Україна й Польща: час відкинути міфи

У Польщі перекладають і друкують українських письменників, там працюють наші науковці й викладачі, а парламентарії та інтелектуали обох держав крок за кроком вирішують накопичені в минулому проблеми і поглиблюють взаєморозуміння між елітами та суспільствами.

На війні як на війні?

Ще 15 липня 2009 року Сейм Польщі у своїй постанові звинуватив ОУН та УПА “у масових вбивствах, що мають характер етнічних чисток і мають ознаки геноциду”. Крім того, в резолюції написано, що парламент “шанує пам’ять бійців Армії Крайової, Самооборони Східних Земель і Батальйонів хлопських, які піднялися на драматичну боротьбу задля захисту польського цивільного населення, а також з болем згадує про жертви серед українського цивільного населення”. Таким чином він де-факто і де-юре денонсував документи 2003 року про взаємне примирення та прощення, а до того ж цинічно викривив історичні факти. Адже під час Другої світової війни польський еміграційний уряд і його представники на місцях твердо дотримувалися лінії на збереження всіх довоєнних територій, зокрема й Волині, де кількість етнічних українців сягала в той час ледь не 80%, а поляків — лише 15%; вели відверто колонізаторську, імперіалістичну політику, прагнучи за будь-яку ціну втримати Волинь і Галичину. У відповідь на повну потужність спалахнула антиколоніальна війна українців — посутньо така, як і більшість подібних, котрі тільки в совєтських оповідках про “вільнолюбні народи Африки та Азії” змальовували рожевими барвами. У цій війні, що велася в умовах нацистської окупації, вояки Армії Крайової на Волині, Галичині, Холмщині й Засянні виступили інструментом безумних діянь політиканів-емігрантів (тих самих, які по війні мріяли: “Єдна бомба атомова, и дойдземы аж до Львова”). І це ганебна сторінка в загалом героїчній історії АК. Так само як участь у Волинській різанині — ганебна сторінка в загалом героїчній історії УПА. Такий висновок підтверджують й опубліковані документи того часу, в яких розповідається про методи зачистки українських сіл вояками Армії Крайової — там теж вистачало елементів геноциду.

Але правляча верхівка Польщі вирішила не звертати уваги на незручну історичну правду, відтак до постанови Сейму додався ще й “Волинський монумент” у Варшаві з провокаційною назвою. На щастя, в Україні нікому, навіть радикальним націоналістам, не спало на думку споруджувати пам’ятник із симетричним текстом: “Пам’яті українців, замордованих на Волині й північно-західних окраїнах українських етнічних земель у 1939—1947 роках польськими шовіністами з боївок ендеків та АК”...

Небажання польських інтелектуалів бачити очевидне вже, схоже, стало звичкою. До того ж небезпечною як для українсько-польських відносин, так і передусім для самої Польщі. Ось що, скажімо, пише у загалом влучних і гострих подорожніх нотатках Яґєнка Вільчак: “Атмосфера Львова? Її практично не помітно, якщо йдеться про клімат багатокультурності, коли кожен почувається тут, як у себе. Натомість зауважуєш якийсь чад — чи то “Криївка”, апофеоз ідеології УПА, чи відлуння подій цьогорічного 9 Травня? Цей задушливий націоналізм, котрий, видавалося, зблідне. Однак він наростає. Що відбувається? Маю враження, що Львів відступив назад, що хтось розвіяв атмосферу з часу візиту сюди Івана Павла ІІ”. Цікаво, чи на адресу “ідеології АК” авторка також знаходить такі дошкульні слова? І взагалі, чи знає вона бодай щось про ту ідеологію, що береться судити її? Невже в сьогоднішній Польщі журналісти втратили почуття гумору, а відтак і здатність оцінити “Криївку”? І, нарешті, невже ж освічена польська кобіта, розшукуючи таємничого “хтося”, не усвідомлює, що за чинної в Україні влади візит Івана Павла ІІ (якби він дожив до наших днів) до Львова апріорі не міг би відбутися і винен у цьому зовсім не Львів?

