Земля як товар: соціальні та екологічні наслідки зняття мораторію на продаж сільськогосподарських земель в Україні

Коли ми приїхали на поле молодого соняшника, було близько дев’ятої вечора. Тут уже збилися докупи машини і люди, які заливали воду та хімію в оприскувачі. Я вперше побачила, щоб робітники носили довгі захисні фартухи, рукавиці, респіраторні маски та навіть захисні окуляри. Агроном Іван Сергійович¹ підвів мене до Віті, засмаглого і веселого механізатора, який мав мене “покатати” на своєму оприскувачі. Його чистий одяг і загальна охайність сильно контрастувала з моїм уявленням про запилених трактористів та комбайнерів під час польових робіт.

У кабіні оприскувача все виглядало як у науково-фантастичному фільмі: чисте прозоре лобове скло від голови до ніг, планшет із графічним зображенням поля, яке мало бути оприскане, нормою препарату, його рештою в баку та безліччю інших показників. З обох боків лобове скло було прикрашене прапорцями Європейського Союзу. Вітя сидів за кермом, а я — ліворуч від нього, на невеличкому додатковому сидінні для гостей. Він сказав, що це новий оприскувач, він ще навіть на гарантії, його використовують лише перший рік. Розповідав, що в сезон, коли температура піднімається до тридцяти градусів, вони майже завжди обприскують уночі, а навесні можуть узагалі працювати цілодобово. Робота не дуже складна, зараз майже все вже автоматизоване, треба тільки розвертати оприскувач у кінці поля. Коли Вітя прийшов у господарство Василя Петровича, то навіть трохи попрацював на МТЗ². Тоді роботи було набагато більше, а зараз головне — не заснути, розповідає механізатор. Василь Петрович постійно щось удосконалює, купує нові машини, і загалом, Вітя ставиться до нього з великою повагою, як і решта працівників, з якими мені вдалося тут поговорити.

Соціально свідомий великий землевласник як виняток із правила

З сільськогосподарських підприємств, які я відвідала за весну і літо 2019 року, господарство Василя Петровича було найменше схоже на фірму. Деякі працівники продовжували називати “Зернове” колгоспом, хоча Василь Петрович вже майже 30 років як перестав бути головою колгоспу, а став єдиним власником агрофірми “Зернове”. У селі проти цього ніхто не протестує — навіть навпаки, колишні працівники колгоспу і нові власники землі та майна з радістю віддали свої частки в оренду назад Василю Петровичу після кількох років невдалих спроб розпочати власний бізнес у дев’яностих. Як тоді з’ясувалося, для вдалої сімейної ферми недостатньо мати лише клапоть землі, необхідні також сільськогосподарська техніка, насіння, ринки збуту, і, що не менш важливо, знання агрономії та доступ до кредитів. Василь Петрович був успішним головою колгоспу до розпаду Радянського Союзу, а після розпаду став не менш успішним менеджером агрофірми “Зернове”. З Василем Петровичем радісно вітаються всі односельчани, а особливо діти, коли він проїжджає на своєму Фольксвагені Амарок по центральній дорозі однойменного з агрофірмою села, яку він за власні ж гроші й заасфальтував. 

Важливо розуміти, що Василь Петрович — виняток із правила. Винятковість його полягає, наприклад, у тому, що він продовжує жити з дружиною у Зерновому, будує дитячі майданчики, фінансує лікування навіть для тих односельчан, які на нього не працюють, а його секретарка щоранку приймає нових охочих попрацювати із місцевих, бо зарплати високі, а більше в районі особливо ніде влаштуватися, треба їхати до найближчого містечка. Однак, попри бажання, Василь Петрович не може взяти на роботу більше 250 людей — порівняно з 1200, які колись працювали в колгоспі. Їм просто не буде чого робити.

У свої 75 років Василь Петрович не прагне нарощувати кількість землі у своєму господарстві, бо об’їхати за день більше десяти тисяч гектарів і самостійно простежити, що де відбувається, вже майже неможливо. В усіх інших сільськогосподарських підприємствах, які я відвідала, власники — зазвичай майже вдвічі молодші за Василя Петровича — прагнули нарощувати кількість оброблюваної землі понад тридцять тисяч гектарів, а разом з нею — й обсяги зібраних урожаїв і зароблених на них прибутків. Лише незначна частина земель цих підприємств була офіційно куплена власниками, левову ж частку й далі орендують у дрібних землевласників, які колись отримали сертифікат на право власності на землю після приватизації колгоспів і радгоспів. 

