Винні й відставлені

Відставка як моральний вибір владоможця — щось малозрозуміле в наших реаліях. Одна річ, коли міністра відправлено на відпочинок через нелояльність до найвищих інстанцій чи перерозподіл сфер впливу нагорі, у який він не вписався. І зовсім інша, коли закон нібито чітко й не вимагає складати повноваження, коли невдоволення громадськості ґрунтується не на судових вироках, а на публікаціях у ЗМІ, коли, зрештою, ситуація складається така, що можна її і пересидіти на кіпрській віллі. Нещодавно німецький міністр оборони Карл-Теодор цу Ґуттенберґ добровільно пішов у відставку через плагіат. Професор Бременського університету Андреас Фішер-Лескано виявив, що понад сотню сторінок докторської дисертації в того були списані з робіт інших авторів без посилань. Ще пару місяців тому Ґуттенберґа називали одним із найперспективніших представників молодшої генерації європейських правих. Хоча така відставка у Федеративній Республіці — не вирок. Згодом публічні діячі повертаються. Може, міністр перезволікав зі складанням повноважень. У Великій Британії, приміром, урядовці, котрі завинили, бояться розголосу в медіа як вогню й залишають посади відразу.

Масштаб помилок і порушень, через які політики на Заході можуть опинитися біля краю прірви, в багато разів менший, ніж на пострадянських теренах. Коли брудно лише в окремих місцях, ви це чітко помічаєте, а коли насмічено скрізь, то боротися за чистоту практично безглуздо. Прем’єра Росії Путіна і спікера українського парламенту Литвина ловили на плагіаті, а їм хоч би що. Приклади розкошування владної еліти набули такого поширення, що конкретні прізвища вже й не запам’ятовуються. І річ не просто в зіпсутій природі пострадянських чиновників. Питання також до суспільства, яке своєю байдужістю дозволяє їм таку поведінку.

Нижче Тиждень наводить найпоказовіші випадки добровільних відставок європейських і японських політиків.

Любителі дармового

Велика Британія

2009 року Сполучене Королівство пережило справжній парад відставок, зокрема й за власним бажанням. Цьому передувало оприлюднення газетою Daily Telegraph інформації та документів про витрати урядовців і членів парламенту в 2004—2008 роках, котрі вони робили для “виконання своїх обов’язків”.

У Великій Британії слуги народу можуть відшкодовувати такі збитки державним коштом, але лише справді зумовлені їхньою професійною діяльністю. З’ясувалося, що тамтешні політики активно зловживали цими пільгами. Складання повноважень деякі члени уряду пояснювали наближенням ротації, але самі британці впевнені, що вирішальну роль тут відіграв саме скандал із витратами. Ось деякі з відставок: державний секретар у справах громад і місцевого врядування Гейзл Блірз (просила максимальних компенсацій своїх витрат, за один рік купила аж два новенькі телевізори державним коштом тощо), міністр внутрішніх справ Джекі Сміт (утримувала за бюджетні гроші два будинки), міністр дітей, молоді та сім’ї Беверлі Г’юз (не визнала публічно, що пішла у відставку через скандал) тощо.

Швеція

2006 року міністр торгівлі Швеції Марія Бореліус склала повноваження, пробувши на посаді рекордно короткий термін часу — один тиждень. Її звинуватили в несплаті за послуги телебачення: ТБ в королівстві фінансують за рахунок абонентської плати, тому кожен власник телевізора має щомісяця вносити певну суму. Крім того, пані Бореліус не платила податків за утримання хатньої робітниці.

Німеччина

Нинішній співголова Партії зелених Німеччини Джем Оздемір 2002 року погорів на авіаквитках. На той момент він був депутатом бундестагу. Для тамтешніх парламентаріїв, коли вони вирушають у відрядження, діє спеціальна програма “Милі й більше”, що дає їм пільги у придбанні квитків. Оздемір скористався нею для приватних подорожей. Після того як про це написали медіа, почав реалізуватися стандартний сценарій: під тиском обуреної громадськості політик пішов у відставку з усіх посад. 2009 року він програв вибори до парламенту.

Власники телефонного та електронного права

Бельгія

2008 року міністр з питань юстиції та інституційних реформ Бельгії Жо Вандерзен пішов у відставку після того, як Касаційний суд, вищий судовий орган країни, заявив про наявність ознак тиску з боку уряду на юстицію в справі щодо банку Fortis. На той момент ішлося про вирішення справи з націоналізацією цієї фінустанови. Суд призупинив її того ж таки року.

