ПроФФесор-2

Третього березня 1998 року в газеті “Голос України” була надрукована моя стаття “Герої” нашого часу”, в якій я розповідав про детективні повороти автобіографії свого земляка Миколи Рудьковського. Та публікація мала значний резонанс, вплинула на перебіг виборчих подій (а Рудьковський балотувався на Чернігівщині в народні депутати), на поведінку “нового героя” і, як потім виявилося, спричинила ще більшу імпровізацію пана Миколи при подальшому формуванні автобіографії.

Улітку 2006-го колишній опозиціонер Рудьковський став членом уряду Януковича — очолив “регіональне” Міністерство транспорту та зв'язку. Нещодавно цей персонаж знову “відзначився”, вже на найвищому, міжнародному, рівні. Причому настільки нахабно, що висновки за подібні вчинки державного службовця повинні бути однозначними — термінова відставка. Що ж, недоріс чоловік до високої посади, та й квит.

Але ж ні. Зі знайомою завзятістю соціаліст Рудьковський почав стверджувати, що нічого протизаконного не вчиняв, що газета “Дзеркало тижня” зводить на нього наклеп і він захищатиме свою честь у суді. Далі — більше. Рудьковський стверджує, що міжнародний скандал із запрошенням в Україну представників туркменської опозиції в обхід МЗС стався з вини... Президента України. Це, мовляв, замовлення Банкової для дискредитації “антикризової” коаліції і, зокрема, його, Рудьковського, як знаного представника цієї команди.

Невже так і є? Тут потрібно ще розібратися, і саме для цього, пригадується, було створено відповідну урядову комісію. А ось щодо честі нашого “героя”, то тут сумнівів хоч відбавляй. Автор цих рядків має всі докази того, що пан Микола нахабно й послідовно править свою освітянську та трудову біографію на власний розсуд — дивлячись куди і які дані слід подавати. Такий собі “ПроФФесор-2” із дуже підозрілими дипломами в уряді “ПроФФесора-1”...

Хто спинить майстра-фальшувальника зі Старого Бикова?

Мій інтерес до автобіографій-легенд Рудьковського дев'ять років тому пояснювався розгортанням виборчої кампанії до Верховної Ради України. Причому спровокував цей інтерес сам Рудьковський, розгорнувши в місцевій пресі Чернігівщини публікації про свої життєві “досягнення”, які, м'яко кажучи, не в'язалися з реальними фактами і логікою. Мені вдалося тоді зібрати дуже цікавий матеріал, який засвідчував: заявивши про свій намір балотуватися до парламенту, пан Рудьковський мав на той час справжній атестат лише про закінчення середньої школи у селі Старий Биків Бобровицького району. Решта документів, зокрема, паспорт громадянина України, диплом про закінчення Чернігівського педінституту та Російської економічної академії ім. Плеханова, а також написані Рудьковським власноруч та іншими особами його біографії й особові справи в різних організаціях, де йому довелося працювати, — фальшивки.

У 1998 році, коли я почав розслідування “справи Рудьковського”, мені здавалося, що принаймні надалі сумлінні “кадровики” і пильні “спецоргани” перевірятимуть подану їм інформацію, перш ніж “оформити” людину на державну, тим паче, керівну посаду в міністерство. Сподівався також, що наведені в “Голосі України” факти фальсифікації власних анкетних даних дадуть Миколі Рудьковському підстави переосмислити своє життя, вчинки, поведінку, допоможуть нарешті отримати, окрім атестату про середню освіту, справжні дипломи, пройти законну процедуру легалізації і стати громадянином України.

Я помилявся. Пан Микола став народним депутатом (не в 1998 році, а в наступному скликанні). Призначили його й на посаду міністра...

Але все по-порядку.

Студент “екстерном”

Рудьковський “забезпечував” себе дипломами про закінчення вищих навчальних закладів досить оригінально. Зокрема, дипломом Чернігівського педагогічного інституту. Оскільки свого часу міністр вищої освіти України Згуровський на моє прохання прояснити ситуацію відповів, “...що подати зазначені дані міністерство в даний час не має змоги, оскільки особову справу М. М. Рудьковського вилучено з архіву Чернігівського педінституту компетентними органами”, я вирішив поцікавитися навчанням пана Миколи самостійно. Вийшла дуже детективна картина.

