Rambler's Top100
ДАЙДЖЕСТ

Замість мера

[11:50 23 декабря 2022 года ] [ 0629.com.ua, 22 грудня 2022 ]

Як Михайло Когут опинився на чолі місцевої влади в Маріуполі і чи погодився на співпрацю з окупантами?

 Для Михайла Когута досі триває 24 лютого 2022 року. Все, що було до цього дня, він пам’ятає майже погодинно, а ось що відбувалося після — розтягнулося на один великий день.

 

 

 

 

“Здається, він і досі для мене ще не закінчився…” — каже заступник міського голови Маріуполя.

Ми зустрілись з Михайлом Когутом у Дніпрі, в популярній кав’ярні. Він поступово оговтується після всього, що пережив в Маріуполі. Зараз повертається до роботи. Готується до відкриття сервісного центру для переселенців в Дніпрі. І знайшов час, щоб зустрітись для відвертої розмови.

“Буду розмовляти українською. Я взагалі вважаю, що нам всім треба на українську переходити. Мої батьки родом з Західної України. До 6 класу я навчався в українській школі, розмовляв виключно українською. А вже потім нас почали ламати...”

Михайло Когут, як і більшість маріупольців, не вірив в початок повномасштабної війни. Навіть 24 лютого, коли почались обстріли, він все ще думав, що це просто загострення, і швидко всі заспокоються і почнуть домовлятись.

“Рано вранці 24 лютого я отримав повідомлення від міського голови, що маємо перший обстріл, в районі пивзаводу на Лівобережжі. Я виїхав на місце. У нас з 2014 року був досвід реагування на подібні ситуації. Ми приїхали з колегами, подивились. Вже знали, що будемо робити. Я доповів міському голові. Навіть в той час я не розумів, що почалась повномасштабна війна. Але ми тільки від’їхали від місця обстрілу, як  почались повторні обстріли, і стало вже ясно — це не просто загострення. А потім подивився, що відбувається в країні, ну і вже все зрозумів.

Ви залишились в місті. Ваша родина залишилась, ваші діти. Чому? Чому ви не сказали їм їхати?

-Тому що я, як і більшість маріупольців, призвичаївся жити поруч з війною. Я не міг навіть уявити собі, що в 21 столітті можна розв’язати таку війну, просто брати і знищувати людей, ціле місто. Я був впевнений, що день-два — і почнуть домовлятись, і весь цей жах зупиниться. Тому вся моя родина, і мій восьмирічний онук — всі були в місті і пережили весь цей жах разом з усіма.

- Як так сталось, що ви опинились в Маріуполі фактично один на чолі міської адміністрації?

— Вже 25 лютого в місті почали з’являтись чужаки. Я бачив людей, які за відчуттям не були схожі на маріупольців. А потім правоохоронні органи стали повідомляти про те, що в місто увійшли ДРГ (диверсійно-розвідувальні групи — ред.) Була особиста небезпека для міського голови. Я особисто чув, як Вадим Бойченко отримав наказ від начальника обласної військової адміністрації Павла Кириленка  виїхати. Він мав на ніч виїжджати, поки не врегулюється питання з ДРГ, і повертатись вдень у місто. 25 лютого ввечері він поїхав, 26 лютого повернувся, ми з ним зустрічались. Потім ввечері 26 лютого він знову поїхав і мав би повернутись 27-го, але він не зміг повернутись. Потрапив під обстріли. І його не пустили в місто. Мер зателефонував, пояснив ситуацію, і ми вирішили, що я як перший заступник буду організовувати роботу всередині міста, а Вадим Сергійович — ззовні.

Насправді, з введенням військового стану задачі мера звужені були до зв’язку з владою (центральною та обласною — ред.) та військовими. 

На той момент це було зважене рішення і воно видавалось єдиним правильним в тій ситуації, яка склалась.

Ми залишались в місті — керівники, всі комунальні підрозділи, -  виконували свою роботу. 

На той момент ми не думали про евакуацію, тому що були впевнені, що все це буде тривати день-два — і все скінчиться. 