Фінляндія

2002 року міністр культури Фінляндії Суві Лінден подала у відставку. Стало відомо, що урядовець прийняла рішення про надання державних субсидій курсам гольфу, одним із власників яких вона була. Пані Лінден пішла з посади відразу після того, але зазначила: ухвалюючи рішення, й гадки не мала, що чинить погано. Відставка відбулась так швидко, що медіа навіть не встигли розкрутити цієї справи й остаточно зіпсувати імідж чиновниці. Може, саме завдяки своєчасності свого відходу 2002-го згодом вона повернулася до політики. У 2007—2010 роках Лінден очолювала Міністерство комунікацій Фінляндії.

Швеція

2006 року міністр закордонних справ Швеції Лайла Фрейвальдс подала у відставку через скандал довкола публікації карикатур на пророка Мухаммеда в інтернеті. Їй закидали, що вона діяла неконституційно, закривши на це очі. А ще міністра критикували за те, що МЗС Швеції бракувало професіоналізму, коли в грудні 2004 року Південно-Східною Азією прокотилося цунамі, внаслідок чого загинули близько 500 шведів. Їх не евакуювали вчасно.

Велика Британія

2004 року британський міністр внутрішніх справ Девід Бланкітт подав у відставку. Як з’ясувалося, він скористався службовим становищем, щоб прискорити видачу візи гувернантці своєї екс-подруги. У пресу потрапила його електронна переписка з чиновниками імміграційної служби. Найкрамольнішою визнали таку фразу: “Я не прошу ніяких переваг, просто зробіть це трохи швидше”.

Партійні махінатори

Японія

Нещодавно міністр закордонних справ Японії Сейдзі Маехара пішов із посади на хвилі фінансового скандалу довкола фінансування його Демократичної партії. Він частково погодився зі звинуваченням в отриманні політичних пожертв на суму $600 від громадянки Південної Кореї, яка тривалий час живе в Японії. Законодавство Країни Вранішнього Сонця забороняє приймати такі внески від іноземних фізичних та юридичних осіб. За інформацією місцевих ЗМІ, загалом за останні роки Сейдзі Маехара отримав від тієї-таки пані аж $2,4 тис. (!) для своєї партії.

Німеччина

Нинішньому міністрові фінансів Німеччини Вольфґанґу Шойбле пророкували й канцлерську посаду, і президентську. Але так і не склалося. Не останньою чергою через скандальні плями в біографії. 1998 року він очолив Християнсько-демократичний союз Німеччини. Ще 1991-го стояв на чолі коаліції своєї партії з Християнським соціальним союзом Баварії. Але 1999-го за ініціативою політичних конкурентів почалося розслідування фінансування ХДС під час федеральних виборів 1998 року. З’ясувалася, що партія має цілу мережу таємних рахунків, на які свого часу переводили мільйони німецьких марок. На ці гроші не було жодної звітності. 2000 року Вольфґанґ Шойбле пішов зі своїх посад. Але до великої політики невдовзі повернувся: очолював у 2005—2009 роках Міністерство внутрішніх справ. Скандал із фінансуванням ХДС зачепив і Гельмута Коля, хоч на той момент він уже й не був федеральним канцлером. Той заявив, що дав обіцянку донорам партії не розголошувати їхніх імен. Однак це суперечило ним самим підписаному Закону “Про політичні партії”.

Любителі пікантних розваг

Фінляндія

Міністра закордонних справ Фінляндії Іллька Канерва відправили у відставку 2008 року після того, як уся країна дізналася, що у вільний від дипломатичної служби час він шле сотні SMS стриптизерці. Впродовж місяця таких налічили 200. Політик заявив, що ці повідомлення мали діловий характер. Громадська реакція була непримиренною.

Швеція

2010 року шведський міністр у справах ринку праці Свен Отто Літторін залишив свою посаду, як він пояснив, “через родинні обставини”. Політик розлучався з дружиною. Вечірня газета Aftonbladet заявила, що Літторін вирішив покинути уряд після того, як журналіст поставив йому запитання: “Чи правда, що ви купили сексуальні послуги 2006 року?” Згодом політик частково зізнався в гріхові. “Так, я вів у інтернеті розмови про секс із незнайомими жінками, але ніколи не купував послуг повій”.

Брехуни й непрофесіонали

Фінляндія

2003 року прем’єр-міністр Фінляндії Аннелі Яаттенмякі пішла у відставку з власної волі, пробувши на своїй посаді лише два місяці. Тоді вона залишила посаду голови Партії центру. Під час парламентської виборчої кампанії політик викрила факт: тодішній прем’єр Пааво Ліппонен, лідер Соціал-демократичної партії Фінляндії, підтримав війну в Іраку на перемовинах із Джорджем Бушем. Це докорінно суперечило традиційній політиці нейтралітету країни. Пані Яаттенмякі виграла перегони, сформувала коаліційний уряд із соціал-демократами. І тут останні поцікавились: а звідки прем’єр отримала конфіденційну інформацію, що, по суті, була державною таємницею. З’ясувалося, що її злив помічник президента Фінляндії Тар’ї Галонен. Виступаючи перед парламентом, Аннелі Яаттенмякі заявила, що не знала про таємність цієї інформації. Однак Мартті Маннінен, помічник очільниці держави, наполягав, що вона вимагала її свідомо. За рік після відставки гельсінський суд виправдав екс-прем’єрку, але у велику політику вона так і не повернулась.

