Український олігархат

РІНАТ АХМЕТОВ

Нинішні статки оцінюють у $16—17,8 млрд

Найбагатша людина України. Депутат Верховної Ради від Партії регіонів.

Доходи отримує більш ніж від 90 підприємств, які прямо чи опосередковано контролює найбільша в країні компанія “Систем Кепітал Менеджмент” (СКМ).

Чисельність співробітників підприємств, які обертаються на її орбіті, — понад 160 тис. осіб.

Народився 21 вересня 1966 року в Донецьку в сім’ї шахтаря.

Деякі джерела припускають, нібито за радянських часів був професійним картярем; у ЗМІ фігурують версії і про іншу нелегальну діяльність. Однак Ахметов, звернувшись до Лондонського суду, домігся визнання цих матеріалів “наклепом”.

1995 року стояв біля витоків “Донгорбанку”, який об’єднав активи низки “молодих донецьких” (не пов’язаних із традиційною “елітою” тогочасного Донбасу — “червоними директорами”).

Від 1996-го — президент футбольного клубу “Шахтар” (по смерті 15 жовтня 1995-го Ахатя Брагіна, якого вважали кримінальним авторитетом на прізвисько Алік Грек). За деякими даними, “успадкував” не тільки ФК, а й структури загиблого. Невдовзі пішов із життя Євген Щербань — іще одна вагома постать регіону. До кінця 1990-х Ахметов фактично став там найвпливовішою людиною, випереджаючи інші місцеві групи (Індустріальний союз Донбасу, концерн “Енерго” тощо). Він витіснив із краю структури, підпорядковані Павлові Лазаренку. На завершення було змінено владу в Донецькій області: 14 травня 1997 року ставленик Лазаренка, голова тамтешньої ОДА Сергій Поляков, пішов у відставку. Його змінив Віктор Янукович, якого підтримував Ахметов.

Найвідповідальніші посади в бізнесі останній довірив лише найближчим родичам: головою ревізійної комісії ЗАТ “СКМ” є дружина Лілія, наглядову раду ЗАТ “СКМ” очолює мати, Някія Насредінівна.

Основна стратегія

У деяких публікаціях стверджували, що в 1990-х було практиковано методи “примусу до продажу бізнесу”. Пізніше мало місце активне застосування “владного ресурсу” в лобіюванні своїх інтересів: приватизація державних підприємств із використанням зв’язків у владі, отримання преференцій для власних компаній (особливо гірничо-збагачувальної галузі) з Державного бюджету, одержання доступу до ресурсів, підконтрольних державі. На сьогодні позиціонується як підприємець, який хоче робити “чесний бізнес”.

ІГОР КОЛОМОЙСЬКИЙ І “ПРИВАТ”

Статки оцінюють у $2,5 млрд

Основні попутники: Геннадій Боголюбов, Олександр Дубілет, Сергій Тігіпко

Слова “Коломойський” і “Приват” для багатьох — синоніми. Насправді групи з такою назвою формально не існує. Натомість є кількадесят різних напрямків бізнесу, які належать співвласникам ЗАТ КБ “ПриватБанк” (на сьогодні великими акціонерами залишилися тільки Коломойський — 45,01% — і Боголюбов — 44,99%) та їхнім найбільшим партнерам.

Кожною окремою галуззю чи бізнес-напрямком опікується один із тримачів акцій.

Ігор Коломойський (народився 13 лютого 1964 року) відіграє провыдну роль у пулі партнерів, виступаючи здебільшого в ролі “головного” з них. Завдяки цьому статусові, а також майже цілковитій непублічності решти партнерів він бачиться єдиним упізнаваним представником “Приват”-конгломерату.

Ще від середини 1980-х Коломойський із друзями займався постачанням в Україну комп’ютерів. Разом із Геннадієм Боголюбовим заснував підприємство, що імпортувало оргтехніку з Південно-Східної Азії, і започаткував компанію під назвою “Сентоза”. Розвиток “Привату” почався з нафтотрейдерства.

1992 року чотири компанії: ТОВ “Віст”, ТОВ “Сентоза”, ТОВ “Сом” і ЗАТ “Приват-інтертрейдинг” створили ЗАТ КБ “ПриватБанк”. Ініціатором цього нібито був Сергій Тігіпко. Ставши першим керівником фінустанови, він пропрацював там до 1997 року, коли пішов до уряду на посаду віце-прем’єра. Продавши свою частку, акціонер забрав при цьому частину активів групи.

