Як зробити День Соборності справжнім святом єднання?

Отже: з одного боку, лідер партії “Батьківщина” Юлія Тимошенко закликала всіх громадян прийти цієї суботи о 14 годині на Софійську площу Києва.

“22 січня біля Софійського собору буде святкуватися велике свято — День Соборності України. Це день, коли 22 січня 1919 року об’єдналися Східна і Західна Україна. Ми вважаємо, що це знаковий день для України, і ми хочемо запросити всіх людей доброї волі, людей, які не здаються, не згинаються, готові боротися, запросити на Софійський майдан”, — сказала Тимошенко.

Вона наголосила на потребі єдності всіх демократичних сил, усіх регіонів, усіх складових української нації: “Я глибоко переконана, що тільки об’єднавшись всіма частинами України, всіма частинами нашого народу ми зможемо протидіяти тій небезпечній політиці, яка зараз втілюється в життя новою владою...

Ми не дозволимо нас ділити, тому що ми єдиний народ, який готовий постояти за свої права, за свободу, за справедливість, за все, що нам так дорого і все, що нам цінно”.

З другого боку, Національна координаційна рада підприємців України, яка, за словами представників цієї ради, об’єднала 70% підприємців “податкового Майдану”, не підтримує цю акцію.

Як заявив один з представників Координаційної ради підприємців Володимир Дорош, підприємці, які протестували проти Податкового кодексу, не братимуть участі в політичній акції 22 січня, куди їх кличе Юлія Тимошенко.

Підприємці збирають власну акцію протесту наприкінці зими, аби продемонструвати владі абсурдність регуляторних норм ведення бізнесу в Україні.

“Ми поза політикою. Торік ми так само боролися з Тимошенко і її регулюванням бізнесу. Ми не хочемо, аби підприємці були розмінною монетою чи гарматним м’ясом. Ми проти, аби на підприємцях заробляли свої бали будь-які політики”, — наголосив Дорош.

Така от диспозиція. Святкуватимуть День Соборності політичні активісти та симпатики партій національно-демократичного і національно-ліберального спрямування плюс безпартійна інтелігенція.

А от у приватних підприємців, основи вітчизняного середнього класу, свої свята, свої акції протесту і своя боротьба з владою (що, виявляється, не є політикою). Чудасія, та й годі!

Тим більш дивно, що перед очима у всіх — приклад сусідньої Росії. Україна, звичайно, не Росія. Але опозиція до влади там роз’єднана не менше, ніж тут. Хоча й за іншими критеріями.

Там графа “проти всіх” у виборчих бюлетенях уже кілька років відсутня, тому картина простіша: активна опозиція розділена на непримиренних радикалів (в основному націонал-більшовики та ліваки) і радикальних лібералів (головним чином правозахисники, “Солідарність”, громадські організації).

Перші вважають неефективними і недоцільними домовленості з чинною владою, другі припускають можливість із деяких питань з владою домовлятися, хоча також їй не вірять.

Утім, одне одному різні крила опозиції, схоже, не вірять ще більше, ніж владі. Одним із результатів такого поділу стали мінімальний вплив російської опозиції на події в державі та повне домінування в Росії кремлівсько-луб’янських кланів.

Примарними виглядають і шанси на повернення опозиціонерів до Державної Думи. Владі навіть не треба надто сильно напружуватися, щоб “неправильна” публіка не потрапила до парламенту. Чи багато виборців відірветься від телевізорів та пива і витратить свій вихідний день на похід до виборчих дільниць, щоб проголосувати за нездатних домовитися між собою нікчем?

Хоча... Є таки в російської опозиції шанс. Мізерний, але шанс. Який влада, схоже, прогледіла, а тепер намагатиметься мінімізувати традиційними ґебешними засобами — та чи вдасться?

Про нього дещо пізніше, а тепер повернімося до українських проблем.

І хоча Україна — не Росія, хоча опозиціонери представлені тут у парламенті, хоча тут бодай якась із опозиційних партій потрапить до Верховної Ради на наступних виборах, і владі доведеться докласти чимало зусиль, щоб таких опозиційних партій було поменше, проте алгоритм самодеструкції в середовищі опозиційних (а потенційно — владних, у разі перемоги на виборах і на вулицях) сил маємо дуже схожий.