Замість мера. Як Михайло Когут опинився на чолі місцевої влади в Маріуполі і чи погодився на співпрацю з окупантами, — ВІДЕО, ІНТЕРВ’Ю , фото-1

- Маріупольці не можуть пробачити меру, те, що не захистив, покинув місто і не організував евакуацію. Скажіть, особисто у вас є образа на мера за те, що ви були  в самому пеклі, а він — ні? І як вам здається, чи можливо було організувати евакуацію?

— Ніякої образи немає. Так склались обставини. Так були розподілені обов’язки між мером і його першим замом. Нема на що ображатись. Більше скажу. Те, що я зміг у підсумку вибратися звідти, я завдячую йому. Це, звісно вже не службове, це моя особиста вдячність. Тому ще раз — немає образи. Ми просто виконували свою роботу — кожен свою. Я не міг би при всьому бажанні виконувати його частину, а він, навіть якщо б був поруч, не зміг би допомогти з нашою. Ну хіба що морально комусь було б легше…

Знаєте, те, що ми пережили… Ми ж всі це пережили… Але намагаємось шукати винуватого серед тих, хто поруч. І не хочемо сказати собі, що якщо б не це х***ло путін, ми б не шукали винуватих. Нам би не довелось цього робити. Ми забуваємо сказати, що головна людина, яка принесла стільки горя в наш дім, і наші родини — це путін. 

В чому вина міської влади? 

З початку березня міська влада намагалась прорватись в місто з евакуаційними колонами. Але вони не змогли це зробити. 

Росіяни все робили продумано, за планом — вони працювали на дестабілізацію ситуації. Знищення критично важливої інфраструктури, зв’язку — все це для цього було. Думаю, що мародерство теж було частиною цього плану. Не знаю точно, коли почався цей злам у людей, але це було страшно. Коли тягли з магазинів все, що можна, холодильники, телевізори. В місті немає світла, обстріли, ну навіщо тобі холодильник або взуття, яке ти ніколи в життя не одягнеш. Мені було важко це зрозуміти. Я навіть питав у поліцейських, може варто починати стріляти, бо це ж якийсь жах. Але зараз я думаю, що це теж було спровоковане, людей до того підштовхнули.

 Я думаю, евакуація з міста була неможлива, тому що росіяни не хотіли цього. Їм потрібна була дестабілізація, їм потрібні були люди всередині міста, щоб тримати всіх в заручниках. Ніяких домовленостей з росіянами не було.

Приведу приклад, як ми намагались зробити першу успішну евакуацію на початку березня. 

Отримали повідомлення, що Київ погодив з Москвою евакуаційний коридор. Ми визначили два місця, де будуть збиратися люди, знайшли автобуси. За декілька хвилин до початку руху евакуаційної колони я вирішив особисто перевірити, чи можна виїхати. Сів з колегами в машину, але за 100 метрів ми потрапили під такий ворожий вогонь, що я взагалі не знаю, як  ми не…

Я приїхав до театру. Люди стоять, чекають, питають дозволу на виїзд. Ну як я можу сказати людям, що можна їхати, коли сам щойно потрапив під обстріл? Я починаю пояснювати, що це — на ваш розсуд, ви, звісно, можете поїхати, але на вашу відповідальність. Там  — небезпечно.

Тому ну яка евакуація…

 Знаєте, стоїмо в ТТУ, розмовляємо про евакуацію, яким маршрутом поїдемо, скільки у нас є автобусів. А вночі росіяни накривають вогнем ці самі автобуси. Точно по цілях били.

Замість мера. Як Михайло Когут опинився на чолі місцевої влади в Маріуполі і чи погодився на співпрацю з окупантами, — ВІДЕО, ІНТЕРВ’Ю , фото-2

- Я у вас про це як раз хотіла спитатись. Ви добре розумієтесь на комунальному господарстві. Коли вони так точно били до комунальних підприємствах, енергетичних об’єктах, автобусах. Ну ось ви поговорили про автобуси — і наступного ж дня їх розбомбили. У вас не було відчуття, що хтось зовсім близько до вас, хтось поруч зливає координати, інформацію, корегую вогонь?

