Задача трьох тіл: як Вселенський патріарх може зберегти поділ в українському православ'ї

У світлі цього візиту термін у дев’ять місяців, що його дали УПЦ МП на приведення свого статусу у відповідність із новим законом, тобто на очевидний розрив із РПЦ, наповнився сенсом і став приводом для мемів. Подивимося, мовляв, що народиться в результаті цієї зустрічі. Мається на увазі, звичайно, зустріч із керівництвом Київської митрополії УПЦ МП. Хоча список тих, із ким зустрічаються посланці патріарха Варфоломія, надзвичайно довгий.

Саме цей факт — чимало зустрічей і досить тривалий термін візиту — викликає підозру (або надії) у спостерігачів.

Першою адресою, за якою навідалися гості, була Київська митрополія. Там ніяк не прокоментували — узагалі не дали жодної офіційної інформації про зустріч. На думку спостерігачів, якби делегації вдалося домовитися з митрополитом Київським Онуфрієм про якийсь виразний план дій, їм не треба було б затримуватися в Україні. Потрібно було б повертатися на Фанар і готуватися до наступного раунду. Натомість делегація пішла наносити візити всім, кому лишень можна, — від греко-католиків до президента України.

Це було витлумачено як “провал місії”. Але судження про “провал” (чи, навпаки, про майбутній успіх) підпорядковується, швидше, емоціям, ніж фактам: кому що бажане, те для нього й дійсне. Те, що делегація Фанару таки дісталася України, уже можна вважати помірним успіхом. Про цей візит казали як мінімум від початку літа, називали різні дати, але вони повсякчас переносилися, і складалося враження, що цей візит небажаний ні для кого, крім самих візитерів.

Однак прийняття закону про заборону УПЦ МП трохи змінило положення фігур на дошці. Тепер допомоги потребують як мінімум два гравці — УПЦ МП і українська влада.

Слід віддати належне останній, — вона ніколи не протестувала проти участі Фанару в українських церковних справах. Навпаки, участь Вселенського патріарха дуже бажана. Особливо нині, після прийняття закону про заборону УПЦ МП, коли західні медіа знову замайоріли “гоніннями на церкву”. А Папа Римський Франциск виступив у тому сенсі, що “не можна забороняти будь-які релігійні організації”, тобто заступився за РПЦ в Україні.

Влада опинилася фактично в шпагаті. Їй потрібно реалізувати анонсовану “духовну незалежність”, показати публіці ліквідацію “Московської церкви” хоча б на рівні декларації. І водночас уникнути реальної ліквідації конкретних релігійних організацій, що напевно викличе опір на Заході.

Найкращий вихід — зробити так, щоб УПЦ МП сама “відповзла” від Московського патріархату на відстань, помітну оку телеглядача. У будь-якому напрямку, у будь-якому канонічному статусі, у будь-якій формі. У напрямку до Вселенського патріарха, наприклад.

Переговори з Фанаром щодо цього велися вже давно. Однак спротив в Україні — і з боку УПЦ МП, і з боку ПЦУ — був надто сильним. Але закон про заборону УПЦ МП змусив Київську митрополію пом'якшити свою позицію, — уможливив принаймні зустріч між керівництвом УПЦ МП і делегацією Вселенського патріарха.

Ще два-три місяці тому така зустріч вважалася неможливою. В УПЦ МП було надто багато претензій до патріарха Варфоломія (в УПЦ МП завжди є багато претензій до всіх, крім самої себе, — це її фірмовий стиль), головні з яких, звичайно, Томос для ПЦУ, а також реабілітація та спілкування з “розкольниками”.

Труднощі діалогу пов'язані ще й із тим, що УПЦ МП опинилася поза спілкуванням — фактично в розколі — із Вселенським патріархом після надання Томосу про автокефалію ПЦУ. Рішення про розкол було прийняте в Москві, у Київській митрополії його рішуче підтримали. На адресу патріарха Варфоломія було висловлено у той час чимало образ. У тому числі тими представниками УПЦ МП, які нині стелять килими під ноги делегатам Константинополя.

Їх можна зрозуміти. Вселенський патріарх нині — їхня головна надія утриматися на плаву. Не має значення, буде це формат українського екзархату “для тих, хто не хоче в ПЦУ” чи формат “діалогу між УПЦ МП і Вселенським патріархом”. Принципово важливі лише дві речі: зберегти свою структуру (тобто заморозити переходи парафій з УПЦ МП у ПЦУ) і в принципі виключити з цього рівняння ПЦУ.

Однак у світлі останніх законодавчих ініціатив зберегти свою структуру в сущому канонічному статусі для УПЦ МП виявляється досить проблематично. З Москвою треба порвати відносини, і зробити це потрібно гучно та недвозначно. От тільки в цьому разі УПЦ МП потрапляє у канонічну пастку — вона опиниться в розколі. У тому найстрашнішому та злочинному розколі, яким її священики тридцять років лякали українців, тикаючи натрудженими вказівними у “філаретівців” (і продовжують це робити навіть зараз).

Моспатріархат уже неодноразово дав зрозуміти митрополиту Онуфрію, що в цьому разі в УПЦ МП будуть проблеми з визнанням із боку світових православних центрів — не менші, ніж у ПЦУ. І хоча у випадку з УПЦ МП це буде зробити важче, у Москві не пошкодують ні часу, ні сил, ні коштів. Тому канонічні гарантії від Вселенського патріарха керівництву УПЦ МП дуже потрібні. УПЦ МП не може піти в канонічне ніде — статус для неї має бути готовий на той час, коли (і якщо) вона оголосить про свій розрив із Москвою.

