Як громадяни України фінансують агресора

Придумали нарешті, як зарадити російській культурній окупації. Будемо брати з окупантів розписки.

“Гастрольні заходи гастролера, пов’язаного з державою-агресором, можуть проводитись в Україні за умови, що гастролер до початку відповідного гастрольного заходу надав організаторам гастрольного заходу письмову заяву про засудження окупації території України державою-агресором за формою, що відповідає примірній формі, встановленій Кабінетом Міністрів України.

Відповідна заява може бути складена як у формі окремого документу, так і бути частиною відповідного договору.

У випадку, якщо гастролером є юридична особа або творчий колектив, заява про засудження окупації території України державою агресором має власноруч підписуватись кожною фізичною особою, яка є членом творчого колективу або іншим учасником гастрольного заходу, і яка відповідно до цього Закону визнається гастролером, пов’язаним з державою-агресором”.

Це з законопроекту, серед співавторів якого — народні депутати Микола Княжицький, Сергій Висоцький, Андрій Левус, Вадим Денисенко, Ігор Лапін, Дмитро Ярош та інші. Авторський колектив із гіперактивної групою підтримки щосили просувають документ до розгляду в Раді з вигуками: “Хто проти російської агресії? Хто проти російської інформаційної війни? Поверніться в зал!”. Годі чекати, немає часу думати — в крані війна.

2016 рік. Третій рік війни. З державою-агресором ведеться жвава торгівля і транспортне сполучення. На окуповані території їдуть товари, звідти везуть вугілля й метал.

Начальник штабу антитерористичної операції забороняє українським військовим відкритвати вогонь, висилати розвідувальні групи й просуватися вперед територією “противника”, себто українською територією.

У переговорах із агресором у Мінську Україну представляє сам агресор в особі Віктора Медведчука та його старого друга Леоніда Кучми, а з іншого боку сидять карикатурні “польові командири”, призначені також агресором.

Ні про візовий режим, ні про розірвання дипломатичних відносин із Росією не йдеться: не на часі. Нема політичної волі ні для цього, ні для ухвалення закону про вибори без злочинної мажоритарки, ні для впорядкування мовного законодавства, ні навіть на заміну давно протермінованої ЦВК. Є Конституційний Суд, сформований Януковичем, і Вища рада юстиції, що поновлює на посадах суддів, що порушили присягу в час Майдану. Є Шевченківський суд м. Києва, який відмовляється за наполягання представника президента в суді  визнавати факт збройної агресії Росії проти України.

В ефірі українських телеканалів, де працюють громадяни України, йдуть як російські, так і “українські” (за походженням, але російські за формою і змістом) серіали та шоу, що пропагують ідеї “русского мира”, спільного ментального простору та світлого радянського минулого.

Аж раптом панове парламентарі нарешті знайшли спосіб поквитатись з агресором. Примусити його артистів до принизливого фарсу, на який не погодиться, певно, й найпалкіший прихильник України та ненависник Кремля: розписки за формою, затвердженою Кабміном.

Демагогія, маніпуляція, підміна понять.

Набагато складніше працювати з реальністю, шукаючи відповіді на запитання, чому українці купують квитки на російські концерти й вистави. Чому кількість автобусних рейсів до Росії зашкалює, хто і для чого користується цими рейсами?

Набагато нудніше вибудовувати не тільки зовнішню, а й внутрішню інформаційну політику, працювати з власними громадянами. На цьому не заробиш політичних дивідендів, цього не обговорюватимуть у політичних шоу, які плавно мігрують між телеканалами й сесійною залою Верховної Ради.

Набагато марудніше говорити про те, як профспілки — наші, українські — використовують “Жовтневий палац”, яким володіють, для вульгарного бізнесу, винаймаючи його для низькопробного культурного продукту з Росії. Й такі самі профспілки подають позови щодо неправомірності переатестації  у МВС і де-факто відміни реформ у МВС. Вони прокидаються лише тоді, коли треба заблокувати чергову реформу чи кадрове оновлення інститутів влади. На кого працює цей радянський рудимент, який паразитує на псевдодемократичній риториці та експлуатує державне майно?

А невже так складно з’ясувати, які статутні функції оборони забезпечує Центральний будинок офіцерів, де відбуваються антерпризні російські постановки? Можливо, слід поставити питання про передачу цього приміщення в центрі Києва на баланс КМДА й використання для потреб української культури? Дозволити виступати там нашим троїцьким, що микаються світами й заробляють славу Україні всупереч байдужості влади?

Незручно вимагати збільшення фінансування для культури й мистецтва, бо війна? Спочатку дотації державним промисловим підприємствам, які ще не допиляли на металобрухт? Саме для зміни таких уявлень потрібна політична воля найвищого керівництва держави, інтелектуальна спроможність владних інститутів, стратегічне бачення. Щоб не було соромно говорити про збільшення фінансування культури, вона сама не сприймалась як декорація для офіційних заходів, а стала необхідним ресурсом для розвитку держави та її громадян. Щоб поняття “креативна економіка” й “культурні індустрії” перестали бути шифрованими сигналами для втаємничених, а поняття “культурна політика” набуло значення.

“Російські актори у нас заробляють чималі гроші, і такі гастролі під час війни — це порушення всіх можливих меж людської гідності і поваги до Батьківщини”, — нарікає актор Анатолій Гнатюк. А що потрібно для того, щоб діагностувати політичну шизофренію, що поєднує війну та не-війну, агресію та співпрацю, ворога та партнера, не лише у Верховної Ради, президента та Кабінеті міністрів, а й у наших власних головах?

Це не держава Україна купує квитки на російські вистави й концерти. Це громадяни України фінансують зі своєї кишені ворожу до нас державу. Така гола незручна правда. Й ні примітивні патерналістські заборони, ні розписки цього не змінять. Щоб зупинити попит, а не намагатись душити пропозицію з Росії, потрібно, по-перше, запропонувати споживачам альтернативу, по-друге, припинити пропаганду “русского мира”, якою як займались до Майдану й війни, так і досі займаються найбільш рейтингові ЗМІ.

Замість лікувати причини хвороби, ми приглушуємо її симптоми, заважаючи розвиватись українському громадянському суспільству. Там, де воно є, російський шансон не співають і російські вистави не ідуть: там відбувається кристалізація відповідального громадського активізму, творяться справжні осередки свідомих і діяльних громадян, які  не перекладають відповідальності за власний вибір на абстрактну державу. Натомість, самі цю державу творять.

Тож не варто нарікати на дзеркало, варто в нього уважно і чесно подивитись. Такі ініціативи не стануть індульгенцією від людського суду за імітацію змін. Це фіговий листок імпотентної інформаційної та культурної політики, заснованої на колективній безвідповідальності.

Ірина ПОДОЛЯК, народний депутат, Самопоміч