Весна бентежна

Перші повідомлення про те, що в туніському містечку Сіді—Бузід відбуваються акції протесту проти влади, у стрічках світових інформагентств пройшли майже непомітно. Навіть коли “зведення з фронту” почали надходити частіше й набули тривожнішого характеру — “захопили”, “спалили”, “вбили”, західним лідерам та експертам не хотілося відволікатися від святкових клопотів. Іскра багаття, яке вражений світ назве “Арабською весною”, спалахнула напередодні католицького Різдва 2010 року. І згасне вона, очевидно, не скоро.

У тих країнах, де революція перемогла, до влади демократичним шляхом приходять ісламісти — не лише помірковані, а й радикальні салафіти, котрі наполягають на жорсткому дотриманні законів шаріату. Ще в низці держав протистояння між владою й опозицією триває. І хоч би чим воно завершилося, вже зараз очевидно: пробудження ісламістського дракона, стримуваного раніше авторитарними правителями, нічого приємного міжнародній спільноті не обіцяє.

Єгипет після Мубарака

Революція в Тунісі ще не завершилася, коли хвиля докотилася до сусідніх країн. У грудні—січні 2011—го локальні акції протесту, в тому числі самоспалення, охопили Алжир, Ємен, Лівію, Йорданію, Мавританію, Судан, Саудівську Аравію, Сирію та навіть благополучний Оман; згодом зачепило й Марокко, Бахрейн, Ірак. Але до швидкого повалення влади “туніський синдром” призвів тільки в Єгипті. Там перша велика демонстрація зібралася 25 січня.

Незмінний Хосні Мубарак упродовж 30 років президентства не вирізнявся демократичними методами правління. Опозицію в Єгипті не толерував, а радикальну ісламістську партію “Брати—мусульмани” узагалі заборонив від гріха подалі. Але розглядати ситуацію в арабських державах через окуляри демократичних західних стандартів — це чи не найбільша помилка деяких любителів радіти перемозі будь—якої й будь—чиєї революції.

Звісно, єгиптянам було на що скаржитися. Понад 80 відсотків населення живе за межею бідності, попри те що Єгипет може похвалитися такими стабільними джерелами прибутку, як Суецький канал, туристична галузь і поклади нафти. Тобто міг похвалитися. Бо після повалення Мубарака єгипетська економіка стала отримувати значно менше доходів від трьох своїх “дійних корів”. Президентську сім’ю, яка на контрасті зі злиденним народом розкошувала, революціонери, нібито прозрівши після тридцяти років сліпоти (чи байдужості?), справедливо звинуватили у збагаченні за рахунок простого люду, корупції та інших гріхах. Але от парадокс: усю нерухомість у клану Мубараків відібрали, а життя “маленького єгиптянина” тільки погіршилося.

Серед звинувачень, які висували на адресу екс—президента, була й одна з його найбільших заслуг: уперше за багато років Мубараку вдалося встановити мир з Ізраїлем.

Піти у відставку Хосні Мубарака змусили тритижневі протести на каїрській площі Тахрір та в інших великих містах. Не допомогли ні танки й бронетехніка на вулицях, ні повне відключення інтернету і мобільного зв’язку по всій країні. Адже в Тунісі акції протесту ширилися саме завдяки координації через соціальні мережі та СМС—повідомлення. Утім у Єгипті юрба перемогла й в умовах блокування.

83—річний, хворий на рак Мубарак відмовився тікати з країни. Тепер йому загрожує смертна кара — прокуратура звинувачує екс—главу держави в наказі стріляти по демонстрантах (а під час сутичок протестувальників із силовиками загинуло понад 800 людей).

Склавши повноваження, Мубарак передав булаву Вищій військовій раді на чолі з міністром оборони Хусейном Тантаві. Метою тимчасової влади було забезпечити стабільність під час перехідного періоду й підготувати країну до вільних виборів. Проте з останнім військові неабияк затягнули. Чим викликали нову хвилю народних протестів, які, втім, за минулий рік фактично й не припинялися.

Наприкінці листопада в Єгипті нарешті почалися парламентські вибори, що відбувалися в три етапи. І завершилися цілком очікуваною перемогою “Братів—мусульман”: здобувши 46% голосів, донедавна заборонена партія отримала 232 мандати й більшість голосів у парламенті. Проте, як виявилося, це не найбільша загроза. Значно більше аналітиків стурбувало те, що друге місце із 23% посіли ще радикальніші ісламісти — салафіти.

