Зозуленя у політичному гнізді

Український політикум метушиться. Ні, не подумайте, що він “метушиться під клієнтом”. Той, монументальний та незворушний, на перший погляд, клієнт перебуває у стані, що є чимось середнім між депресією та істерикою, і сам метушиться одразу під кількома власними клієнтами — МВФ, РФ, ЄС, США, СОТ...

Протягом останнього року на того клієнта з усіх боків сипалися лише самі невдачі: не зумів втримати зростання інфляції, цін та тарифів, був змушений заговорити про підвищення пенсійного віку, значно погіршив підприємницький клімат в країні.

Це усе на тлі агресивної корупції, некомпетентності безвідповідального чиновництва, яке майстерно нищить паростки реформ.

А якими ж райдужними були балачки про плани модернізації України на початку минулої весни?! Те, що вони не здійснилися, не сховаєш під заявами про “відновлення керованості завдяки непорушній вертикалі”.

Про “стабільність” вже й згадувати якось непристойно, так само, як і пояснювати свої системні поразки зловорожими помаранчевими попередниками — рік, бо минув. Звідси й істерика та депресія в головного роботодавця, себто клієнта українського політикуму — влади.

Причини цього почасти лежать за межами України. Світ змінюється на очах: стрімко трансформуються суспільні стосунки, глобалізація розмиває національні суверенітети, з'являються нові мережеві суб'єкти громадянської дії.

Стрімкість та глибина цих процесів неосяжні, незбагнені для тих, хто взявся кермувати Україною на зламі індустріальної та інформаційної епох.

Незрозуміле ж часто викликає саме напади істерики, або бажання “сховати голову у пісок”.

Непередбачуваність та швидкоплинність глобальних змін, а головне — очевидна і наростаюча неадекватність влади цим процесам, створює в українського політикуму правильне відчуття необхідності якоїсь діяльності, але у чому вона має полягати політики, на загал, не знають.

Тому вони просто метушаться — метляють перед очима у виборця, і, замість генерації змістів, тобто випереджаючих відповідей на нові цивілізаційні виклики, що постають перед Україною, створюють банальні інформаційні приводи.

Фантазії для цього в них катма, отож політики годують “шановану публіку” нафталіновими заготовками на кшталт гучних заяв про об'єднання. Ніби ми маємо повірити у те, що одні учорашні злившись із іншими учорашніми створять нарешті якісні політичні інструменти планування та здійснення суспільного розвитку.

Наразі, об'єднавча пошесть зачепила увесь політичний спектр.

Скільки існують в Україні праві — націоналістичні, народно-демократичні, консервативні, вони лише тим і займаються, що об'єднуються. Роблять вони це так натхненно, що розплодилися вже у кількості десятків, нікому не цікавих політичних партій.

Яскравою ілюстраціє протилежності результату декларованій меті є склад першої п'ятірки депутатського списку політичного об'єднання “Наша Україна — Народна самооборона”.

Ці громадяни на останніх позачергових парламентських виборах агітували за себе, як за монолітну команду однодумців. На сьогодні усі члени першої п'ятірки НУНСу очолюють самостійні політичні сили, які на останніх виборах до місцевих рад у багатьох територіальних громадах запекло конкурували поміж собою.

У передчутті неминучої політичної смерті заходилися об'єднуватися й учорашньо-ліві — СПУ, СДПУ(о), селянські демократи й т.д. Не об'єднаються вони, бо втрата навіть манісінької та скороминучої політичної суб'єктності — “синиці у руках”, гірша за “журавля” депутатського мандату у дванадцятому році.

На майбутніх парламентських виборах, якщо до них доживе нинішня політична система країни, виборець знову буде поставлений перед необхідністю вибирати поміж багатьох: лівих, правих та центристських політичних “прожектів”, які перш за все конкуруватимуть із сусідами по політичному спектру.

Окрему групу у цих розкладах створюють розкручені політичні проекти, які асоціюються перш за все з конкретними особистостями: “Партія Регіонів” Януковича; “Батьківщина” Тимошенко; “Фронт змін” Яценюка; “УДАР” Кличка; “Сильна Україна” Тігіпка.