— Я ж казав, мені з самого початку здалося, що в місті з’явилась велика кількість нетипових маріупольців. Можливо, то були маріупольці, але мені так здалося. Те, що нас зливали, — це 100%. Наприклад, коли ми зрозуміли, що місто заблоковане і підвозу продуктів не буде, ми стали робити харчовий запас продуктів. Колеги допомагали з контактами підприємців, які дозволили відкрити їхні магазини і взяти всі продукти, воду — все, що потрібно для забезпечення життєдіяльності — і зробити такий запас, НЗ, на випадок, коли зовсім стане погано. Ми зробили такий склад. Заховали його на території “Комунальника”. Це місце ні з ким не було пов’язане. Були впевнені, ніхто там продукти не знайде. Але вночі пряме влучання снарядів — і немає складу…

Тому, звичайно, хтось працював, хтось зливав.

Але я хочу сказати про надзвичайних людей, з якими я працював. Ці люди…   Ніхто з них не вважав себе героєм. Але кожного дня пішки, або на власному авто вони добиралися під обстрілами, щоб сідати за кермо і розвозити людям воду, в лікарні — паливо, розчищати дороги.

Люди — не бетмени. Але коли більшість залишалась в підвалах — вони йшли на роботу, щоб виконати свої обов’язки. І працювали не за гроші. Бо які ж там в Маріуполі були гроші! Вони просто так розуміли свій обов’язок.

Водії з Водоканалу,  з Зеленбуду,   ТТУ — всі. Ми ж всі разом були,  потім і жили разом в Міськводоканалі. Там був  не те щоб підвал, а таке заглиблення було, і ми там всі разом жили. Люди бачили, що всі поруч, всі однаково працюють. Тому і таке ставлення було до роботи.

Кожного ранку ми збирались — всі комунальні служби, волонтери, військові — і координували роботу: що потрібно, кому, в якому районі, які задачі. Треба було вирішувати, куди везти поранених, куди евакуювати тих, хто залишився без житла. Соціальні служби готували набори їжі для таких людей, бо в них не було вже ніяких запасів. Де ставити бочки з водою для людей, в які місця. На Лівобережжя ми дуже швидко перестали їздити. Військові нас не пускали туди. І ми просто видавали їм пальне, а вони вже самі довозили до лікарні, до великих сховищ, щоб там могли продовжувати роботу.

Спочатку наради збирались в департаменті ЖКГ, потім — в Водоканалі, а потім ми все-таки зрозуміли, що міська рада має збиратися в міській раді, щоб люди розуміли, що влада в місті є. І ось, здається, це було 15 березня. Ми всі зібрались на чергову нараду, і стався обстріл. Ракета влучила. Був поранений Ваагн Мнацаконян (голова управління екології міськради — ред.). Стало зрозуміло, що далі збиратись ми вже не зможемо.

 Після того, як росіяни почали скидати на місто авіаційні бомби, працювати стало неможливо.

Особисто мене що зламало… 16 березня, драматичний театр. 

Замість мера. Як Михайло Когут опинився на чолі місцевої влади в Маріуполі і чи погодився на співпрацю з окупантами, — ВІДЕО, ІНТЕРВ’Ю , фото-3

У нас на той час вже фактично не було людей. І тому ми з керівниками самі сідали за кермо, розвозили машини з водою.

Дві такі машини ми виставили того дня біля драмтеатру — одну попереду, іншу позаду. І треба вже було їх забрати. Ми тільки це зробили, як на театр впала бомба.

Я не знаю, скільки людей загинуло. Але там було дуже багато людей.

- Чи була можливість когось врятувати там?

— Відверто кажучи — ні. В місті МНС практично вже не було. Я навіть не знаю, хто б це міг робити…

- Коли ви відчули, що повністю втратили контроль над ситуацією і вже нічого не можете зробити?