Але що там журналістка — ось президент Польщі Броніслав Коморовський, знаний інтелектуал, заявив 10 червня у Вроцлаві, відкриваючи Wroclaw Global Forum: “Україна після зміни влади на початку 2010 року демонструє прогрес у розвитку демократії в країні”. Мовляв, недаремно ж Віктор Янукович наприкінці травня на форумі глав держав Центральної Європи у Варшаві задекларував готовність української влади розвивати демократію та інтегруватися із західним світом. За словами польського очільника, серед країн Східної Європи, які не входять до Євросоюзу, тільки в Білорусі погіршилася ситуація з демократією...

Єдине, що тішить, — Сейм усе ж не встановив Дня пам’яті мучеництва кресов’яків, які загинули від рук ОУН та УПА (голосування мало відбутися 27 травня). Але ж правляча партія “Громадянська платформа” подавала проект постанови, у якій засуджувався “злочин з ознаками геноциду так званої УПА”, а Галичина названа “Східною Малопольщею”.

Дзеркало для “героїв”

Як видається, описана вище настанова переважної (смію стверджувати це на основі тривалого вивчення польського медіа-простору) частини польської інтелектуальної та політичної еліти має під собою реальний ґрунт і не зводиться до чиїхось особистих примх чи уподобань.

Перша зі складових такого підґрунтя — це, на жаль, практична та ідейна нікчемність значних груп українського політичного бомонду й інтелігенції: тут подибуємо і ультрапатріотів-полонофобів, і витончених полонофілів, і просто заклопотаних боротьбою за владу, статки та посади діячів. Чи варто вдаватися в подробиці подій останніх шести років, які реанімували в польському суспільстві уявлення про “щирих українців” як про не здатних до конструктивної політичної та економічної діяльності провінцій персонажів? І чи треба переповідати сюжети, пов’язані з “грантовими полонофілами”, які на події політичного й культурного життя в Україні дивляться вже неначе й збоку, пропагуючи ідеї мультикультуралізму та толерантності без берегів? І чи потрібно пояснювати, чому на описаному вище тлі донецькі, котрі “не женуть порожняк”, видаються більш прагматичними і притомними?

Друга складова безпосередньо пов’язана з тим, про що йшлося вище: Волинь, ОУН — УПА, дивізія “Галичина”, український націоналізм, орієнтири розвитку нашої держави... Широкі кола польських громадян давно і щиро переконані: Українська повстанська армія — це різуни, палії, ґвалтівники, негідники, нацистські попихачі тощо; українські націоналісти — люди, котрим місце на смітнику історії; дивізія “Галичина” — недобиті фашисти; у волинських подіях провина на 99% (ну, може, на 98%) лежить на нас. Такі самі переконання з певними варіаціями побутують і в інтелектуальних колах, навіть у тих, які радо контактують з українською стороною. Річ у тому, що партнерами від українців тут виступають ті, хто працює чи у відверто полонофільскому, чи у властиво постмодерному ключі. Постмодерн, що розглядає національні проблеми як щось міфологічне і навіть небезпечне для сучасного людства, легко піддається сприйняттю в польському інтелектуальному середовищі, коли йдеться про територіально, а нерідко й мовленнєво український постмодернізм, щиро байдужий до своїх же соціально-політичних проблем (наприклад, один із київських теоретиків цього напряму навіть назвав своє ставлення до всього національного “пофігізмом”; інший зауважив, що він лише “часом згадує про свою україномовність”). У межах таких дискурсів легко досягають порозуміння певні групи польських та українських інтелектуалів, поза ними — ні.

Відтак і польські еліти, і середній клас, і навіть плебс, що бачить світ крізь призму телебачення, а не власного розуму, здебільшого одностайні в тому, що Польщі конче потрібна така ненаціоналістична, незлобива Україна, яка буде готова визнати істотний польський вплив на її історичний розвиток (чи принаймні принагідно промовчати у відповідь на слова про нього). Україна, якій не болітимуть старі рани, для якої стануть несуттєвими трагічні події минулого, здатні вплинути на майбутнє стратегічне партнерство. І, звичайно, Україна, у столиці якої ніколи не стоятимуть пам’ятники Бандері, Шухевичу, Коновальцю, але в якій шануватимуть Пілсудського (і Петлюру як його молодшого компаньйона).