У вересні 1985 року Рудьковського зараховано на перший курс. Провчившись сім місяців, він бере академвідпустку, а в квітні 1986 року його відраховують з інституту в зв'язку з призовом на військову службу. Перебуваючи у війську на строковій службі, у липні 1987 року Рудьковський чомусь “зараховується” студентом цього ж інституту, а по закінченні служби в червні 1988-го знову “відраховується” за власним бажанням. Не будучи студентом, у березні 1990 року Рудьковський бере якусь академвідпустку, а в січні 1991-го його вкотре відраховують з інституту. З цього періоду, як зазначалося в наступних автобіографіях, Микола Рудьковський остаточно виїжджає до Москви, а потім — до Австрії для “здобуття економічної освіти”.

На жаль, з економічною освітою в нього не склалося. Бажаних дипломів ні в Москві, ні у Відні отримати не вдалося, і наш “герой” вирішив через п'ять років повернутися довчатися в Чернігові. В березні 1996 року його поновлюють на навчання в педінституті. І раптом через два місяці, у травні, видають... диплом учителя історії й суспільствознавства. З огляду на те, що загалом, із 1985 року, Рудьковський провчився в цьому інституті лише неповних два роки, диплом про вищу освіту йому видали за явно фальсифікованими даними.

Австрійський “бомж”, він же людина з фіктивною пропискою

До речі, зацікавлення компетентних органів інститутськими документами Миколи Рудьковського, про що писав мені міністр освіти, була пов'язана також із розслідуванням прокуратурою Чернігівської області факту внесення в його паспорт фіктивних записів про прописку з 1991 по 1995 рік у селах Бобровицького району. За цим фактом у червні 1998-го було порушено кримінальну справу і проведено службове розслідування. Органи міліції встановили, що в зазначений період (1991—1994 роки) пан Рудьковський — за даними особового листка з обліку кадрів, який зберігається у відділі кадрів Кабінету Міністрів України, — перебував за кордоном, в Австрії, де нібито навчався у Віденському університеті, на території України він не проживав.

У ході проведеної перевірки були встановлені факти підробки паспортних даних про час і місце прописки Рудьковського. Опинившись у делікатній ситуації, не маючи паспорта з пропискою конкретного місця проживання, Рудьковський після повернення із закордонних мандрів хотів обійти законну процедуру легалізації щодо належності до українського громадянства. А відносно омріюваного ним “депутатства”, то — ще й підтвердити своє проживання на території України впродовж останніх п'яти років, чого вимагав закон про вибори народних депутатів. Тому Микола й розпочав “прописувати” себе, де заманеться, де вийде, де шантажем чи якимись іншими способами, проставляти штампи прописки.

Спершу пройшовся по родинних місцях, “прописався” в сусідньому селі Петрівка Бобровицького району. Органи міліції встановили, що за новою адресою Рудьковського проживав... сам сільський голова, який пізніше заявив у суді, що ніяких дій щодо прописки пана Миколи не вчиняв, відомостей цих у домову та господарську книги сільради не вносив, на військовий облік не ставив. У суді також було підтверджено, що штамп про прописку Рудьковського в цьому селі й позначені в ньому дати експертиза ЕКЦ УМВС визнала підробленими.

Не сподобалося нашому “героєві” проживати в цьому населеному пункті — і він через три місяці виписується, а ще через три місяці вже надовго, аж до серпня 1995-го, “вибирає” місцем проживання село Новий Биків того ж Бобровицького району. Працюючи в Адміністрації Президента Кучми з 1994 року, фактично проживаючи в Києві, Рудьковський у лютому 1996 року знову “повертається” в Новий Биків, вдруге “прописується” за старою адресою і... отримує в Бобровицькому райвідділі міліції новий паспорт громадянина України. Працівники МВС, які були причетні до цього, розповідали авторові цих рядків, яким шантажем і погрозами з боку президентського консультанта супроводжувалася процедура заміни старого паспорта Рудьковського, що, по суті, не дозволило їм прискіпливо дослідити в ньому підробки і виправлення. Однак це не виправдовує наші доблесні “компетентні” органи.