Ці молоді і завзяті колеги Василя Петровича не називатимуть себе “фермерами”, вони — підприємці, ефективні менеджери, які прагнуть отримати максимальний прибуток з вкладеного капіталу. Ці люди потрапили у сільське господарство випадково, в кінці дев’яностих — на початку двотисячних, коли шукали сферу для інвестування зароблених деінде грошей. Такі підприємці розповідали мені, що до сільського господарства займалися перепродажем різних товарів, а найчастіше — металобрухту³.

 

 

Земельний ринок: позиція неоліберальних реформаторів

Питання зняття мораторію на продаж сільськогосподарських земель висить дамокловим мечем над кожним новим урядом. З одного боку, потрібно задовольнити західних партнерів і кредиторів, які вимагають лібералізації ринку землі, тоді як з іншого — хибний крок у цьому питанні може обернутися поразкою на наступних виборах через низьку підтримку вільного продажу землі серед населення⁴. За земельну реформу енергійно бралися уряди за Ющенка, Януковича та Порошенка, але зрозумівши символічну ціну питання, відстрочували мораторій ще на кілька років. Новий же уряд і парламент діють у турборежимі — не словом, а ділом. І тому всього через три місяці після виборів, 13 листопада, новий парламент у першому читанні приймає законопроект 2178-10 про відкриття ринку земель сільськогосподарського призначення з 1 жовтня 2020 року. 

В українській пресі, присвяченій зняттю мораторію, часто можна натрапити на думку про те, що відкритий ринок землі привабить інвесторів без загрози для дрібних землевласників, яких не варто вважати настільки дурними, щоб продати свою землю за безцінь⁵. Одним із головних аргументів нової влади є відсилання до рішення Європейського суду з прав людини 2018 року, згідно з яким заборона продажу землі порушує права її власників. Таке бачення представників партії “Слуга народу”, як і Європейського суду з прав людини, було б цілком виправданим в ідеальній правовій державі з розвинутою соціальною сферою, а зокрема доступною для всіх медициною та якісною освітою. Але йдеться про Україну, де корумпована судова система, майже немає державної регуляції ринку, владні та бізнесові структури перебувають у змичці, через що політичні рішення приймаються не з огляду на загальне благо суспільства, а заради інтересів конкретних груп чи індивідів. Відкрити ринок землі в таких умовах — це швидко наповнити бюджет за рахунок податків, які платитимуть із законних тепер земельних транзакцій, і створити ілюзію стрімкого економічного росту. 

Як прояв доброї волі, представники партії Зеленського пропонують провести референдум про можливість продажу земель іноземним інвесторам. Проте, з огляду на нинішній стан речей, українські хижаки більш загрозливі за іноземних акул. Місцеві великі виробники, які вже зараз контролюють український аграрний сектор, одразу узаконять свої тіньові схеми володіння землею, а також правдами і неправдами продовжать нарощувати власні земельні банки⁶, не залишаючи жодної можливості для менш конкурентних охочих займатися сільським господарством. Уявлення про справедливий перебіг земельної реформи за глибоко вкоріненої нерівності українського суспільства — це сліпа віра в силу економіки, чиї адепти часом наївно, а часом цинічно не враховують соціальних умов українського сільського господарства, які радикально впливатимуть на те, як втілюватимуться ці реформи⁷. 

Пролетаризація населення через комодифікацію землі

Зараз в Україні склалася досить парадоксальна ситуація⁸: найбідніше сільське населення легально володіє землею, яку вони чи їхні батьки отримали під час розпаювання колгоспних чи радгоспних земель після розпаду Радянського Союзу. Це саме населення і наймається на роботу до великих власників, які не мають своєї землі, але беруть її в оренду часто у власних найманців. Призупинення комодифікації землі одночасно призупиняє й остаточну пролетаризацію українського сільського населення. Мораторій на продаж сільськогосподарських земель є останньою барикадою на шляху цих двох процесів. Якщо в першому поколінні дрібні землевласники отримають одноразовий і, можливо, навіть відчутний прибуток від продажу земельної ділянки для нагального вжитку (скажімо, для лікування), то в тривалій перспективі, через декілька поколінь, земля остаточно сконцентрується в руках жменьки багатих власників, які зможуть як завгодно розпоряджатися дітьми пролетарів, що колись швидко продали свою землю. 