Через нестабільну ситуацію різко зменшився притік у єгипетську економіку іноземних інвестицій, а втрати туристичного сектору сягнули кількох мільярдів доларів. Перелякані європейські туристи їхати на єгипетські курорти зараз не ризикують, а самих лише курортників із країн пострадянського простору для туристичної індустрії Країни фараонів замало. Як повідомив міністр туризму Єгипту Мунір Фахрір Абдельнур, турпотік скоротився на третину, що дуже серйозно вплинуло на доходи держбюджету.

Не мають упевненості в завтрашньому дні й прості єгиптяни. За останні кілька місяців значно більшою, ніж раніше, популярністю стали користуватися курси самозахисту. Особливо багато на них записується дівчат.

Туніс: цунамі від жіночого ляпаса

17 грудня 2010 року 26—річний продавець овочів Мохаммед Буазізі прийшов на площу перед мерією рідного міста Сіді—Бузід, облив себе бензином і підпалив. Напередодні представники місцевої влади та поліції конфіскували в нього товар і електронну вагу — як і чимало безробітних тунісців, Мохаммед був змушений торгувати без ліцензії, аби хоч трохи зекономити і прогодувати сім’ю.

Із соціальною несправедливістю Буазізі зіштовхнуся не вперше. І не факт, що все знову не завершилося б обговоренням цієї події на материнській кухні. Якби не одна деталь: цього разу кривдницею Мохаммеда була жінка (на відміну від решти мусульманських країн, жінки—поліцейські в Тунісі — не рідкість). Та пані, до всього, ще й дала торговцеві ляпаса.

Так теж починаються революції.

Буазізі звернувся зі скаргою до мерії, отримав відкоша, відтак вдався до самоспалення. Його вчинок переповнив чашу терпіння сотень таких самих ображених долею і соціальною політикою влади. Мохаммед, який із тяжкими опіками лежав у лікарні, ще застав початок повстання. Про дедалі масовіші акції протесту, сутички з поліцією, жорстокі побиття й убивства мітингувальників хлопцеві розповідала мати.

28 грудня Буазізі відвідав у лікарні особисто президент Тунісу Зін аль—Абідін Бен Алі, який на той час уже збагнув, що справи кепські. Але завоювати таким кроком симпатії невдоволених главі державі не вдалося. 4 січня Мохаммед Буазізі помер, встигнувши перепросити матір за завдані клопоти. Тепер центральна площа міста Туніс носить його ім’я.

Революція перемогла через десять днів після смерті крамаря. Ні застосування сили, ні введення військ, ні відставка уряду, оголошення дострокових парламентських виборів і обіцянки побороти корупцію та безробіття не допомогли Бен Алі вгамувати протести. 14 січня президент, який правив країною 23 роки (і, до слова, певний час його правління було успішним), утік за кордон. Він знайшов собі притулок у Саудівській Аравії, де перебуває й досі. За інформацією туніської преси, офіційний Ер—Ріяд кілька разів відмовлявся видати втікача Тунісу, де на нього чекає суд.

Відсвяткувавши перемогу, тунісці звернули погляди на нову владу. І виявили, що припиняти революцію зарано. У так званому “уряді народної довіри”, сформованому “старим” прем’єр—міністром Мохаммедом Гануші, залишалося занадто багато представників старої партії влади. Протести спалахнули з новою силою. У Тунісі змінилося ще кілька складів уряду, аж доки 23 жовтня відбулися перші демократичні вибори — до Установчих зборів. Їм упродовж року належить ухвалити нову Конституцію країни, після чого парламент переоберуть.

Більшість голосів (90 мандатів із 217) здобула поміркована ісламська Партія відродження (“Ан—Нахда”), діяльність якої під час президентства Бен Алі була заборонена. Лідер ісламістів Хамаді Жебалі очолив уряд. Друге місце посів лівоцентристський “світський” “Конгрес за республіку”, чиєму голові Монсефу Марзукі дісталася посада президента. Спікером Установчої ради став Мустафа бен Джаафар — його партія “Еттакатол” за результатами голосування була третьою.

Річницю повалення Бен Алі тунісці відзначали з певним сум’яттям у думках. Стрімкого “покращення життя вже сьогодні”, як очікували, не сталося, кількість безробітних навіть зросла, і після революційної ейфорії настало традиційне в таких випадках розчарування.