Тепер усім стає зрозуміло, чому таким милим був Рудьковському цей район, де простіше було здійснити паспортні оборудки і обійти закон, ніж у Києві. Але чому ніякої зацікавленості анкетними даними своїх працівників не виявляли у президентській канцелярії, де в особовому листку з обліку кадрів, заповненому Миколою Рудьковським у серпні 1994 року, значиться, що він проживає в м. Києві по вул. Косіора і з очевидною підтасовкою “прописаний” його “чернігівський”, “московський” і “австрійський” періоди?

Жодного інтересу впродовж майже восьми років не проявили до особи військовозобов'язаного юнака і військові комісаріати, коли за місцями фальшивих прописок на Миколу не оформлювали ніяких обліково-військових документів, а в домових книгах були відсутні позначки військкоматів про постановку на військовий облік.

Думалося мені тоді, що, пройшовши такий “тернистий” прописний шлях у Бобровицькому районі, “отримавши” новий паспорт, прописавшись у Києві вже за новою адресою, пан Рудьковський нарешті вгамується. Та де там! Чоловікові все вдається, успішно складається кар'єра, на горизонті вибори, потрібна ще сильніша біографія, ще міцніша освіта. Але знову закортіло поїхати в закордонні мандри, потрібен ще й паспорт для виїзду за кордон. У заяві-анкеті, поданій до Дніпровського РУ ГУМВС України в м. Києві в січні 1998 року, Рудьковський указав, що з січня 1993-го по серпень 1994 року він працював... інструктором Чернігівського облвиконкому по вул. Свободи, 9, хоча на той час виконкоми як органи управління не існували, а пан Микола фактично перебував за кордоном. Чернігівська обласна державна адміністрація на вимогу слідчих органів подала довідку, що Рудьковський в апараті облвиконкому ніколи не працював, а приміщення облвиконкому було розташоване в Чернігові по вул. Леніна, 18.

Дивишся на ці дивні витівки і запитуєш себе: як можна морально опуститися, щоб за кожною дією спостерігалося свідоме фальшування фактів, причому без будь-якої необхідності, як в останньому випадку? Чоловік ніби не бомжує, має роботу в пристойній установі. То й пиши, що є. Далебі...

Загиблий велосипедист

Слід зазначити, що на той час компетентні органи цікавилися Миколою Рудьковським і за деякими іншими обставинами. Прокуратура м. Києва в травні 1998-го проти нього порушила кримінальну справу за фактом дорожньо-транспортної пригоди. Керуючи автомобілем 14 серпня 1996 року, Рудьковський здійснив наїзд на 22-річного велосипедиста, від чого той помер на місці ДТП. Справу про цей факт із трагічним наслідком через декілька днів тоді поспішно закрили. У поданні про скасування попередніх висновків інспектора ДАІ Харківського райвідділу міліції м. Києва столична прокуратура зазначала, що перевірку тоді проводили поверхово й інспектор дізнання дійшов висноку фактично за свідченнями самого Рудьковського, не з'ясував важливі факти в різних стадіях розвитку дорожньої ситуації. Чим завершилася ця чергова кримінальна справа проти Рудьковського, мені не відомо. А минулого року довелося прочитати у ЗМІ, що пан Микола любить літати по Києву на “Астон Мартіні” — дорогій і розкішній машині, як у Джеймса Бонда.

Шулерство імені Плеханова

Ще цікавішими виглядають чергові версії нашого “героя” про “здобуття економічної освіти”.

Як відомо, влаштовуючись на роботу в “Укргазпром” у 1997 році, Рудьковський подав до відділу кадрів особовий листок і копію диплома про закінчення Російської економічної академії ім. Плеханова, де він нібито навчався в 1988—1993 роках, а також Чернігівського педінституту, в якому він навчався вже нібито впродовж 1993—1996 років, а не 11 років, як ми дослідили. Що то за диплом і як він його отримав у Чернігові, ми вже знаємо. А от щодо “плеханівки” я звернувся до тодішнього посла України в Російській Федерації та ректора цього ВНЗ.