Болгарія

У січні 2010 року болгарський міністр закордонних справ Румяна Желева склала повноваження з власної волі. Прем’єр Бойко Борисов номінував її від Болгарії на посаду єврокомісара з питань міжнародного співробітництва, гуманітарної допомоги та кризового реагування. Та під час слухань у Брюсселі, які має пройти кожен претендент на цей пост, вона не змогла відповісти на запитання з царини її майбутньої компетенції та щодо власних бізнес-інтересів. Екс-міністр узагалі пішла з політичної арени.

Жертви розслідувань

Болгарія

2010 року болгарський міністр без портфеля, відповідальний за зв’язки з громадянами Болгарії та діаспорою за кордоном Божидар Димитров пішов у відставку. Історичне розслідування довело, що він співпрацював зі спецслужбами Народної Республіки Болгарія. Прем’єр Бойко Борисов наголошував на тому, що в його уряді не буде жодної людини з колишніх колаборантів комуністичних спецслужб.

Польща

На президентських виборах у Польщі 2005 року Влодзімеж Цимошевич, прем’єр-міністр у 1996—1997 роках, міністр закордонних справ у 2001—2005-му, впевнено лідирував. Електоральна кампанія збіглася в часі з так званим Орленгейтом, розслідуванням справи польської нафтопереробної компанії PKN Orlen, активи якої були ласим шматком для росіян. На той момент ішлося про нафтопереробний завод у Гданську, який вони хотіли придбати на особливо вигідних для себе умовах. Польський тижневик Wprost написав, що Влодзімеж Цимошевич купив акції PKN Orlen, оформивши їх на дочку й зятя. До того ж його асистентка Анна Яруцька посвідчила проти шефа, заявивши, що політик попросив її фальсифікувати його майнову декларацію. Кандидат у президенти мав постати перед слідчою комісією Сейму, але відмовився це зробити. Натомість зняв кандидатуру. Пізніше суд доведе, що Яруцька давала неправдиві свідчення.

Найвідоміші політики-плагіатори та самозванці на пострадянських теренах

Владімір Путін

У лютому 2009 року стало відомо, що прем’єр-міністр РФ Владімір Путін украв 16 сторінок чужого підручника. Про це написав журналіст The New York Times Ендрю Крамер. 1997-го, коли очільник російського уряду ще обіймав посаду заступника мера Санкт-Петербурга, він одержав ступінь кандидата економічних наук, захистивши дисертацію з питань економіки природних ресурсів. Учені Інституту Брукінґса проаналізували текст дисертації і виявили, що фрагмент у ній просто було скопійовано без будь-яких посилань на американський посібник 1978 року під назвою “Стратегічне планування і політика”, написаний Девідом Кліландом та Вільямом Кінґом, ученими Піттсбурзького університету.

Мало хто з росіян дізнався про це взагалі.

Володимир Литвин

19 січня 2002 року тодішній глава Адміністрації президента, лідер передвиборного блоку “За Єдину Україну!” Володимир Литвин у газеті “Факты и комментарии” опублікував статтю під назвою “Громадянське суспільство: міфи і реальність”. Виявилося, що ця розвідка з незначними правками та скороченнями є передруком з американського журналу Foreign Policy (№117, Winter 1999—2000, pp. 18—29), а її справжній автор — професор Томас Каротерс. Литвин захищався доволі незграбно: мовляв, він зреферував, а не скомпілював статтю. Будь-хто, знайомий з англійською мовою, міг переконатися, що це неправда. Одначе, крім публічної ганьби, для можновладця це не мало жодних реальних наслідків.

Роман Зварич

2005 року спалахнув скандал, пов’язаний з освітою Романа Зварича, тодішнього міністра юстиції України. Початок йому поклало розслідування журналістів “Української правди”, які дійшли висновку, що політик не має наукового ступеня, вказаного в офіційній біографії. Згодом в ексклюзивному інтерв’ю The Ukrainian Weekly він визнав, що не отримував ані диплома магістра, ані докторського ступеня в Колумбійському університеті, ані звання професора Нью-Йоркського університету.

Жанна БЕЗП’ЯТЧУК, Олег ІВАНОВ