Наслідком цього процесу стане наявність великої кількості дешевої некваліфікованої робочої сили. Проте в Україні, як і в усьому світі, сільське господарство потребує дедалі менше таких робітників: розвиток цифрових технологій, широке використання високоврожайних сортів і гібридів, а також агрохімії призводить до радикального зменшення кількості робітників, залучених до сільського господарства. Навіть Вітя вже скоро може втратити своє робоче місце з можливою появою у господарстві Василя Петровича тракторів-безпілотників. Ця вивільнена робоча сила не матиме куди податися і в не такому далекому майбутньому може стати просто зайвою.

 

 

Земля як вичерпний ресурс та її запеклі вороги: інвестори й монокультури 

Окрім згубних соціальних наслідків, відкриття ринку землі в нинішніх умовах значно погіршить і екологічну ситуацію. Багато дрібних фермерів, які вирощують культури на експорт за інтенсивною технологією, матимуть менше негативного впливу на навколишнє соціальне й екологічне середовище, з яким вони будуть у безпосередньому контакті, ніж декілька гігантських виробників, для яких оброблювана земля постає виключно в образі таблиці з цифрами⁹. Великі власники ставляться до землі як до ресурсу, який варто експлуатувати доти, доки він дає прибуток, а після того, як прибуток почне зменшуватися, можна буде інвестувати зароблені таким чином кошти в іншу сферу. Українські землі справді винятково родючі, і це, серед іншого, робить сільське господарство такою привабливою сферою. Проте великі агровиробники зараз орієнтуються виключно на світовий ринок, куди вони зможуть експортувати свої врожаї, через що в Україні тепер масово вирощують всього близько шести культур: пшеницю, ячмінь, кукурудзу, соняшник, сою та ріпак. Інтенсивна технологія та недотримання сівозміни згубно впливають на якість ґрунтів і рівновагу екосистем. А якщо не підтримувати родючість ґрунтів та біорізноманіття, то їх можна безповоротно втратити. І це вже буде проблема не тільки української економіки. 

За час мого польового дослідження у сільськогосподарських підприємствах мені кілька разів казали, що в Україні прибуткове не сільське господарство, а агробізнес. Зі сфери, що годує населення, сільське господарство стало “сектором”, який дозволяє невеликій групі людей узурпувати надприбутки. 

Ринок землі в Україні необхідно відкривати, або точніше, виводити з тіні ті механізми приватизації землі, які вже існують (емфітевзис, міна, “спадок”). Але наразі, в даних соціальних умовах, відкриття ринку призведе до повної пролетаризації вже й без того бідного і беззахисного сільського населення, а також прискорення експлуатації найцінніших природних ресурсів. Тому проводити земельну реформу перед закріпленням державних інституцій та незалежних судів, створенням механізмів запобігання впливу бізнесу на їхнє функціонування — це поставити віз попереду коня. Земельна реформа має закінчувати низку успішних реформ, а не починати її.

Література:

Allina-Pisano, Jessica. 2008. The post-Soviet Potemkin village: politics and property rights in the black earth. Cambridge, Eng., Royaume-Uni de Grande-Bretagne et d’Irlande du Nord.

Bernstein, Henry. 2010. Class dynamics of agrarian change. Halifax, N.S., Canada: Fernwood Pub.

Li, Tania Murray. 2018. “ After the land grab: Infrastructural violence and the “Mafia System” in Indonesia’s oil palm plantation zones ”. Geoforum 96 (novembre): 328‑37. https://doi.org/10.1016/j.geoforum.2017.10.012.

Verdery, Katherine. 2003. The vanishing hectare: property and value in postsocialist Transylvania. Ithaca, N.Y. etc., Etats-Unis d’Amérique: Cornell U.P.

Катерина СОРОКА