— Росіяни відкрили виїзд з міста 15 березня. Я особисто поїхав і перевірив, чи можна виїжджати. Так, дійсно стали випускати людей. Потім був обстріл міської ради. А десь 17-18 березня ми були в Водоканалі, а навколо шли страшні бої. Коли ми змогли вийти з укриття, ми побачили, що підприємство  — знищено. Вся техніка, якою ми возили воду, — розбита. Рації перестали працювати. Координації з військовими вже не було.

Маріуполь з двох частин вже був окупований. Люди почали масово виїжджати. Я зміг зв’язатись з мером і сказав, що більше не бачу сенсу в тому, щоб залишатись тут. Я більше нічого в тій ситуації не міг зробити для маріупольців. І ми ухвалили рішення, що всім треба виходити з міста.

- Ви коли залишили Маріуполь?

— 18 березня. Я забрав родину, вони  — всі вісім чоловік, і онук мій Михайло, — весь час переховувались в Маріуполі, і я вивіз їх в селище під містом. Від думки, що вони в безпеці, мені одразу стало легше дихати.

- Що з вашим майном?

— Мабуть, як у більшості. Будинок був сильно пошкоджений. Квартира на пр. Будівельників повністю пограбована. Не знаю, що з нею зараз. Квартира сина на Лавицького зруйнована, там було потрапляння снаряду. Будинок доньки зруйнований, там було потрапляння. Так що у нас в Маріуполі — ані житла, ані майна. Ми з дружиною говоримо, що 60 років прожили, а у нас майна — два чемодани. Але головне що живі.

- Яким ви побачили місто, коли виїжджали?

— А ми весь час бачили місто. Не буду казати про героїзм, але ми в підвали спускались лише вночі, щоб трохи поспати. В підвалі звісно, було безпечніше, але роботу за нас ніхто не зробить.

Замість мера. Як Михайло Когут опинився на чолі місцевої влади в Маріуполі і чи погодився на співпрацю з окупантами, — ВІДЕО, ІНТЕРВ’Ю , фото-4

Ми з керівниками особисто розливали по каністрах соляру, бо це було дуже відповідально, розвозили її, почали хліб випікати, поки ще в місті було світло. Вадим Бойченко домовився про зерно, домовився з власником заводу про його помол. Цей завод 10 років не працював. Я особисто не вірив в те, що нам вдасться його запустити в роботу. Але нам вдалось це.

Ми працювали.

Звісно, я не скажу, що увійшли в дім до кожного маріупольця. Розумію, що багато людей скаже, “а вони нам нічим не допомогли”. Але напевно ми і не в змозі були це зробити. Проте я точно знаю, якщо б ми не робили свою роботу, ситуація в місті була б набагато гіршою. 

- Як ви думаєте, скільки людей загинуло?

— Не можу сказати. Дуже і дуже багато. Те, що я бачив… Тисячі загиблих… Мені страшно про це думати. 

- Коли перестали ховати тіла загиблих в місті?

— Похованням займався приватний бізнес. Здається, ще перший тиждень ховали. Спочатку, в перші дні, волонтери допомагали збирати тіла. Ми везли їх до моргу. Але дуже швидко морги стали переповненими. Потім зникло світло, і там зберігати загиблих вже не було можливості. І  ми вирішили вирити декілька траншей на закритому кладовищі біля ринку “Каліфорнія”. Стали ховати людей там в братських могилах.. Проте дуже швидко росіяни стали обстрілювати це місце. Так вдарили по екскаватору, що водій відмовився далі працювати.  Потім ми зробили поховання в Міському саду, потім в Приморському парку. А потім вже люди самі ховали як могли.

Ми організовано не могли це робити. Бо росіяни били туди прицільно.

Замість мера. Як Михайло Когут опинився на чолі місцевої влади в Маріуполі і чи погодився на співпрацю з окупантами, — ВІДЕО, ІНТЕРВ’Ю , фото-5

- Таке враження, що у росіян були власні очі в Маріуполі. Скажіть, а ви бачили когось в місті з тих представників ОПЗЖ, яких звинувачують у коригуванні обстрілів по місту?