Щодо більшості проектів стратегія співвласників “ПриватБанку” полягала у здійсненні портфельних інвестицій та отриманні максимуму прибутку за найкоротший термін. Менеджмент і співробітники колишніх “приватівських” підприємств чорної металургії та гірничорудного сектору, проданих “Євразу”, досі з жахом згадують колишніх власників, які повністю ігнорували екологічні та соціальні проблеми на виробництві. Лише банківський і харчовий напрямки бізнесу групи можуть похвалитися наявністю довгострокової стратегії розвитку. В ЗМІ “приватівців” часто звинувачували в рейдерстві — вони підбирали високорентабельні підприємства, які було легко захопити юридично через недосконалу структуру власності.

Найгучнішими стали історії за участю “Приват-інтертрейдингу” та двох металургійних гігантів — Дніпровського МК імені Дзержинського (ДМКД) та Дніпровського МЗ імені Петровського (ДМЗП). Заводи потрапили під неформальний вплив групи через кредиторську заборгованість перед нею. І, хоча приватизував їх ІСД, “Приват” невдовзі викупив ДМЗ імені Петровського через складну ситуацію з постачанням сировини та борги підприємства.

У середині 1990-х “Приват” почав освоювати феросплавний бізнес спільно з Костянтином Григоришиним: 1996 року вони здобули більш ніж половину акцій Орджонікідзевського й Марганецького ГЗК. А вже наприкінці 1990-х “Приват” отримав від Григоришина лише за $30 млн його частку в коксохімічних підприємствах “Баглейкокс” та “Дніпродзержинський КХЗ”. За розповідями самого власника, в іншому випадку йому погрожували втручанням бандитів.

На етапі становлення “Приват” активно використовував політичний “дах” в особі дніпропетровського голови ОДА Лазаренка та президента Кучми. Потім публічним лобістом групи в урядах того ж таки Лазаренка, Пустовойтенка і Ющенка став Сергій Тігіпко.

На відміну від багатьох фінансово-промислових груп “Приват” не має власної політичної сили. Як і в підприємництві, він віддає перевагу ситуативним союзам, вважаючи це ефективнішим і дешевшим інструментом захисту своїх інтересів.

Основна стратегія бізнесу: портфельні інвестиції; максимум прибутку за найкоротший термін; підбирання того, що погано лежить; розставляння своїх людей на державних підприємствах та в органах влади для лобіювання власних бізнес-інтересів.

Основна стратегія

Активне використання судів і державного реєстратора у взятті під контроль високорентабельних підприємств, зокрема з недосконалою структурою власності; ведення юридичних воєн; установлення контролю над підприємствами через призначення “свого” менеджменту з одночасним блокуванням скликання зборів акціонерів; використання статусу “міноритарія” для примусу бізнес-партнерів до продажу своїх часток (судові позови, зірвання зборів акціонерів тощо); розставляння своїх людей в органах влади для лобіювання власних бізнес-інтересів.

ВІКТОР ПІНЧУК

Статки оцінюють у $3,3 млрд

Власник інвестиційно-консалтингової групи EastOne, яка супроводжує нові інвестиції та наявний портфель активів, що охоплює понад 20 бізнесів і широкомасштабних проектів, зокрема трубно-колісну компанію “Інтерпайп”, медіа-ресурси (телеканали СТБ, “Новий”, ICTV, M1, M2, газета “Факты и комментарии”, видавництво “Економіка”, яке випускає газету “Дело”, журнал “Инвестгазета”), страховий бізнес (СК “Росія” та інші). До його бізнес-структури входять, приміром, Новомосковський трубний завод, Нікопольський завод безшовних труб, Нижньодніпровський трубопрокатний завод, Нікопольський завод феросплавів, банк “Кредит Дніпро” (заснований 1993 року). Підприємець контролює Дніпровський завод із ремонту та будівництва вагонів, Херсонський комбайновий завод, авіакомпанію “Аеросвіт” та інші підприємства.

Народився 14 грудня 1960 року в Києві.

Від 1981-го до 1983 року працював на великих підприємствах Дніпропетровщини: від лаборанта в Дніпропетровському металургійному інституті, різальника холодних труб на Нижньодніпровському трубопрокатному заводі до старшого наукового співробітника НДПІ трубної промисловості.

