Втрачений спектр

Вільний розвиток середнього та малого підприємництва та широкі можливості для реалізації підприємницької ініціативи, рівний доступ до якісної освіти, розвиток державної мови та захист державності, дотримання інтересів країни при інтеграції до європейського співтовариства — такі основні пункти порядку денного для європейських правоцентристських політичних партій.

Ці питання знаходять відгук і в українців, свідчить: у країні існує попит на правоцентристську політсилу.

Однак українські партії, що називають себе правоцентристами, сьогодні не демонструють здатності ані зрозуміти потреби громадян, ані пояснити їм своє бачення розвитку країни, ані реалізувати задекларовані у своїх же програмних документах стратегії — хоча представництво в парламенті мають представники десяти політсил, які зараховують себе до цього ідеологічного напрямку. Як наслідок, вони продовжують втрачати підтримку виборців. Усе більше прихильників правоцентристських (за традиційною українською термінологією, “націонал-демократичних”) ідей готові сьогодні схилитися на бік більш радикальних партій правого спектру. Більше того, хаос у правому центрі у власних інтересах використовує чинна влада, що працює на задоволення інтересів олігархічного капіталу.

Без позиції

Підтримуючи політиків, які стояли на сцені помаранчевого Майдану 2004-го, український середній клас сподівався на втілення в життя стратегії розвитку країни, подібної до сповідуваної європейськими правими: підтримка малого і середнього бізнесу, доступ до освіти, захист сім’ї, євроінтеграція. Натомість замість чіткого політичного курсу виборці отримали сукупність популіських гасел, більшість із яких так і не була виконана, та війну за лідерство між політиками.

Чітко сформулювати власну позицію українські праві не спромоглися до сьогоднішнього дня, що зрештою призвело до розриву цих політсил із власною електоральною базою.

Найрейтинговіша сьогодні опозиційна “Батьківщина” Юлії Тимошенко і далі коливатися між ліво- та право-центриськими поглядами. Довгий час партія намагалася домогтись членства у Соцінтерні, але у 2007 році стала членом-спостерігачем правої Європейської народної партії. У програмі партії та заявах її лідерів, як під час перебування при владі, так і після переходу політисили до опозиції продовжують звучати то ліві, то праві гасла. Так, поряд із закликами правого характеру поважати християнські цінності, захищати інтереси української нації з’являються патерналістські ідеї, більш характерні для партій лівого спектру.

А підтримка середнього класу, яка є приорітетом правих партій в Європі, у риториці політсили взагалі відійшла на третій план — не кажучи вже про спроби підвищити збори з підприємців, які вчиняв уряд Тимошенко. Як наслідок, “Батьківщина” втратила чималу кількість виборців. За словами джерел, нині біло-серцеві намагаються реформувати партію, наблизити її до потреб виборців, — але такі ініціативи наштовхується на нерозуміння з боку її лідерів.

Не менше проблем із формулюванням власної позиції і у партій-уламків блоку НУ-НС. Так, зокрема, Народний Рух України та Українська народна партія продовжують спілкуватися із виборцем у категоріях початку 1990-х років. А програми цих політсил нагадують філософські розмисли з приводу провідного місця України у світі, а не стратегії державотворення. Схожою є і риторика “Нашої України”, програма якої зводиться до заклику розробити стратегію розвитку, “яка утвердить історичну зрілість України, її місце у світі та нову якість життя її громадян”. Розуміння, що це за стратегія, не дають ані програмні документи, ані заяви лідерів партії.

Але громадяни чекають від правоцентристів не закликів до збереження української державності, а роз’яснення їхньої позиції щодо конкретних прагматичних питань. Їх цікавить чітка економічна програма: пенсійна реформа, податкова реформа, держзакупівлі, банківський сектор.

Утім, написати адекватну часу програму — то навіть не пів справи. Політичні платформи “Фронту змін” та “За Україну!” виглядають ретельно переписаними з європейських зразків, у них представлені і цілі, і механізми їх досягнення. Проте, як свідчать рейтинги довіри до цих партій, донести свої ідеї в маси вони так і не спромоглися.

Одна із найбільших проблем “Фронту змін”, яка сьогодні позначається на невисоких рейтингах політсили — це те, що партія початково формувалася не заради втілення у життя конкретної стратегії розвитку, а під лідера. Тільки потім команда “Фронту змін” почала шукати свою електоральну нішу і думати, якими б гаслами та платформами привабити виборця. Сьогодні риторика партії та законопроекти, які політсила намагається проштовхнути у Верховній Раді руками депутата Арсенія Яценюка дають підстави припускати, що команда “Фронту змін” інтуїтивно відчула хвилю суспільних настроїв. Проте довести справу до кінця “фронтовикам” не вдається через відсутність у їхній команді виконавців, здатних спрямувати їхні ідеї у потрібне прагматичне русло.

Іще складніше виборцю судити про те, чим є нинішні правоцентристи, за їхніми діями. Ініціативи цих партій, альтернативні законопроекти без належного організаційного, медійного, піар-супроводу губляться в стінах Верховної Ради, інколи навіть не потрапляючи до порядку денного пленарних засідань парламенту.

