Як ШОС стала ширмою для Путіна

В Астані відбувся 24-й саміт Шанхайської організації співробітництва (ШОС).

Увага до саміту великої з погляду географічного масштабу та небагатої на практичні досягнення організації має цілком зрозуміле пояснення.

По-перше, Шанхайська організація співробітництва перетворюється на інструмент посилення міжнародного впливу з боку Китаю та РФ. На тлі протистояння із Заходом Сі Цзіньпін і Владімір Путін прагнуть використати ШОС і БРІКС як противагу західним міжнародним інституціям.

По-друге, Пекін і Москва намагаються об’єднати навколо себе якомога більшу кількість країн, що розвиваються (так званого Глобального Півдня), для підвищення власної ролі в глобальних і регіональних справах для просування багатополярного світового порядку.

По-третє, для Росії та Путіна особисто майданчик ШОС дає можливість поширювати власні наративи щодо російської агресії проти України та нівелювати зусилля західних країн із міжнародної ізоляції та санкційного тиску.

По-четверте, ШОС перетворюється на платформу альтернативного міжнародного співробітництва, куди прагнуть потрапити зокрема країни, які перебувають під санкціями, щоб пом’якшити економічні та політичні наслідки для себе. До прикладу, 2022 року членом організації став Іран, а цьогоріч долучилася Білорусь.

Організація, яку було створено 2001 року, включає великі та швидко зростаючі економіки світу, на частку яких припадає третина світового ВВП. Ці цифри додають ваги ШОС, особливо щоб підкреслити її значущість перед Заходом і стати привабливою для нових учасників, але не роблять цю структуру дійсно функціональною. Так, минулого року під час саміту президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв визнав, що за понад 20 років існування ШОС не вдалося реалізувати жодного великого економічного проєкту під егідою організації.

Шанхайська організація співробітництва певним чином нагадує міні-ООН — така ж низькоефективна за своєю суттю. Адже вона так і не змогла перетворитися на робочу структуру, аби реалізувати ту кількість пропозицій, яку щорічно озвучують лідери країн.

Свого часу Москва заблокувала пропозиції Пекіну зі створення зони вільної торгівлі та банку розвитку ШОС, побоюючись розширення впливу КНР у регіоні. Це загальмувало економічну ефективність організації. Тоді Китай посилив свою взаємодію з центральноазійськими країнами на двосторонній основі, в рамках ініціативи “Пояс і шлях” та через шестисторонній механізм — ЦА+1, які для нього наразі є більш пріоритетними. Завдяки цьому частка Китаю в торгівлі з державами регіону стрімко зростає, а та тлі російської агресії проти України ця тенденція тільки посилюватиметься.

Окрім того, Росія втрачає свою логістичну перевагу в регіоні, а будівництво залізничної дороги Китай—Киргизстан—Узбекистан, яке протягом багатьох років Москва блокувала, формує транспортний коридор Схід—Захід, альтернативний російському. Центральноазійські держави з допомогою китайських та інших іноземних інвестицій (серед яких є і західні) намагаються позбавитися російської логістичної залежності, зокрема за рахунок сполучення “Поясу і шляху” та Транскаспійського транспортного коридору.

Збільшення кількості учасників не додало результативності, але посилило розбіжності всередині організації. Цьогоріч саміту не відвідав прем’єр-міністр Індії Нарендра Моді (натомість він відкомандирував міністра закордонних справ Джайшанкара) через напружені відносини з Китаєм і Пакистаном, а також через спроби з боку багатьох членів організації надати ШОС “антизахідного” спрямування.

Утім, наразі як Китай, так і Росія надають перевагу кількісному збільшенню учасників, навіть якщо це підриває ефективність організації. Нині ШОС стає привабливим інструментом геополітичних амбіцій Пекіну та Москви.

Зокрема, під час саміту Китай пообіцяв розширити доступ країн — членів ШОС до свого ринку та збільшити товарообіг до 3 трлн дол. Однак ці можливості ще більше посилюють в організації роль Пекіну, який і без того має в ній надзвичайний вплив.