“Рік тому ми побороли темну епоху корумпованого режиму, відкрили двері до світлого майбутнього і тепер крок за кроком будуємо новий Туніс”, — наголошував на святкуваннях президент Марзукі, закликаючи народ мати терпіння і дочекатися поліпшення економічної ситуації, на що потрібно чимало часу й зусиль. Але громадяни, навчені подіями річної давності, чекати не налаштовані. Це значно нудніше, ніж організувати нову революцію.

Лівія: “вовки вільних племен” проти законів Джамахірії

Найдраматичніше “Арабська весна” розвивалася в Лівії. Попри те, що революційні настрої в цій країні стали наслідком подій у сусідніх державах, порівнювати ситуацію в Тунісі та Єгипті з лівійською не випадає. Надто вже в різних умовах підійшли ці, на перший погляд, схожі країни (Північна Африка, багаторічне правління однієї особи, іслам) до своїх державних переворотів.

Туніс — “європеїзована” екс—колонія Франції; дві державні мови (з яких у привілейованому становищі досі залишається французька); президент, що намагається виглядати позитивно в очах Заходу; мізерні порівняно з сусідами територія та кількість населення. Єгипет — велика, найбільша за кількістю населення країна арабського Сходу (80 із гаком мільйонів), що володіє стратегічно важливим Суецьким каналом і сусідить із затятим ворогом арабів — Ізраїлем. При цьому як Бен Алі, так і Мубарака обвинувачували в прозахідних і навіть проамериканських настроях.

Тому коли протести спалахнули в Лівії, чимало міжнародних оглядачів не сприймали їх усерйоз. Адже лідер Великої вересневої революції, фундатор, ідейний натхненник і провідник Лівійської Джамахірії Муаммар Каддафі був кумиром для своєї країни. При цьому на Заході мав реноме колишнього терориста та ворога Ізраїлю (за наявності ізраїльської візи в паспорті іноземному туристу годі було думати про перетин лівійського кордону).

Проте вирішальними для повстання в Лівії виявилися не симпатії чи антипатії більшості людей до лідера, а племінний устрій країни. “Арабські країни поділяються на “справжні держави” — з багаторічною історією і національною ідентичністю — та “племена з прапорами”, — пише з цього приводу оглядач газети “Нью—Йорк таймс” Девід Кіркпатрік. Він поставив, можливо, головне питання лівійської революції: чим є битва за Лівію — зіткненням жорстокого диктатора з демократичною опозицією чи міжклановою громадянською війною?

Навряд чи розрізнені протести проти Каддафі досягли б такої точки кипіння, якби дядько з Бенгазі не закликав небожа з Тріполі підтримати кузена з Ружбана в боротьбі проти представника ворожого клану...

До Вересневої революції 1969 року розкидані по лівійській пустелі племена були дуже далекі від державності. Правління короля Ідріса, який прийшов до влади після 35—річної окупації Лівії Італією, ґрунтувалося на системі стримувань і противаг. Очоливши державний переворот, 28—річний полковник—бедуїн Каддафі поставив за мету об’єднати розрізнені арабські племена в унітарну державу. І впродовж багатьох років це вдавалося, хоч і не без допомоги сили: тих, хто насмілювався протестувати, чекав розстріл або довгі роки в’язниці.

Каддафі заснував новий тип держави (“джамахірія” в перекладі означає “держава мас”), власноруч написав її “біблію” — “Зелену книгу”, і, хоч як це дивно звучить із нашої точки зору, модернізував країну. Спершу в Лівії було заборонено приватне підприємництво, проте згодом Каддафі переконався, що це був хибний шлях, і оголосив “джаміхірійську перебудову”. Завдяки великим покладам нафти Лівія отримувала стабільні прибутки, які йшли не тільки на забезпечення розкішного життя диктатора і його родини, а й на соціальні витрати — допомогу малозабезпеченим, безкоштовну медицину й освіту, квартири для всіх, хто потребує житла, тощо.

Станом на початок 2011—го реформи тривали прискореними темпами. Каддафі, який упродовж багатьох років був у цивілізованих державах персоною нон грата, помирився із Заходом і навіть завів собі друзів серед тамтешніх лідерів (які, як—от прем’єр Італії Сильвіо Берлусконі, негайно зреклися “камрада”, щойно запахло смаленим). А син Каддафі Сейф аль—Іслам повернувся в країну після навчання за кордоном і переконав Муаммара в необхідності дозволити лівійцям отримувати освіту англійською мовою, розвивати мобільний та інтернет—зв’язок тощо.