Наслідок такого стану справ у таборі українських право-центристів —відірваність від них тих категорій громадян, які б мали складати їхній ядерний електорат. Яскравий приклад непорозуміння між право-центристами та їхніми потенційними виборцями — акції протесту підприємців наприкінці 2010 року. Підприємці не лише змогли самостійно організувати мітинг, вони й не дозволили жодній із опозиційних партій, що позиціонуються як захисники середнього класу, “очолити” акцію протесту, яку за логікою політичної боротьби мали б організовувати якраз праві партії.

Гра на помилках

На фоні розчарування право-центристами зростає рейтинг більш радикальної партії — ВО “Свобода”, якій вдалося чіткіше та зрозуміліше, ніж “націонал-демократам”, сформулювати свою позицію. По-перше, до збільшення рейтингу “Свободи” призводить зростання протестних настроїв у поєднанні з розчаруванням як владою, так і парламентської опозицією.

По-друге, “Свободі” краше за націонал-демократів вдається представити свою позицію щодо відновлення історичної справелдивості. Так політсила робить основний акцент на визнанні УПА, демонтуванні пам’яток радянської епохи, суду над комунізмом, питаннях захисту прав українців у національно-культурній сфері. Проросійська риторика регіоналів та їхні спроби реанімувати символи комуністичної епохи тільки підсилюють бажання гомадян, не згодних із такими діями влади, підтримати партію, яка відстоює протилежні до провладних цінності.

Тим не менше ВО “Свобода” далека від класичного право-центризму. Це партія більш радикального націоналістичного спрямування, що не дозволяє їй розширити електоральну базу, особливо у східних та південних регіонах країни. До того ж, за гаслами про відновлення історичної справедливості губляться соціально-економічні аспекти її програми. Мало зрозумілими для більшості громадян є і зовнішньополітичні пріоритети “Свободи”. Тут досить критично ставляться до ідеї об’єднаної Європи та поглиблення інтеграції України до Європейського співтовариства, оскільки, на думку свободівців, така інтеграція вбиває самобутність націй. А ідея партії на формування співдружності із країнами так званої Балто-Чорноморської геополітичної осі (Швеція, Норвегія, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, Польща, Болгарія) мало зрозуміла більшості пересічних виборців — і нереальна до здійснення.

Якщо ж протестні настрої серед громадян з часом послабшають, свободівцям буде важко втримати нинішніх прихильників, яким насправді ближчі ідеї право-центристів.

У той же час “регіонали” можуть навмисне вдаватися до проросійської та прорадянської риторики, аби провокувати свободівців на радикальні дії. Агресивна ж поведінка радикальних правих, за планом регіоналів, має спровокувати жорстку реакцію проросійських крайніх лівил сил. На фоні такого жорсткого протистояння Партія регіонів намагатиметься переконати громадян та міжнародну спільноту в тому, що вона є політсилою поміркованих центристів, які нестимуть країні стабільність і сподіватимуться, що на наступних парламентських, а згодом і президентських вборах громадяни підтримуватимуть її як менше зло, порівняно з партіями-радикалами як з лівого, так і з правого флангів. Як зазначив політолог Вадим Карасьов, “влада, яка розуміє, що виграла випадково (не набрала більшості голосів — Авт.), намагається перезавантажити націонал-демократію за власним сценарієм, який полягає в тому. Щоб розвести національне і демократичне”.

З іншого боку, в умовах тотального незадоволення діями влади, в правоцентристів з’явився шанс повернути до себе довіру виборців. Але для досягнення цієї мети їм варто переглянути власні програми та зробити їхбільш відповідними вимогам сьогодення. По-друге, їм варто перейти від розмов про необхідність об’єднання до конкретних дійу цьому напрямку. Тим більше, що програми і заяви деяких партій відрізняються хіба що порядком слів у реченнях — і прізвищем партійного лідера.

Погляд експерта

Вадим Карасьов, політолог

Головна помилка право центристів у тому, що їх було дуже багато і вони конкурували між собою. Це призвело до їхньої поразки. Президент Янукович у другому турі отримав менше більшості голосів, але виграв, через те, що праві перебували у стані конфлікту через лідерські амбіції. Пік їхньої популярності припадав на 2002-2004 роки, і тоді їм потрібне було перенавантаження ідей. Ідеології. Але вони не встигли цього зробити. А якби не було конфлікту, вони б зробили це перебуваючи у владі. Та в результаті протистояння Юлії Тимошенко та Віктора Ющенка виграла третя сторона. Зараз відбувається зміна поколінь націонал-демократів. А влада, яка розуміє, що виграла випадково, намагається перезавантажити націонал-демократію за власним сценарієм, який полягає в тому. Щоб розвести національне і демократичне.

З початку 90-х років національна демократія буда комплексним політичним рухом, де демократія була основою національної ідеї. А національна ідея — основою демократії. Тепер. Щоб дискредитувати класичну націонал-демократичну ідею, влада намагається довести, що національне — це не демократичне, а авторитарне, “коричневе”.

Аліна ПАСТУХОВА