Усе цензурно

Цензура як контроль влади за поширенням інформації існувала та існуватиме в усі часи та в усіх країнах. Вона існувала в V столітті нашої ери, коли Папа Римський Геласій І видав список заборонених апокрифів. Вона існує зараз у демократичних країнах, які в гонитві за політкоректністю перейменовують роман Агати Крісті “Десять негренят”. (Навіть у Радянському Союзі, який упроваджував ідею інтернаціональної дружби і плекав студентів—афроамериканців у Московському університеті Патріса Лумумби, Станіслав Говорухін екранізував цей сюжет за автентичною назвою). Тож говорити можна хіба що про посилення або послаблення цього самого контролю, який визначається різними факторами. У часи СРСР (від Леніна до Черненка) цензура мала винятково ідеологічне підґрунтя. В часи незалежної України ідеологія втратила однорідність і набула розмитих кордонів: кожний великий бізнес володіє власним медіа—холдингом чи бодай одним—двома вагомими ЗМІ, тож журналістові поки що є з чого вибирати. Як казала колись ведуча ICTV Іванна Коберник, “обираючи роботу, ми обираємо залежність, яка нам менш неприємна”.

　Тенденція, одначе

Останнім часом ситуація в українських медіа значно погіршилась навіть не тому, що до влади прийшов Янукович (хоча й тому — теж), а ще й через фінансову кризу. Низка проектів не витримала тиску обставин і згорнула свою діяльність. Десь це відбувалось цивілізовано, і звільненим працівникам не лише виплатили всю зарплату, а й дали “підйомні”. А десь — після кількох місяців очікування платні — людей просто “попросили на вихід”, у кращому випадку залишивши з тандему “газета/журнал + сайт” тільки інтернет—версію видання як менш витратне виробництво.

Ринок медійних вакансій став значно вужчим, пробитися в цю сферу дільяності майже неможливо. Такий стан речей може тільки надихати роботодавця, котрий знає: журналісти стали значно “слухнянішими”. Не тому, що бояться репресій, а тому, що жахаються перспективи, коли закінчаться останні гроші й жити стане фактично ні на що. Все це нагадує сюжет французького фільму “Іграшка” про ексцентричного мільйонера Рамбаля—Коше, який звільняв журналістів за принципом “ліва нога так побажала”. Тільки кінематографічний Рамбаль—Коше видавав гламурний журнал, а українські рамбалі утримують переважно політичні проекти. Звідси й взаємозв’язок: обстоювання бізнесменом своїх інтересів через “дружбу” з сильними світу цього — обслуговування потреб політиків — формування вимог найнятим на роботу медійникам.

Нині найбільші українські медіа—магнати (Вадим Рабінович, Віктор Пінчук, Ігор Коломойський, Рінат Ахметов, Борис Ложкін, Валерій Хорошковський) або так чи інакше пов’язані з владою, або (як у випадку з Хорошковським) цією самою владою і є. Особистий вибір кожного з них, смак та відчуття міри визначатимуть методи роботи з журналістами. Але великий бізнес обов’язково відчуватиме на собі тиск влади, тож, у свою чергу, тиснутиме на найманих працівників.

А влада нині розійшлася не на жарт. Паралелі, які постійно напрошуються — між Януковичем та Кучмою — вигідно відтіняють діяльність останнього. І це жарт лише на половину. Адже навіть Леонід Данилович за десять років правління не завдав стільки шкоди, скільки Віктор Федорович за перші два місяці. І хай це не виглядає панегіриком Кучми (в часи якого було вбито журналістів Георгія Гонгадзе та Ігоря Александрова, посилився наступ на свободу слова та було запроваджено “темники”), але навіть Кучма не додумався до того, щоб віддати Крим Росії, зводити пам’ятники Сталіну, марширувати з російськими військовими по Хрещатику чи дозволяти Табачнику та Семиноженку розпускати язики, просторікуючи про другосортність галичан чи реанімацію СРСР.

Тож якщо в нас тепер матиме місце ТАКА ідеологія, нескладно прорахувати інформаційне наповнення ЗМІ. І позаяк в Україні фактично немає медіа, які б існували на іноземний (читай: незаангажований) капітал чи були б самоокупними, альтернативної точки зору до тієї, що проваджуватиме влада, можна не чекати. Що ж стосується сегмента преси, який утримує опозиція, то він наразі надто скромно представлений — навіть більш скромно, ніж у добу того ж таки Кучми.

Великі утиски починаються з дрібного хамства

Саме тому стали можливими перші безпрецедентні (з огляду на те, що нова влада навіть не намагається “подружитися” зі ЗМІ, а відразу починає жити “по понятіям”) сутички та конфлікти представників мас—медіа з чиновництвом чи силовими структурами. Це стосується, приміром, інциденту в Українському домі — на виставці, що буцімто “розвінчувала” антиєврейські і антипольські “злочини” ОУН—УПА. Тоді міліція затримала активістів ВО “Свобода”, двоє з яких — Ігор Мірошниченко та Андрій Мохник — є журналістами. “Мені, як і іншим представникам ЗМІ, серед яких були знімальна група “Нового каналу”, перешкоджали у виконанні службових обов’язків”, — розповів Мірошниченко.

У списку постраждалих також — директор газети “Експрес” Андрій Вей, затриманий у своєму львівському будинку людьми в цивільному, які назвалися міліціонерами. А ще — журналісти “Експресу”, котрі прийшли до райвідділку міліції за роз’ясненнями і були побиті правоохоронцями. Зазнав побиття Борис Брамінський, журналіст “9—го каналу” в Дніпропетровську, на якого напали біля приміщення телеканалу. Замах було здійснено і на редактора газети “Коломийський вісник” Василя Дем’яніва, наслідком чого стало перебування постраждалого у відділенні нейрохірургії. А у квартирі київської журналістки і блогерші Олени Білозерської відбувся обшук — за словами Білозерської, міліція шукала відеозйомку акцій радикальної молодіжної організації “Автономний спротив”.