Саме “покоління Сейфа” стало однією з рушійних сил революції—2011. А сам Каддафі—молодший, потрапивши в полон до повстанців, залишився без кількох пальців і зараз гниє десь у неназваній тюрмі. Йому все ж пощастило значно більше, ніж загиблим братам та батькові. Жорстоке вбивство Муаммара Каддафі обурило навіть багатьох на Заході. І хоча Перехідна національна рада Лівії, яка прийшла до влади після повалення диктатора, обіцяла всебічне розслідування звірства, сподіватися на це не варто.

Зрештою, перемогу лівійського повстання забезпечило саме втручання Заходу. Якого не сталося б, якби Лівія не належала до провідних світових експортерів нафти. Адже, на відміну від Бен Алі й Мубарака, Каддафі зі “своїми” революціонерами панькатися не став би. Владні війська напевне придушили б хвилю бунтів, але Рада Безпеки ООН видала резолюцію про “захист мирного населення Лівії”, що дозволило авіації НАТО — насамперед американцям — бомбити позиції сил Каддафі.

І після страти полковника в Лівії триває громадянська війна. Щодня надходять повідомлення про сутички між різними клановими угрупованнями, прихильниками і противниками ПНР, західними і східними племенами.

Нещодавно генсек НАТО Андерс Фог Расмуссен висловив побоювання, що Лівія може потрапити під вплив “Аль—Каїди” (а Каддафі цю терористичну формацію всіляко придушував). І звинувачувати в тому, що заклав міну сповільненої дії просто під своїми кордонами, Захід має передусім себе.

Висновки

Коли порахують “курчат” “Арабської весни”

“Революція соціальних мереж”, “повстання інтернет—мас”, “протест покоління “Фейсбуку” — як тільки не називали “Арабську весну” на її початку. Без спільної ідеології, без конкретного лідера і навіть із різними релігійними поглядами, як це було в Єгипті, арабські народи об’єдналися у своєму прагненні повалити диктаторів і змінити політичний устрій. Так ставилися до хвилі революцій пересічні громадяни Америки та Європи, які захоплювалися “демократичними перетвореннями” в новій частині світу. Тим часом лідери західних держав продумували лінію поведінки, а експерти попереджали: ні до чого доброго ця “весна” не приведе. Адже досвід показує: на демократичних виборах у країнах мусульманського світу перемагають ісламісти. Що, власне, й сталося.

Щоправда, інші експерти закликають не перебільшувати ісламістську загрозу: мовляв, нинішні “Брати—мусульмани” та їм подібні цілком свідомі того, що світ іде вперед, і жінки мають право працювати й самостверджуватися, а туристки — засмагати на пляжах у більш відвертих, ніж паранджа, костюмах. От тільки радикальних салафітів, які несподівано вигулькнули на поверхню електоральних симпатій, це не стосується.

Тепер туніська і єгипетська молодь, яка виступила рушійною силою революції, почувається зрадженою. А прихильники “теорії змов” натякають: якщо революція почалася “нізвідки”, та ще й у цілій низці країн, — значить, вона була добре спланована й організована. Силами, які залишалися в тіні доти, доки не прийшов час користуватися замисленим ідеалістами та зробленим романтиками.

А інші як?

Окрім Тунісу, Єгипту та Лівії, успішною наразі можна вважати лише революцію в Ємені — після 11 місяців протестів президент Абдалла Салех, який ледве не загинув під час атаки на його резиденцію, зрештою таки підписав мирову угоду про добровільне зречення влади. Наступного тижня — 21 січня — в країні мають відбутися президентські вибори, проте не виключено, що їх доведеться відкласти. Днями регіональні конфлікти, які так і не вщухали, спалахнули з новою силою, свої позиції в Ємені посилила “Аль—Каїда”, і тимчасова влада побоюється, що не зможе забезпечити безпеку волевиявлення.

Триває криваве протистояння влади й народу в Сирії. Президент Башар Асад іти у відставку не збирається, опонентів називає озброєними заколотниками і відкидає звинувачення міжнародних організацій у застосуванні сили проти мирного населення. За даними правозахисників, з початку протестів у Сирії загинуло понад 5 тисяч людей. 15 січня Асад оголосив чергову амністію для учасників антиурядових виступів.

Решта країн Північної Африки та Близького Сходу, які зачепила “Арабська весна”, відбулися “малою кров’ю”: учасники протесту задовольнилися обіцянками влади провести реформи, підвищити соціальні виплати тощо.

Леся ШОВКУН