Усі вони підтвердили свою життєздатність на місцевих виборах та демонструють політичну волю до подальшої діяльності. Окрім, хіба що, Сергія Тігіпка, який конвертував власний політичний бренд у посаду, та в очах виборців міцно “афельований” з владою.

Щодо Комуністичної партії та партії “Свобода”, подобається це комусь, чи ні, але їхні виборці вважають їх ідеологічними політичними силами і саме тому голосують за них. У цьому випадку постать лідера не має першорядного значення.

Є цілком природним, що правляча партія бореться зі своїми найближчими конкурентами, та неприродно те, що для цього використовуються переважно не політико-ідеологічні, а широкий спектр адміністративних засобів. Втім, як згадувалося вище, “клієнт сам метушиться” і йому не до інтелектуальних зайвостей у своїй різновекторній бурхливості.

Природною також є конкуренція серед політичних проектів, що асоціюються з конкретними постатями, але засоби тієї конкуренції теж не є ідеологічними.

Можна зрозуміти, але не виправдати, логіку Юлії Тимошенко, яка, мов зозуленя, що першим вилупилося у гнізді, інстинктивно прагне повиштовхувати своїх найближчих конкурентів за політичний харч, викриваючи їхні зв'язки з владою та поділяючи на “справжні та несправжні” опозиційні політичні сили.

Але ж хіба не вона своїм авторитетом привела до парламенту громадян які тепер голосують в унісон з ПР та її сателітами? Третина списку депутатів фракції партії “Батьківщина”, які отримали мандати у сьомому році, нині перекинулися до табору її опонентів.

Напередодні, вельми імовірних, нових суспільних збурень роздмухування конфлікту в таборі опонентів влади є ірраціональним, бо роботи вистачить усім, хто здатен будь-чим підтримати “революцію знизу”.

Різнокаліберна трійка: Тимошенко-Яценюк-Кличко наразі має шанс продемонструвати суспільству інтелектуальне лідерство щодо правлячої партії, і перший хід тут природно мав би бути за дамою, натомість опозиціонер номер один розмінюється на дрібні, як для її ваги, капості своїм сусідам по українській політичній комуналці.

Звісно, що нинішньому становищу Тимошенко не позаздриш. Річ не лише у порушеній проти неї кримінальній справі, але й у тому, що виборець — істота злопам'ятна. Він розуміє і пам'ятає, що в економічному та соціальному занепаді восьмого року винна не лише світова криза, а коли трохи й почне забувати, то є ж кому нав'язливо про те нагадувати.

Політичний background Арсена Петровича також небездоганний — забагато високих посад обіймав молодий чоловік при усіляких “зловорожих” режимах. І про це є кому повсякчас балакати.

Тим паче вони обоє мають демонструвати нові інноваційні підходи у політичній діяльності, вести компетентний і доброзичливий діалог, займаючи справжню позицію інтелектуального лідерства. Цього наразі не видно.

Щодо Віталія Кличка, то отримані його партією 395 депутатських мандатів на місцевих виборах — це звичайно добре, але вони являють собою лише суспільний аванс. Виданий він тим виборцем, який зневірився у “чистих політиках”, тобто таких, які більше нічим не здатні займатися.

Прихильники “УДАРу” голосували перш за все за лідера, який досяг безсумнівного успіху у сфері дуже далекій від професійного політиканства. Позитивним знаком є те, що на відміну від депутатів, що належать до більш ваговитих опозиційних сил, обрані від партії Кличка не порозбігалися до провладних фракцій, а тримаються купи у своїх радах.

Втім, щодо них рідко застосовують ті “аргументи”, які влада широко пропонує іншим місцевим політикам. Якщо Кличко має намір розвивати свій успіх та стати політичним лідером нової доби, то йому вкрай важливо не опинитися одним з тих, хто в очах суспільства асоціюється з середовищем “українського політикуму”.

Схоже, що це добре зрозумів і Арсеній Яценюк. Принаймні, він, не дозволив “впасти на хвіст його рейтингові” любителям експлуатувати чужу популярність, і не працюватиме паровозом для усіляких учорашніх політичних курдупликів.

Костянтин МАТВІЄНКО