Ось і виходить, що ідеальними партнерами Польщі в недавньому минулому були Кучма, Медведчук та Табачник, а сьогодні — Янукович, Азаров і знову-таки переконаний та випробуваний борець з українським націоналізмом і його головним утіленням ОУН — УПА Дмитро Табачник.

Тож хіба є щось дивне в тому, як у Польщі аплодували заявам Януковича і КО про скасування присвоєння звань Героїв України Бандері та Шухевичу (вочевидь, у цьому й полягала відзначена Коморовським “демократизація”)? І як тамтешні ЗМІ коментували події 9 Травня у Львові: “дебош неофашистів із тягнибоківської “Свободи” (зійшовшись у цьому з комуністами України та Росії і не помітивши ані відверто провокаторських дій адміністрації Януковича, ані акцій заїжджих російських неонацистів із Криму та Одеси)?

Непрості абеткові істини

Утім, усе описане тут поєднувалося (згадаймо!) зі щирими симпатіями з боку польського суспільства і дещо прихованими (бо ж вимагає дипломатичний етикет) з боку політичної еліти до учасників акції “Україна без Кучми” та зі справжнім зачудуванням українцями під час Помаранчевої революції. Ясна річ, свою роль відіграла романтика боротьби за свободу (який справжній поляк не оцінить її гідно?), але річ не тільки в ній. Просто на задній план відійшла фальшива історична пам’ять, накинута полякам як минулою комуністичною владою (коли заохочувалися “викриття різунів-бандерівців”), так і нинішніми “борцями з українським націоналізмом”, певна частина яких, переконаний, працює в тісному контакті з ФСБ Росії. Бо не лише трагедії та конфлікти були в історії взаємин українців і поляків у ХХ столітті — була й самовіддана звитяга сотень тисяч галичан і волинян у складі обох відламів Війська Польського під час Другої світової війни з 1 вересня 1939-го по 9 травня 1945-го, були спільні дії ув’язнених польських вояків та українських повстанців наприкінці 1940-х років у таборах ГУЛАГу, де недавні супротивники швидко знайшли спільну мову й поставили на місце кримінальну шпану, яка до того за підтримки начальства верховодила в них, а потім разом брали найактивнішу участь у табірних повстаннях.

А головне — від ствердження незалежної, сильної України нині, як і в часи Пілсудського, залежить значною мірою і нормальний розвиток незалежної, сильної Польщі. Річ не тільки в “холодному вітрі з Москви”, якого не відчувають хіба що вихованці совєтських вишів, котрі сьогодні присутні в усіх владних структурах Речі Посполитої; а й у незвичайних можливостях, які відкриваються для Варшави у разі інтеграції України до ЄС за польського сприяння. Адже тоді вага Польської держави в Євросоюзі де-факто зросте на 46 млн українських громадян...

Загалом же польська еліта має зрозуміти, що до партнерства надається тільки розвинена національна держава, для якої стратегічні інтереси нації (і гонор, якщо хочете) важливіші за скороминущі вигоди й добробут олігархів. А національна держава неможлива без надійного ґрунту, без опертя на традиції, без усвідомленого як цінності історичного минулого. Надійним партнером Польщі може стати тільки така Україна, де вояки УПА будуть визнані національними героями, де більшість населення вважатиме український націоналізм синонімом патріотизму, де зникне національно-культурне гетто. Так, досягти порозуміння й узгодження позицій із такою Україною Польщі буде непросто, але це порозуміння стане стабільною реальністю міждержавних і міжнаціональних відносин. На відміну від будованої адміністрацією Януковича деспотичної складової “Русского міра” під назвою “государство Украина”.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