Відділ кадрів ректорату академії надіслав коротку відповідь, що Микола Рудьковський у списках студентів, які закінчили академію в 1993 році, не значиться. Популярніша відповідь надійшла від посольства: мені повідомили, що, дійсно, Рудьковський не закінчував у 1993 році цей ВНЗ. Досліджуючи відповідність надісланої мною ксерокопії диплома Миколи тим зразкам, які видавали в 1993 році, російська сторона з'ясувала: 1) диплом із такою серією і номером не видавали взагалі; 2) нагрудний знак не видається навчальним закладом із 1990 року, тому позначки про це не повинно бути; 3) неправильно вказано назву ВНЗ; 4) підпис ректора не схожий на підпис ректора і проректорів того часу. А ще зазначалося — 5) заочну форму навчання ліквідовано в РЕА... десять років тому.

Людина без паспорта

Ось таких “здобутків” на освітянському фронті домігся молодий чоловік, який вважав, що з кар'єрою і документами все гаразд, час брати парламентську вершину. До окружної виборчої комісії Козелецького виборчого округу на Чернігівщині подається черговий, здається п'ятий, за моїми дослідженнями, варіант біографії Рудьковського. І хоч як я, чинний народний депутат України, тоді переконував окружну виборчу комісію та ЦВК у фальсифікації анкетних даних Рудьковського, порушенні ним закону про вибори, однак його було зареєстровано кандидатом у депутати.

Виборча кампанія пройшла весело, в округ з'їхалося кандидувати чимало заможних людей з усієї України, невідомих моїм землякам-виборцям. Причому на “крутих” авто, з охоронцями, із колективами співаків-аматорів та професіоналів, групами підтримки. Пам'ятаю, що найактивнішим в обсягах кандидатських витрат на виборах-1998 виглядав саме Рудьковський. Мабуть, робота в австрійських фірмах, участь у проекті “ЗАЗ-ДЕУ”, про що з гордістю часто інформував він виборців на зустрічах, не пройшли марно. Однак отримати такий бажаний мандат народного депутата панові Миколі тоді не судилося, бо правоохоронні органи вже “розкручували” його числені біографії, прописки-виписки, “навчання у ВНЗ” і довели справу до суду. На захист “захисника народу” кинулися відомі юристи з єдиною мотивацією, що з біографіями у Рудьковського все в порядку, громадянство отримано ним законно, паспорт — теж. Однак мої апеляційні позови та висновки правоохоронних органів були переконливішими, і на основі незаперечної правової бази Миколу Рудьковського в липні 1998 року Чернігівський обласний суд визнав не громадянином України, його паспорт — недійсним, а вибори по Козелецькому округу — такими, що не відбулися.

До речі, це дуже важливе з правової точки зору рішення суду не було опротестовано й донині залишається незаперечним доказом незаконного отримання Рудьковським українського паспорта в 2000 році та, відповідно, українського громадянства.

Далі варто було б легалізовувати громадянство згідно із законами України, домагатися грунтовної вищої освіти і вже на основі цих базових позицій будувати службову або бізнесову кар'єру. Але оскільки загальновизнані норми життєдіяльності людини завжди були чужими Рудьковському, то й подальший біографічний шлях він “вибирає” за випробуваним сценарієм.

У чергових відомостях, які надав пан Микола до апарату Верховної Ради в березні 2000 року як помічник-консультант народного депутата України, він зазначає, що Чернігівський педінститут закінчив у лютому 1990-го, і додає копію диплома з датою його видачі... — травень 1996 року. Управління кадрів не помічає цього “маленького” незбігу термінів і фіксує: “з оригіналом звірено”. У цих відомостях знову поновлюють “московський і віденський періоди” його діяльності, які “випали” в анкетних справах Держінвесту та “Укргазпрому”, де також працював Рудьковський. Зазначають, що з грудня 1998 року по травень 1999 року Микола Рудьковський працював заступником директора ДК “Торговий дім”, а з квітня 2000-го — помічником-консультантом народного депутата.