Що стосується Росії, то після анексії Криму 2014 року та повномасштабного вторгнення в Україну Кремль дедалі більше покладається на організацію для пошуку підтримки у протидії західній ізоляції та для обходу санкцій. Так, важливою темою цьогорічного саміту стало обговорення відмови від долара та використання національних валют у рамках торгівлі між країнами-членами, а це якраз про допомогу РФ.

Тим часом Путін намагався активно використовувати майданчик ШОС, щоб, з одного боку, вкотре виправдати свою агресію проти України, звинуватити “США та їхніх сателітів” у розв’язанні війни та проілюструвати власну готовність до переговорів і незговірливість України перед партнерами ШОС. З іншого боку, прикрившись ширмою ШОС, укотре відправити послання Заходу щодо умов закінчення війни проти України.

Прийнята за результатами саміту ШОС Астанинська декларація зусиллями президента Токаєва стала великим концептуальним документом, в якому вдалося об’єднати всі позиції та погляди держав-членів. Утім, на тлі озвучених під час виступу на саміті “мирних пропозицій” Путіна до України, в яких фактично йдеться про територіальні поступки з боку Києва, один із найперших пунктів декларації про те, “що принципи взаємної поваги, незалежності, територіальної цілісності держав… незастосування сили чи загрози застосування сили є основою стійкого розвитку міжнародних відносин”, виглядає суперечливим.

Очевидно, що кожна з держав вкладає свій сенс у цей пункт, не особливо дбаючи про російську агресію проти України. Але це створює небезпечний прецедент, адже майже кожна країна — учасниця організації має власні невирішені територіальні проблеми. Сподівання центральноазійських країн, що належність до спільних організацій і поблажлива політика до РФ, з одного боку, як і китайський фактор — з іншого (Сі Цзіньпін укотре сказав про підтримку суверенітету та територіальної цілісності Казахстану під час нинішнього візиту, що розглядається багатьма як сигнал Москві), врятують їх від проявів російського шовінізму та імперіалізму, виглядають наївними.

 

Про російсько-українську війну в Астанинській декларації очікувано не згадали, на відміну від палестино-ізраїльського конфлікту, щодо якого у країн ШОС немає застережень.

Втім, на двосторонньому рівні Путін обговорював війну з президентом Туреччини Реджепом Таїпом Ердоганом. Останній зазначив, що “Анкара може допомогти створити основу для припинення російсько-української війни та справедливого миру, який влаштує обидві сторони”. Але Дмітрій Пєсков заявив, що Туреччина не може бути посередником на переговорах щодо України. При цьому Путін знову згадав про готовність реанімувати “Стамбульські домовленості”, які “залишаються на столі та можуть бути покладені в основу продовження цих переговорів”.

За результатами двосторонньої розмови Путіна та Сі Цзіньпіня Дмітрій Пєсков лише відзначив, що “в контексті України була чітко відмічена безперспективність будь-яких форматів без російської участі”. Китай не порушував питання власних мирних пропозицій, які отримали назву “Спільне розуміння між Китаєм та Бразилією щодо політичного врегулювання російсько-української кризи”, а саміт ШОС не став стартовим майданчиком для практичного руху цих ініціатив. Вочевидь, поки Пекін не бачить перспектив їхнього успішного просування.

На жаль, попри те, що дії Путіна підтримують далеко не всі країни — члени ШОС та учасники саміту (спостерігачі і партнери по діалогу), відстороненість від конфлікту, балансування між інтересами Росії та Китаю, декларування позиції “за все добре, проти всього поганого” легітимізують міжнародного злочинця Путіна та дають йому можливість створювати паралельну реальність та власне трактування міжнародного права, від дотримання якого, до речі, в майбутньому залежить і доля багатьох цих країн. 

Наталія БУТИРСЬКА, експерт з питань Східної Азії, магістр зовнішньої політики, асоційована старша аналітикиня Центру “Нова Європа”