Такою гарантією може стати статус екзархату для тих, хто “не хоче ні з Москвою, ні з ПЦУ”. Він може мати тимчасовий статус, — це було б навіть краще для УПЦ МП, оскільки наразі незрозуміло, що обіцяє майбутнє, і краще мати шляхи до відступу.

Саме про нього — про цей шлях — і думає, судячи з усього, керівництво УПЦ МП передусім. З їхнього погляду, найкращий спосіб зберегти шляхи до відступу — не поспішати наступати. Тому про статус екзархату для УПЦ МП багато кажуть і пишуть, але самі старці-єпископи не поспішають промовляти це слово вголос. Їм було б достатньо просто переговорів. Саме “переговори” — оптимальний статус для УПЦ МП. І навіть не дуже важливо, про що саме. Переговори — своєрідна індульгенція, яка дає можливість усе заморозити та залишити, як є.

“Заморозити” треба дві речі: тиск української влади на УПЦ МП із метою змінити канонічне підпорядкування та процес переходів парафій із УПЦ МП до ПЦУ. Ситуація з переходами особливо драматична. Структура УПЦ МП зазнає чималих втрат. Якщо нинішня динаміка переходів парафій із УПЦ МП до ПЦУ (а також із УПЦ МП до РПЦ — на окупованих територіях) збережеться, дуже скоро один із основних аргументів на користь УПЦ МП — “найчисленніша конфесія” — стане неспроможним.

Тому можна очікувати, що однією з умов діалогу із Вселенським патріархом стане мораторій на переходи. Це, звичайно, простіше сказати, ніж зробити, тому що переходи ніяк не регулюються Вселенським патріархом. Зате вони часто залежать від позиції місцевої влади. А також від Держдепартаменту з етнополітики та свободи совісті, який, згідно з новим законом, даватиме експертні висновки з приводу афіліації релігійних організацій із РПЦ. В УПЦ МП можуть сподіватися на те, що заради діалогу Вселенський патріарх замовить за них слівце перед українською владою.

Таким чином, Вселенський патріарх може допомогти УПЦ МП виконати своє основне завдання в Україні — зберегти свою структуру, отже, зберегти ситуацію, за якої в Україні діють дві православні церкви, що конкурують і ворогують між собою. Якщо вдасться отримати підтримку Константинопольського патріархату, УПЦ МП зможе досить переконливо дистанціюватися від Москви (принаймні на час активних бойових дій) і при цьому знову виявитися “більш канонічною”, ніж ПЦУ. Тобто зайняти свою улюблену нішу на українському релігійному полі.

Вселенський патріарх може на це піти, оскільки історія з українською церквою так і залишилася для нього незакритою: церковне розділення збереглося, і його культивують обидві сторони — і УПЦ МП, і ПЦУ. Своєю чергою у світовому православ'ї патріарха Варфоломія критикують за те, що він своїм втручанням в українські справи не тільки не вирішив “найголовнішої проблеми” — розколу українського православ'я, а й також не виконав політичної програми — вивести українську церкву з-під впливу Московського патріархату. При цьому помісні православні церкви не поспішають допомагати ні Вселенському патріарху, ні українській церкві-сестрі. Вони зручно розсілися на трибунах і переважно тримають пальці паралельно землі, допоки не стане остаточно зрозуміло, хто з важковаговиків — Московський чи Вселенський патріарх — виграє битву.

Вирішити українське канонічне рівняння для патріарха Варфоломія — справа честі та питання політичного впливу. І оскільки українська влада зацікавлена в його участі в церковній політиці, він у ній братиме участь. Навіть якщо він не зведе все до спільного знаменника — єдиної української церкви, він може спробувати вирішити політичне завдання: “увести” з Московського патріархату його найбільш вагому та дорогоцінну частину — УПЦ МП. Навіть якщо доведеться для цього створити в Україні структуру, паралельну його ж норовливому дітищу — ПЦУ.

Наявність паралельних структур має певні переваги. Конкуренція за душі, яка змушує церкви (в ідеалі) трудитися старанніше. Для влади стає проблематично “підім'яти” церкву під свої політичні інтереси. Ця система хороша, як будь-яка інша система стримувань і противаг.

В УПЦ МП звикли до того, що їхня головна місія — зберігати розкол. Це те, до чого вони звикли, що вони вміють і що вони готові продавати на експорт. Єдине, у чому їх можна спробувати зрушити з місця, — запропонувати їм нові ринки збуту для цього товару. У паралельних структурах в Україні можуть бути зацікавлені не тільки в Москві. У цьому можуть бути зацікавлені й на Фанарі, і навіть у Києві.

Однак неясність політичних перспектив робить цю схему ризикованою. Наша церковна боротьба — окремий випадок загальної боротьби проти імперського та радянського, що зжирає нас зсередини та зовні. Головною метою імперських і радянських структур упродовж усіх років незалежності було зберегтися. За будь-яку ціну, у будь-якій формі, під будь-яким приводом. Вони зберігалися, як могли, — у системі освіти, державного управління, культурі та під церковними куполами, зрозуміло, теж. Коли закінчаться активні бойові дії та, можливо, зв'язки з Москвою вже не виглядатимуть такими токсичними, “структура, яку зберегли” під крилом Вселенського патріарха, матиме шанс повернутися у своє звичне московське стійло. 

Катерина ЩОТКІНА, експерт, журналіст, письменник, автор книг “Хроніки Томосу”, “Любомир Гузар. Хочу бути людиною”