Крім того, одночасно опинились під загрозою закриття дві місцеві телекомпанії — “Автор—ТВ” у Дніпродзержинську та одеський телеканал “Глас”. Останній пояснив вимушене припинення трансляції тиском з боку місцевої влади. Що ж стосується “Автор—ТВ”, то, як зазначає директор компанії Людмила Качанова, студії відмовили в оренді приміщення, проте справа тут — у бажанні поквитатися з каналом. До телекомпанії, за словами журналістів, вороже налаштований мер Дніпродзержинська Ярослав Корчевський — днями “УМ” уже писала про цей інцидент.

Натомість намітилась іще одна неприємна тенденція. Чиновники всіх рівнів пречудово уловлюють настрої, що йдуть згори. Пересічному міліціонеру навіть не потрібен окремий інструктаж — він і так розуміє, коли надходить негласний дозвіл ламати камери й молотити журналістів. Те саме стосується і діячів штибу Володимира Стороженка (начальника Головного управління житлового господарства КМДА), який викинув у сміття мікрофон Сергія Андрушка, кореспондента телеканалу СТБ. Подібний випадок не тягне на цензуру як таку — це, радше, крайній прояв людського й чиновницького хамства. Але за цією вседозволеністю стоять серйозніші речі: країна, яка символічно чи буквально відправляє пресу на звалище, ризикує нівелювати всі демократичні цінності й потрапити на смітник сама.

“Тема важлива і актуальна”: як це було колись

Про застосування владою Януковича “темників” говорити зарано з однієї—єдиної причини: величезний президентський апарат з усіма його “впєрьод смотрящімі” медійними “опікунами” продовжує формуватися. У “пізнього” Кучми виробництво “темників” на повну потужність запрацювало через три роки після його переобрання у 1999—му. Та й те завдяки Віктору Медведчуку. Тодішні хазяї Банкової спочатку взялися за справу досить брутально: у 2002—му, після “касетного скандалу” й акції “Україна без Кучми”, рекомендації, адресовані ЗМІ, закінчувалися недвозначним: “прохання ігнорувати” або “прохання висвітлити в повному обсязі”. Протягом наступних двох років (після активного втручання “Репортерів без кордонів”, чисельних протестів, тематичних слухань у парламенті, творення медійних профспілок тощо) формулювання дещо пом’якшилися. “Темники” зразка 2004 року містили вже анекдотичну фразу “тема важлива і актуальна”, що мало сприйматися не як імператив, а як “ненав’язливий” коментар фахівця.

Окрім того, впродовж 2002—2004 років влада підготувалася до “роботи” зі ЗМІ, забезпечивши собі опертя на законодавчу базу. У 2003—му було прийнято Закон “Про державну таємницю”, за яким журналіста можна було допитувати з приводу його інформаційних джерел. Пізніше — проголосовано Закон “Про внесення змін у деякі законодавчі акти України”, що торкався діяльності СБУ і передбачав штрафи за “зберігання і використання” “технічних засобів для зняття інформації” (експерти зауважували, що під це визначення підпадає звичайних журналістський диктофон, який стає приводом для переслідування його власника).

Був і Закон “Про моніторинг телекомунікацій”, який дозволяв прослуховування без дозволу суду. Та перевершила все запропонована на початку 2004—го редакція Цивільного кодексу України з одіозними твердженнями на кшталт: “інформація, яка подається посадовою особою, є достовірною”, або “негативна інформація, поширена про особу, є недостовірною”, або ж “суд може вилучити тираж газети, книги з метою його знищення” (якщо неможливим є “усунення порушень немайнових прав” позивача). Справедливості заради слід відзначити, що в проголосованому Радою варіанті подібні моменти були все ж “відрихтовані” — тодішня опозиція наполягла на своїх поправках і захистила права журналістів.

Можна припустити, що юридичною казуїстикою Янукович займатися не буде. Вже зараз видно, що діє він більш примітивно та відверто, ніж Леонід Кучма. Очевидно, незабаром теперішня Банкова запропонує свій варіант “медведчукізму”. А оскільки структура медійного ринку найближчим часом навряд чи зміниться, тобто домінуватиме підпорядкування ЗМІ медіа—магнатам, пов’язаним із владою, прогноз, на жаль, є не надто втішним: викидання мікрофонів у смітник триватиме. Добре, якщо слідом за ними не летітимуть і журналісти. Це — також один із варіантів, різновид українського “хоррору”, про що свідчать викарбувані на пам’ятній дошці імена загиблих журналістів.

Третій варіант розвитку подій пов’язаний зі зміною політичного курсу (на що розраховувати не доводиться) або й влади в цілому. Втім займатися футурологією ми зараз не будемо: можливо, прихід до керма нових достойників станеться лише за п’ять років, а можливо, й швидше. Єдине, що хотілось би підкреслити: почав Янукович та його люди погано і, м’яко кажучи, нерозумно. На утиски української преси вже звернула увагу Європа. Звісно, “кому і кобила — нєвєста”, а кому і Медведєв — найперший порадник та авторитет, але розкидатися думкою цивілізованої частини світу все ж не варто. Януковичу зробили перші зауваження надто скоро. Не встиг Президент і зносити черевиків зі страусиної шкіри.

Він — молодець, наш Віктор Федорович. Йде на рекорд.

Наталія ЛЕБІДЬ