— Ні, під час бомбардувань я нікого з цих людей не бачив. Я їх після захоплення міста всіх побачив.

- Розкажіть про це.

— 19 березня, в перший день як я виїхав, від Іващенка  (Костянтин Іващенко — гауляйтер Маріуполя — ред.) до мене був телефонний дзвінок. Я не став відповідати. Наступного дня він знову зателефонував. Я відповів. Іващенко став розповідати мені, що в місті багато роботи, треба починати. Я йому сказав, що багато роботи було під обстрілами. Щось я тебе поруч ніде не бачив, сказав я йому. Він мені почав розповідати, “я був там, сидів в підвалі, треба було мені зателефонувати…”. Я сказав, що в Маріуполі ніхто нікому не телефонував. Хто хотів допомагати — той приходив і допомагав. Тому я з тобою розмовляти не буду і працювати не буду. На що він мені відповів, що як скажуть мені — то нікуди я не дінусь прийду і буду працювати. 

А ті люди, яких ви назвали депутатами від ОПЗЖ, в місті всі з’явились, об’єднались, розгорнули діяльність, дуже задоволені собою. Звісно, все, що сталося з містом, — сталося за їх активної участі. Без організованої роботи з середини такі обстрілі неможливі. Але під час бомбардувань я їх не бачив. 

- Був наступний дзвінок від них?

— Так. Був і дзвінок, і зустріч. Знаєте, я не герой, і не супермен, готовий до всього. Коли за твоєю спиною 9 чоловік рідні, ти відчуваєш відповідальність за них, і все інше відходить на другий план.

Я не міг виїхати, бо треба було пройти фільтрацію. Я б її не пройшов, ще і піддав би ризику родину. Якщо б я відмовився співпрацювати, моїй родині загрожувала небезпека.

Тому я спочатку погоджувався. А тим часом домовлявся за рідних, щоб вони змогли виїхати.

Першу частину родини — дочку, сина, зятя і онука я домовився щоб випустили без грошей. Я довго живу, багатьох людей знаю, і мені допомогли. За другу частину родини довелось платити гроші. Щоб жінка з донькою пройшли фільтрацію, довелось по півтори тисячі заплатити. 

Я пройшов по тій грані, за якою… А може і заступив десь. Не знаю. Але це дало мені можливість врятувати родину і самому втекти звідти.

- Хочу уточнити. Так ви приступили до роботи на окупантів чи ні?

— Коли я був там, як такої роботи там ще не було. Автобуси, евакуація… Я був в групі, яка цим займалась. Це була робота? Була. Заїхати в місто, обстежити, що залишилось на Водоканалі. Це робота? Робота. Але це ще не направлена робота на окупантів. 

Після всього цього я пройшов перевірку, в тому числі на детекторі. Якщо б до мене були питання, ми б з вами не сиділи тут не розмовляли б.

- А якщо б ви в тих умовах просто взяли б і поїхали з міста. Що б було?

— Я вам скажу. Коли мені допомогли з втечею. Я поїхав через Крим. Мене питають, чому не на Запоріжжя. А тому, що тут дуже близько від Маріуполя. На блокпостах є інформація про людей, яких не можна випускати, є зв’язок з містом. Мене б ніколи не випустили тут.

Да і на Чонгарі були проблеми. Зять з донькою проїхали без проблем. У них інше прізвище. А я заїхав на Чонгар і мене зупинили. Кажуть, зараз з вами будуть розмовляти. Підходить чоловік, забирає мене, і 33 години мене допитували.  Декілька змін ФСБшників змінилось. Питали по колу — одне і те саме. А дружина в цей час сидить 33 години в машині і нічого не знає, що зі мною.

Я став казати, що мені треба дружину відвезти до лікаря. Але їм було все одно. Сказали, що поки мене не допитають, я нікуди не поїду. Питали про те, що робив в місті, як спілкувався з військовими, чому не здав Маріуполь, немов би це я керую армією, чому те, чому се… Так годину — півтори. Потім зміна тих, хто допитує, і знову все с початку.

