Земельна реформа: знову пани і кріпаки

Сьогодні Україна, як ніколи раніше, перебуває в очікуванні відповідального кроку, який завтра може визначити “обличчя” держави та долю більшості громадян.

В результаті земельної реформи, яка триває в Україні протягом останніх двох десятиліть, держава втратила своє монопольне право на землю. За даними Державного агентства земельних ресурсів, на 1 жовтня 2010 року трохи більше 6,9 мільйона громадян набули право на земельний пай.

Середній розмір паю в Україні — 4,2 гектара. Для ведення товарного виробництва ця площа економічно невигідна: жоден врожай не відшкодує витрат аграріїв на посівну.

Водночас, переважна більшість власників земельних паїв — звичайні селяни, які не можуть своїми силами та за допомогою підручних засобів обробляти свою ділянку. Відтак, аби земля не простоювала, вони змушені здавати її в оренду за безцінь — 200-500 гривень за гектар на рік не можна назвати справедливою ціною.

При цьому нема упевненості, що орендарі дотримуватимуться сівозмін і дбатимуть про родючість. Скоріш за все, вони обмежаться інтенсивним використанням поля упродовж кількох сезонів, а потім впроваджуватимуть свою “дбайливість” на іншій ділянці. Результат такого використання очевидний: деградована земля.

Крім того, встановлений законом мораторій на відчуження аграрних земель діє лише на папері. Наразі функціонує тіньовий ринок з незаконними оборудками. Продаж при цьому проводиться за принципом “скільки дасте”.

Скасування мораторію та формування ринку земель сільськогосподарського призначення довгі роки залишається одним з найбільш важливих соціально-економічних питань. Воно викликає чи не найбільші дискусії серед фахівців.

Оптимісти вказують, що це буде логічним завершенням земельної реформи та забезпечить створення конкурентного сільськогосподарського виробництва, що дозволить вивести його на європейський рівень. Песимісти наголошують, що це створює ризик концентрації значної кількості земель в одних руках.

Зрозуміло одне: формування ринку сільськогосподарських земель є неминучим, адже це стимулюватиме розвиток національної економіки, поліпшить інвестиційний клімат країни. Проте це можливо тільки за умови, якщо держава забезпечить економічні та правові передумови функціонування прозорого, конкурентного ринку.

Однак це навіть не обговорюється. Влада робить усе, аби скасувати мораторій і відкрити ринок земель з початку 2012 року. Так, закон “Про Державний земельний кадастр” вже підписав президент, а після повернення з відпусток на парламентарів чекає обговорення та ухвалення урядового законопроекту “Про ринок земель”.

Що станеться далі, легко спрогнозувати. Більшість селян не будуть готовими до таких швидких кроків. Однак головне питання — не в оперативності владних ініціатив.

Найбільша небезпека полягає у тому, що законопроект захищає лише інтереси великих землевласників — держави та українських латифундистів, а також містить положення, які можуть стати основою для корупції та владних зловживань.

Консолідований дерибан

Поняття консолідації аграрних земель для більшості громадян залишається невідомим. Загалом, цей механізм полягає у тому, що кілька власників земельних ділянок, які входять до одного масиву, за спільною згодою можуть обмінятися своїми ділянками або змінити їхні межі з метою їх раціонального використання.

У законопроекті цьому питанню відводиться ціла глава, суть якої можна звести до одного: в Україні консолідувати землі можна буде винятково за ініціативи великого землевласника, а також без згоди на це інших осіб.

Передбачається, що обмін і зміна меж ділянок може здійснюватися за проектом землеустрою, ініціатором розробки якого є особи, які володіють 75% масиву.

Для отримання дозволу на розробку проекту землеустрою ініціатору не потрібно повідомляти про свій намір інших власників та отримувати їхню згоду. Більше того, у разі незгоди представників “земельної меншості” з такими ініціативами процес консолідації може бути зупинено лише у судовому порядку за їхнім позовом.

Законопроект чітко не визначає механізм обміну або зміни меж ділянок. За статтею 27, такі ділянки повинні бути рівноцінними і розміщуватися у цьому або суміжному масиві. Водночас, процедура визначення ділянок рівноцінними доволі неоднозначна.

Відтак, за умови затвердження проекту землеустрою, власника можуть зобов'язати укласти договір міни належної йому ділянки. Звісно, він може не погодитися з цим, однак добиватися справедливості доведеться у суді. У результаті такої “консолідації” селянин замість родючих ґрунтів може отримати ділянку суцільних пісків.

Розробники потурбувалися і про гаманці великих землевласників — дохід від рівноцінного обміну ділянки не оподатковується. До речі, таке формулювання породжує запитання: якщо ділянки рівноцінні, то звідки може взятися дохід?

Право “першої ночі” держави

У разі прийняття законопроекту держава стане повноцінним гравцем на ринку земель — зможе купувати та продавати аграрні землі. Найголовніше — держава, а точніше кажучи, посадовці державного земельного органа будуть завжди у виграші.

Згідно із статтею 19 проекту держава матиме переважне право на придбання приватних ділянок за межами населених пунктів для ведення товарного виробництва та особистого селянського господарства за ціною, оголошеною для продажу.

Це положення відкриває безкраї можливості для корупції і махінацій з бюджетними коштами. Вже зараз можна визначити принаймні два варіанти порушень.

Припустимо, особа є власником деградованої ділянки, на яку нема жодного попиту з боку потенційних покупців-аграріїв. Водночас, така ситуація жодним чином не виключає появи зацікавленості держави у придбанні такої землі. Звісно, за подібний “інтерес” потрібно платити, адже практику “відкатів” ще ніхто не скасовував.

Інша ситуація: особа вирішує продати ділянку, на яку є значний попит. Держава в особі земельного органа може використати своє переважне право та придбати цю землю, а може ним не скористатися. У результаті, землю зможуть купити інші особи. Неважко здогадатися, у чому причина такої відмови.

Дарувати нікому

За статтею 48 законопроекту, приватний власник може подарувати аграрні землі членам своєї сім'ї або державі. Раціональне зерно тут справді є — це дозволить упередити незаконні оборудки. Однак не все так просто.

Проект містить визначення “члени сім'ї фізособи”, а що робити, коли близьких родичів не залишилося? Дальнім родичам подарувати землю проект не дозволяє. Вирішити цю проблему могло б положення, що в разі відсутності у власника землі членів сім'ї він може подарувати свою ділянку іншим родичам.

Крім того, ця стаття передбачає обмеження на укладення договорів дарування щодо всіх аграрних земель. У той же час, законодавство встановлює таке обмеження лише щодо певних категорій земельних ділянок — для ведення товарного аграрного виробництва, особистого селянського господарства, а також земельних паїв.

Інші ж землі, зокрема для садівництва та городництва, можна вільно дарувати.

Такі ініціативи скидаються більше на прояв недолугої законодавчої техніки або чергову спробу обмеження прав власників. Загалом же законопроект та усю земельну реформу, яку проштовхує влада, можна охарактеризувати як класово забарвлену: створюються комфортні умови для чиновників і великих землевласників.

Це відверта і цинічна спроба узурпації української землі, і вона не має нічого спільного із створенням конкурентного сільськогосподарського виробництва та виведенням його на європейський рівень.

Ця реформа, як і Податковий кодекс та зміни пенсійних законів, не покращить життя людей. Вона ще раз доводить: нинішня влада на ефективні реформи не здатна. Чи довго народ терпітиме ці недолугі злочинні експерименти?

Павло ПЕТРЕНКО, член бюро і керівник юридичного департаменту партії “Фронт змін”