Оскільки ми знаємо, що в липні 1998 року Рудьковського визнано не громадянином України і анульовано паспорт, дуже дивним видається його працевлаштування у вищому законодавчому органі держави.

Зовсім дивною є ще одна деталь. Особовий листок Рудьковський заповнює власноруч 1 березня 2000 року, але зазначає номер паспорта з датою його видачі... 9 березня 2000 року! “Пильні кадровики” і цю локшину “звіряють з оригіналом”, і разом із колегами “Торгового дому” навіть не помічають, що людина майже два роки живе без паспорта, військового обліку, але якимсь чином прилаштовується на роботу.

На відміну від кадровиків, пильний читач, мабуть, зауважив, яким чином через два роки визнаному негромадянином України Миколі Рудьковському видають паспорт, тоді як чинне законодавство передбачає п'ятирічний термін проходження процедури? Відповідь та ж сама — приховування фактів, робота покровителів, фальсифікації.

На цей раз, розуміючи складність ситуації, до діла долучається дуже висока організація — Адміністрація Президента України. Щоб повірили скрізь, навіть у судах. І що ви думаєте? Пройшло й цього разу. До Дніпровського районного суду м. Києва за підписом керівника управління з питань громадянства Адміністрації Президента Миколи Рудька на початку 2000 року надсилають листа, нібито Миколи Рудьковський із 1991 року перебуває в громадянстві України і постійно проживає на її території. Хоча цей добродій добре знав, що це не так. Знав також про рішення Чернігівського обласного суду від липня 1998 року про скасування громадянства свого протеже. Знав Рудько і про те, що належність до громадянства визначають не папірцями, підписаними клерком, а законами та указами Президента України.

До речі, це той самий Микола Рудько, який працював викладачем Чернігівського педінституту в період отримання Рудьковським сумнівного диплома цього ВНЗ.

Високий суд визнав достатнім аргументом цей лист, “подарував” Рудьковському громадянство, на підставі чого він отримує в тому ж районі новий паспорт. Коли я показав пізніше голові цього районного суду рішення Чернігівського обласного суду по першій інстанції, яке ніким до цього часу не скасовано і про яке він напевно не знав, керівник суду серйозно занервував і висловив здивування: як можуть у таких високих органах видавати доленосні довідки люди, не наділені цим правом та ще з недостовірними даними? Але ж і суддя мусив би вчиняти дії лише після ретельного і всебічного розгляду справи і відповідати за свої рішення. Тим більше, за заявами про громадянство.

“Партії потрібні гроші”

Отримавши таким чином за допомогою Адміністрації Президента Кучми черговий паспорт, Микола Рудьковський із новими силами вдруге кинувся за депутатським мандатом. Спроба вибороти його в одному з мажоритарних округів Житомирщини, який звільнився, видалася невдалою. Переміг тоді Ігор Бакай — заможніший, напевно, “захисник народу”. Однак Рудьковський, остаточно визначивши свої політичні симпатії, міцно припав до соціалістів, продовжував “консультувати” відомого депутата цієї політичної організації. Знаючи добре цю жінку по спільній депутатській діяльності, я запитав: “Як ти могла взяти таку одіозну особу, з дуже сумнівною біографією, своїм помічником?”. “Ну що поробиш, — почув у відповідь, — партії потрібні гроші”.

Не знаю, наскільки домінуючою була ця аргументація, чи, може, якісь ще більш видатніші заслуги Рудьковського були відзначені партійними лідерами, коли в січні 2002 року ЦВК зареєструвала його кандидатом у депутати в багатомандатному виборчому окрузі від Соцпартії. Довелося звернутися до ЦВК і нагадати, що кандидат не має п'ятирічного терміну законного проживання в Україні, що рішення суду (липень 1998 року), який визнав його не громадянином України, ніким не скасовано, тож Рудьковський не має права балотуватися на виборах. Але, “закопавшись” у потоці інших розборок та пославшись на довідку, яку знову надало управління з питань громадянства Адміністрації Президента за підписом того ж Рудька (вловлюєте послідовність), ЦВК не зважила на мої докази, і Микола Рудьковський отримав статус народного депутата.