Бізнес Пінчука розпочався 1990-го в Дніпропетровську зі створення інвестиційно-наукової групи “Інтерпайп” (спільно з першим тестем Володимиром Аршавою, товаришем Павла Лазаренка, власною матір’ю і дружиною). До того, як серйозно взятися до металотрейдерства, “Інтерпайп” був дилером газової компанії “Ітера”. Для цього була створена корпорація “Співдружність” (між “Інтерпайпом” та “КУБом” Юлії Тимошенко), яка займалася імпортом туркменського й російського газу. Після виходу 1995 року зі “Співдружності” його комерційних ланок Пінчук переключається на металургію (зокрема, виробництво і продаж труб), банки та ЗМІ. У політиці Пінчук спочатку приєднався до тодішньої “партії влади” НДП, згодом підтримав проект Трудової партії. Підтримка самостійних проектів — “Команди озимого покоління” (2002) і “Віче” (2006) з Хорошковським та Богословською на чолі не дала бажаних результатів: жоден із блоків не подолав бар’єра.

Основна стратегія

Використання фаворитизму, родинних зв’язків на найвищому державному рівні, владного ресурсу для приватизації за зниженою ціною високоліквідних підприємств, отримання офіційних преференцій під час реалізації бізнес-проектів.

ПАВЛО ЛАЗАРЕНКО

Нинішні статки — сума невідома

Вважають, що деякі активи Лазаренка досі контролюють близькі йому люди, пов’язані, зокрема, з ВАТ “Агрофірма імені Горького”, ТОВ “УкрАнт Консалтинг Лтд”, страховою компанією “Оранта-Дніпро”, КБ “Земельний капітал”, низкою ЗМІ.

Народився 23 січня 1953 року на Дніпропетровщині в сім’ї колгоспників.

У 1984—1992 роках — на партійній та керівній роботі, зокрема в аграрному секторі області; заступник голови облвиконкому.

У 1992—1995-му — представник президента України в тій-таки територіально-адміністративній одиниці.

Від вересня 1995-го до травня 1996-го — перший віце-прем’єр.

Від травня 1996-го до липня 1997-го — прем’єр-міністр України.

Під час роботи на Дніпропетровщині про нього говорили як про господаря краю. А після недовгого перебування в кріслі очільника уряду — ще і як про одного з найбагатших та найвпливовіших політиків України, котрий “поклав око” на всю державу, і як про реального суперника президента Леоніда Кучми.

Основні доходи пов’язують із постачанням на вітчизняні підприємства російського газу через корпорацію “Єдині енергетичні системи” Юлії Тимошенко. Залучені кошти вкладав у придбання чи взяття під контроль підприємств та галузей як у Дніпропетровській області, так і по Україні (зокрема, вів “бізнес-війну” з донецькими групами за контроль над підприємствами регіону). Сам говорить про те, що дав “путівку у великий бізнес” іншим дніпропетровцям: Вікторові Пінчуку, Сергієві Тігіпку, Ігореві Коломойському.

Після відставки з поста прем’єра Лазаренко став лідером парламентської фракції “Єдність”. У вересні 1997 року очолив Всеукраїнське об’єднання “Громада” (створене 1994 року соратником Юлії Тимошенко Олександром Турчиновим; Тимошенко стає заступником Лазаренка в партії). У 1998—2002-му — народний депутат України III скликання. Лідер фракції “Громада” (партія на виборах зуміла подолати чотиривідсотковий “прохідний” бар’єр).

У лютому 1999 року Верховна Рада позбавила Лазаренка депутатської недоторканності, дозволивши Генпрокуратурі притягнути його до кримінальної відповідальності. Того самого місяця колишнього главу українського Кабміну затримали в аеропорту Нью-Йорка з паспортом громадянина Панами на руках — за спробу незаконного в’їзду на територію США.

Він попросив у американської влади політичного притулку. Однак замість привітного прийому від заокеанської сторони одержав цілий букет звинувачень. Ішлося про відмивання грошей на $280 млн. За вироком американського суду (Сан-Франциско, Каліфорнія) визнаний винним у фінансових зловживаннях на суму близько $5 млн. У серпні 2006 року засуджений до дев’яти років в’язниці й штрафу $10 млн. Зараз доводить свою невинуватість.

Основна стратегія

Використання владного ресурсу заради отримання преференцій для підконтрольних підприємств.