Я більш за все  боявся, що у них є зв’язок з Маріуполем, і що вони просто чекають, поки хтось звідти приїде, і мене просто заберуть і відвезуть назад у місто.

Але через 33 години мене таки випустили за умови, що через три тижні я маю повернутись. Потім вже у Пскові, через який я виїжджав, все повторилось, але трохи коротше за часом.

Коли я вирвався, то хотів бігти якомога дальше від всього. Я реально боявся, що мене будуть шукати, переслідувати. Тому полетів до родичів у Канаду.

І вже коли пройшов час, я заспокоївся і зміг повернутись в Україну.

- Кажуть, що деякі впливові люди допомагали вам вирватись звідти, платили гроші. Це правда?

— Так. Але не на стільки, як розповідають. Проте це була допомога, яку навряд чи хтось ще міг мені надати. Я це дуже ціную.

- Які маєте плани на життя? 

— Я був, є і, сподіваюсь, буду членом цієї команди. Я вірю, що ми повернемось. І роботи для нас усіх буде дуже багато. Повірте, все, що росіяни нам показують зараз, — це все ніщо в порівнянні з тим, що там є насправді. 

Маріуполь — наш дім. Тому я планую повертатись і працювати на відновлення міста.

Замість мера. Як Михайло Когут опинився на чолі місцевої влади в Маріуполі і чи погодився на співпрацю з окупантами, — ВІДЕО, ІНТЕРВ’Ю , фото-6

Вся команда комунальна є, вона зберіглась і готова працювати. Нам треба згуртуватись всім для відновлення міста.

Дуже шкода втраченого часу. Якщо б ми йшли такими темпами, як до війни, то через 5 років ми мали б справжнє європейське місто. Але ми це не повернемо назад.

Зараз ми з колегами по кожному з напрямків працюємо над тим, що проробляємо, що будемо робити після повернення буквально по днях.

Звісно, є різні сценарії. Один сценарій — ми повернемо місто в тому стані, в якому воно є зараз. Інший сценарій- якщо руйнування будуть ще більшими. Ми готуємось до різних варіантів. Ми відновимо місто, і воно буде краще, ніж було. Шкода втрачений час.

- І людей…

— Так. Я взагалі не розумію, як ця людина, яка надала наказ напасти на Україну, як цей путін живе з цим.

- А як ви живете з цим? Що вам сниться?

— Маріуполь не сниться. Селища навколо Маріуполя сняться. Батьківська хата. Я ж народився в 30 км від Маріуполя. В Новоазовську похована моя матір. Вона померла тут, але вона хотіла, щоб ми поховали її поруч з батьком. Я довіз труну бо Піщевика, передав старшій сестрі. Вона забрала, поховала маму поруч з батьком. І з тих пір я жодного разу не був не могилі.

Коли повернемось, перше, що зроблю, поїду на могилу батьків.

Ну а потім вже до справ. Їх буде багато.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Добавить в FacebookДобавить в TwitterДобавить в LivejournalДобавить в Linkedin

Что скажете, Аноним?

Если Вы зарегистрированный пользователь и хотите участвовать в дискуссии — введите
свой логин (email) , пароль  и нажмите .

Если Вы еще не зарегистрировались, зайдите на страницу регистрации.

Код состоит из цифр и латинских букв, изображенных на картинке. Для перезагрузки кода кликните на картинке.

ДАЙДЖЕСТ
НОВОСТИ
АНАЛИТИКА
ПАРТНЁРЫ
pекламные ссылки

miavia estudia

(c) Укррудпром — новости металлургии: цветная металлургия, черная металлургия, металлургия Украины

При цитировании и использовании материалов ссылка на www.ukrrudprom.ua обязательна. Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентства "Iнтерфакс-Україна", "Українськi Новини" в каком-либо виде строго запрещены

Сделано в miavia estudia.