Заповнюючи в травні 2002 року особову картку народного депутата, наш “герой”... знову фантазує. На відміну від попередніх біографій, він змінив термін “навчання” в Чернігові та Австрії, додав копію “здобутого” за 11 років диплома Чернігівського педінституту і ніякої “корочки” за віденське студентство, хоча й зазначив, що вчився там із 1991-го по 1994 рік. Проте на другій сторінці цієї картки він пише, що у Відні вчився з 1991 по 1993-й. Піди розберися, де правда. Тому кадровики знову “заплющили” на це очі.

Але найдивнішим у цьому документі є те, що, очевидно, через деякий час Рудьковський власноруч дописав іншим почерком і чорнилом, ніби він закінчив... Національний економічний університет, став магістром із міжнародної економіки і долучив диплом цього ВНЗ, виданий аж... 30 вересня 2000 року. Чи забув, заповнюючи анкету, що в нього диплом, отриманий ще два роки тому, чи, може, дістався він йому пізніше якимось іншим, нестандартним способом?

Якщо вам дуже захочетья дізнатися з цієї дописки, коли він вступив і коли закінчив цей ВНЗ, не дізнаєтеся. Роки так написані (це стиль Рудьковського при заповненні попередніх біографій), що сам чорт не розбере. Принаймні рік закінчення, написаний ним, — точно не 2000-й.

Кадри, звісно, вже вкотре перевірили і засвідчили, що “з оригіналом звірено”. За браком часу я не цікавився в ректораті цього шановного навчального закладу, коли вступив до ВНЗ і як учився в ньому Рудьковський, яку програму опановував, як складав іспити, курсові, контрольні та дипломну роботи, як відвідував заняття... Проте відчуваю, що технологія “придбання” цього диплома дуже схожа на “чернігівську”, а швидше, на “московсько-плеханівську”.

Ну не може допустити людина із здоровим глуздом, щоб не маючи майже два роки паспорта та належності до громадянства України, можна по-справжньому вчитися у столичному вузі й отримати за фактом магістерський диплом.

Петро ШЕЙКО, народний депутат України II скликання

Замість епілогу

Нехай тепер у цьому павутинні вигадок розбираються справді компетентні органи разом із тими, хто стелив дорогу Миколі Рудьковському до депутатства та посади міністра транспорту. Не зайве поцікавитися цим і секретаріату Президента України, який своїм указом від 9 червня 2006 року затвердив порядок проведення обов'язкової спеціальної перевірки відомостей, що подають кандидати на зайняття посад державних службовців.

До речі, перевірку стосовно відомостей, що подають кандидати на зайняття посад, призначення на які здійснює Кабінет Міністрів, проводить Головдержслужба за участю Міністерства внутрішніх справ і Служби безпеки України. Як кажуть, і карти в руки.

Здається, Миколу Рудьковського було призначено на посаду міністра вже після виходу зазначеного указу Президента України... А мені хочеться прочитати в Мінтрансзв'язку восьмий варіант легенди про Миколу.

До речі

Чий онук Рудьковський?

Мешканцi Чернiгiвщини — краю червоних партизанiв — цiкавилися, чи правду кажуть у народi, що Микола Рудьковський — онук полiцая?

Свого часу з СБУ надійшла відповідь на запит.

Микола Абрамович Приходько справді доводиться М. Рудьковському дідом по матері. В серпні 1941 року він добровільно здався фашистам у полон, добровільно вступив на службу в поліцію і склав присягу на вірність окупаційній владі. Брав участь у відправленні на каторжні роботи до Німеччини односельців, арештах і конвоюванні до місця розстрілу сімей сільських активістів. У березні 1946 року його заарештували, засудили на 20 років каторжних робіт і на 5 років пониження у правах із конфіскацією майна. В травні 1996 року справу М. Приходька було переглянуто, і, за висновком прокуратури Чернігівської області, його було визнано обгрунтовано засудженим, який реабілітації не підлягає.

З'ясувалося також, що засуджений поліцай якимось дивом потрапив за кордон і проживав в Австрії, у Відні. Тобто там, куди пан Микола їздив здобувати “додаткову” освiту.