Одні — радикали, налаштовані на непримиренне політичне протистояння із владою, інші — захисники прав малого і середнього бізнесу, готові домовлятися з владою із певних питань, попри свою недовіру до влади і “кидки” з боку останньої.

Найпростіше було б затаврувати заяву політично несвідомого Дороша і його однодумців (справді-бо: свідомо бойкотувати відзначення Дня Соборності, аки якісь табачники?), проте у цій заяві є свої резони, і серйозні, а також не менш серйозне підґрунтя висловлених і невисловлених аргументів.

Почнімо з підґрунтя. Ні для кого не таємниця, що, крім нахабно-прилюдного тиску на активістів “податкового Майдану”, є й тиск прихований, майже таємний. І останній куди масштабніший за перший.

Його об’єктом є не лише безпосередні учасники акцій протесту, не лише малий і середній бізнес, а і ті більш вагомі підприємці, члени Партії регіонів, котрі тишком-нишком фінансували цей Майдан, бо впровадження Податкового кодексу у його первинному вигляді розчавило б і їх.

За даними автора, на виявлення цих “чужих серед своїх” кинуті сьогодні сили не лише МВС, а й СБУ, отож “профілактування” (хто не знає цей термін із радянських часів — дізнайтесь у старших колег, знадобиться) розгорнулося знатне.

Бо ж головне, чого боїться влада і чого їй вдалося не допустити, — це злиття економічного та загальнополітичного протестних потенціалів.

А тому, можна припустити, підприємцям і кажуть у “компетентних органах” на довірчих бесідах: “добре, робіть час від часу свої акції, ми розглянемо деякі ваші вимоги, але щоб ніякої політики!”.

Не дивно, що чимало лідерів “податкового Майдану” сьогодні намагаються відхреститися від політики, наче те, чим вони займалися і збираються займатися, — не політика...

А тепер про резони. Зрозуміти Дороша можна: за теперішньої розкладки сил Національна координаційна рада підприємців України виглядає не те що молодшим партнером радикальної опозиції, а взагалі невідомо ким, персоною без права навіть дорадчого голосу.

Бізнесмени ж не звикли не мати голосу там, де йдеться про їхні перспективи. Тим більше вони не хочуть бути “гарматним м’ясом” (що цілком зрозуміло, враховуючи досвід 2004 року, і не тільки його), яке використають з невідомими пересічним учасникам руху цілями.

Бо ж, між іншим, кожен із нинішніх лідерів політичної опозиції хоча б раз, а порушив ті принципи, у вірності яким клявся перед виборцями. А хто з них покаявся за ці порушення, попросив пробачення?

І при тому всьому збереження статус-кво у відносинах між найпотужнішими протестними силами дасть змогу владі розіграти російський сценарій...

Як видається, вихід існує. Бо коли підприємці говорять: “Ми не політики”, — вони мають на увазі партійно-політичні змагання. А коли вони діють, то у сфері їхніх інтересів — проблеми економічної політики.

Отож платформа спільних дій партійних і підприємницьких можлива, і вона значно ширша за обидві щойно названі: це загальногромадянська політична дія.

Партіям та їхнім лідерам у такому разі доведеться потіснитися. А з іншого боку, і вожді підприємницького руху змушені будуть угамувати свій апломб.

Усім їм доведеться стати лише одними із провідників громадськості, звільнивши поряд із собою місця для тих, кого висуває на перші ролі доба.

Он у Росії такі несподівані для всіх знакові постаті як Євгенія Чирикова вже зайняли місця поруч із Гаррі Каспаровим та Борисом Нємцовим, і такі люди з’являтимуться й далі, чого, схоже, не врахувала тамтешня влада.

Та що там Росія… Он Вацлав Гавел та Лех Валенса постали спершу як суто громадські діячі, а вже потім обернулися політиками і національними лідерами. Але й інші, ті, хто був поряд із ними, не загубилися, реалізувавши свої здатності у політиці.

Отож, можливо, ще не пізно знизити планку амбіцій і спробувати зробити День Соборності справжнім днем єднання всіх опонентів антипатріотичної влади не на суто партійній, а на загальногромадянській основі?

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