“КИЇВСЬКА СІМКА”

Нинішні статки — сума невідома

Попутники: Віктор Медведчук, Валентин Згурський, Григорій та Ігор Суркіси, Богдан Губський, Юрій Карпенко, Юрій Лях (загинув 2004-го)

Формування “київської” фінансово-промислової групи почалося ще за часів СРСР — 1989 року. І пов’язують його насамперед з ім’ям Валентина Згурського — вельми впливового в радянській Україні функціонера, голови київського виконкому. Він і досі очолює наглядові ради ЗАТ “Футбольний клуб “Динамо”, промислово-фінансового концерну “Славутич” і ЗАТ “Український кредитний банк”.

Бізнес-історія “київської групи” розпочалася зі створення 1992 року через офшорні фірми, зокрема “Берлі менеджмент” і “Ньюпорт менеджмент”, багатопрофільного концерну АТ “Національний інвестиційний фонд “Омета XXI століття”. Його структурними підрозділами стали “Омета-траст”, “Омета-Інвест”, “Омета-Інстер” і “Омета-прайвіт”. У цих структурах виявляються інші партнери: Богдан Губський був заступником голови наглядової ради страхової компанії “Омета-Інстер”, а очолював цю раду Григорій Суркіс.

До числа засновників “Омети” ввійшла міжнародна адвокатська компанія “Бі-ай-ем”. Своєю чергою, в списку засновників “Бі-ай-ем” значаться розміщена в Хайфі (Ізраїль) адвокатська контора “Бен-Ісраель і К°”, а також Віктор Медведчук, Григорій Суркіс, Ігор Суркіс, Валентин Згурський, Юрій Карпенко, Богдан Губський та Юрій Лях — уся “сімка”.

1992 року структури групи імпортували в Україну нафту для внутрішньої реалізації.

На початку 1993-го “Омета XXI століття” випускає цінні папери на загальну суму 400 тис. крб. Дивіденди за цими паперами досягали 1000%. На середину 1990-х стати акціонерами “Омети” бажали близько 12 тис. осіб. Однак 1995-го концерн припинив виплату дивідендів.

1994-го комерційні структури “сімки” утворюють ЗАТ “Промислово-фінансовий концерн “Славутич”. Багатопрофільне підприємство працює на ринках енергоносіїв, нафтопереробки, зерна, цукру, металу тощо. Губський стає в ньому головою ради директорів, Григорій Суркіс — президентом. 1998 року, за деякими даними, споживачами нафтопродуктів цієї бізнес-групи були понад 2 тис. великих клієнтів. У 1997—1998-му “Славутич” узагалі звільнили від сплати ПДВ на ввезення нафти. Держбюджет не дорахувався понад 3 млрд грн податків. На газовому ринку концернові практично одноосібно надали право проводити розрахунки з Туркменістаном за отримане блакитне паливо, у результаті чого борг України 1994 року зріс на $243,6 млн.

Бізнес “сімки” активно розвивався й розгалужувався. Окремі види прибуткової діяльності почали розробляти “Славутич-Нафта”, “Славутич-Агро”, ЗАТ “Український газовий комплекс”. До неї приросло й ЗАТ ФК “Динамо” (Київ), яке очолив Суркіс-старший.

Крім того, в межах групи діяло українсько-американське СП “Динамо-Атлантик”, де “смотрящим” поста вили Суркіса-молодшого, що “розрулював” операції з безмитного ввезення та реалізації на внутрішньому ринку величезних партій спиртного й тютюнових виробів, які йшли через це підприємство без сплати мит.

Хоча після виборів 1994 року новий президент Кучма відсунув групу від впливу на владу, вже 1996-го їй вдається знову наблизитися до керманичів держави, зацікавивши своїми послугами вже нового гаранта. Від 1998 року “сімка” здобуває політичне прикриття — бере під контроль Соціал-демократичну партію України (об’єднану).

Основна стратегія

Використання владного ресурсу (через близькість до нього) для приватизації за зниженою ціною високоліквідних державних підприємств, отримання в управління пакетів високорентабельних компаній (насамперед, обленерго), набуття податкових пільг (у 1990-х за допомогою створення спільних підприємств), задіяння вексельних схем у розрахунках із державними підприємствами; опоненти й колишні бізнес-партнери заявляли в ЗМІ про відбирання їхнього бізнесу представниками “київської сімки”.