбіти, у Москви не було іншого виходу, ніж підтримати гру західних демократій на підвищення. Результат — значне подорожчання для України, яке в 2008 році може сягнути, як мінімум, 160-180 доларів на кордоні.

Європейська та американська енергетичні стратегії в Центральній Азії від самого початку являли собою антитезу російським намаганням зберігати контроль над обсягами енергоресурсів у регіоні та маршрутами їх розподілення. Зусилля ж європейців спрямовані на пошук джерел постачання вуглеводнів, альтернативних російським. У випадку із Центральною Азією це означає переорієнтацію нафтових та газових маршрутів через побудову нових трубопроводів.

Проте якщо Заходу вдалося досягти певних успіхів у перебудові центральноазіатських нафтових потоків “під себе” (частина азербайджанської та казахстанської нафти), то в газовій сфері до останнього часу з його боку звучали лише заманливі плани, які, втім, були мало підкріплені реальними діями. Хіба що за незначним винятком будівництва Південнокавказького трубопроводу для транспортування невеликих обсягів газу із азербайджанського родовища Шах-Деніз та у перспективі певного обсягу ресурсу із Казахстану (максимальна потужність трубопроводу 16 млрд кубів).

Дорожньою картою євро-американської газової стратегії є газопроводи NABUCCO та Транскаспійський, які, згідно з планами його ініціаторів, мають поєднати постачання із Туркменістану, Казахстану, а через них — Єгипет, Сирію і навіть Іран. Маршрут Транскаспійського газопроводу, за задумом ініціаторів (США, Туреччина, Азербайджан, Грузія), мав би починатися вТуркменістані, пролягати через Казахстан до Баку. Звідти газ повинен прямувати до Туреччини через Грузію по Південнокавказьському трубопроводу. А вже звідти — в Європу. Потужність газопроводу — близько 30 млрд кубів на рік. Також була озвучена попередня вартість будівництва — приблизно 5 млрд дол.

Проект NABUCCO ще амбіційніший. Планова довжина трубопроводу має сягнути 3300 км, максимальна потужність — 31 млрд кубів газу. Будівництво трубопроводу має розпочатися в 2009 та завершитися через три роки. До Європи “набуківський” газ має потрапляти через Туреччину та, в перспективі, Південний Кавказ (після будівництва Транскаспійського газопроводу). Попередньо узгоджений кошторис — близько 5 млрд євро. Учасниками проекту наразі є компанії — ОМV (Австрія), MOL (Угорщина), Transgaz (Румунія), Bulgargaz (Болгарія), BOTAS (Туреччина).

Плани європейських країн щодо будівництва двох потужних газових магістралей вписувалися в політику диверсифікації джерел постачань енергоносіїв, але довгий час були теоретичними. Тому що не підкріплювалися реально підтвердженими обсягами ресурсів для газопроводу. Ресурсів Казахстану та Азербайджану, які виявляли зацікавленість у проекті, було надзвичайно мало. Причина — не так протидія Росії та Ірану, як відсутність гарантій отримання туркменського газу. Без участі у “набуківському” та, особливо, “транскаспійському” рівняннях туркменської змінної проект був надто ризиковий, тому і залишався переважно декларацією намірів, яким російська сторона надавала мало уваги.

Та після смерті Сапармурата Ніязова — одіозного лідера Туркменістану, якого Захід піддавав гострій критиці за порушення прав та свобод людини, — ситуація почала змінюватися.

“Економічна Правда” вже писала про досить успішну дипломатичну “обробку” нового президента Туркменістану дипломатами із ЄС та США. Так, у вересні візит британського міністра енергетики закінчився запрошенням із боку Гурбангулли Бердимухаммедова британських компаній до видобутку енергоносіїв на туркменському шельфі Каспію і до створення в країні переробних виробництв. Апофеозом успіху євро-американської енергодипломатії став приїзд до Туркменістану в середині листопада єврокомісара із енергетики Андріса Пієбалгса. Під час візиту він прямо заявив, що ЄС може запропонувати конкурентоздатні ціни на газ і стане головним споживачем туркменського газу. Конкурентоспроможна ціна у вустах європейців, призвичаєних до високих цін на газ, прозвучала як прихована критика ціни в 100 доларів за 1000 кубів газу, яку країна виставляє для імпортерів. Серед них, нагадаємо, є “Газпромекспорт” та “Росукренерго”.

Що ж до непублічної сторони візиту — то, за даними джерел із “Газпрому”, були надані гарантії на постачання туркменського газу для європейських газотранспортних проектів узамін на ціну на виході з туркменської труби не нижчу від 250 доларів.

На противагу європейським та американським планам газових маршрутів, Росія просуває будівництво Прикаспійського газопроводу (також по дну Каспію, але у напрямку Росії) та розширення потужностей трубопровідної системи “Середня Азія-Центр”, якою наразі і прокачується газ із цих країн. Москва планує збільшити пропускну спроможність системи “Середня Азія-Центр” до 55 млрд кубів газу на рік вже до 2010 року, а в перспективі — до 90 млрд кубів. Для подальших маршрутів експорту центральноазіатського газу в Європу РФ має намір побудувати новий газопровід по дну Чорного моря — “Південний потік” — та збільшити потужність наявного, “Голубого потоку”. Відчуваючи дедалі більший наступ на свої плани і позиції, росіяни починають вдаватися до активних кроків. Так, у травні 2007 року Росія, Туркменістан та Казахстан підписали договір про розширення системи “Середня Азія-Центр”.

Після інформації про узгодження планів щодо будівництва газопроводів-конкурентів із Туркменістаном, Росії нічого не лишилося, як прийняти європейську гру на підвищення. Тим паче, що такої тактики “Газпром” уже певний час дотримується у газових відносинах із Узбекистаном та Казахстаном. Таким чином, якщо європейці та американці обіцяють високу ціну в майбутньому (після будівництва газопроводу), то Росія готова платити за збереження туркменського контракту же зараз. За умовами підписаного контракту між “Газпромом” та туркменами, Москва погоджується на пропозицію останніх підняти ціну на блакитне паливо до 30% відсотків у першому півріччі 2008 році та до 50% — у другому. А уже в 2009 році сторони мають перейти до ринкових принципів ціни. Це має означати, що європейську ціну Туркменістан отримає не в 2012-му — коли зможуть побудувати “Набукко” чи Транскаспійський газопровід, а з початком гіпотетичного будівництва. Саме гіпотетичного, бо такий перебіг подій знову робить ці проекти невизначеними та нагадує про ризик недоотримання необхідних обсягів газу. А отже — і саме будівництво знову переходить у площину вірогідності.

Перші наслідки геополітичного газового дербі відчує на собі Україна — найбільший споживач палива із цієї країни. Власне, топ-менеджери “Газпрому” не приховують: підвищення цілком перекладуть на українських споживачів. За нових умов ціна у 160-180 доларів, яка ще нещодавно здавалася надмірно високою, стане об'єктом заповітних мрій української сторони на газових переговорах із Москвою.

Олексій ДОРОШЕНКО