Світ динамічно змінюється, еволюціонує в формат глобалізації світу — блискавично і невідворотно, і процес цей є невпинним і невблаганним.
Базові характеристики світового балансу, актуальні ще два роки тому, сьогодні кардинально змінилися. Глобальні трансформації відчули на собі не лише країни G8 чи G20, Єврозони чи АСЕАН — зміни знайшли своє відображення і в нашому житті — житті України як держави, житті українців як її громадян.
Подібні трансформації не є чимось екстраординарним, надзвичайним, надприроднім. Зрештою, й природа зосереджує увагу не на збереженні існуючого стану речей, а на підтримці зародків майбутнього.
Так і в нашому житті варто менше приділяти зусиль штучній консервації недосконалості, але чимдуж зосередитися на тому, як прокласти шляхи для майбутнього, стабільного і сталого розвитку.
Американський вектор: примхи “перезавантаження”
Після розпаду Радянського Союзу єдиною супердержавою світу залишилися Сполучені Штати Америки, тож незалежна Україна мала шанс скористатися підтримкою цього геополітичного гравця для власного становлення.
Ще три-чотири роки тому впливові владні та бізнесові кола США не приховували свого інтересу до нашої держави, але адміністрація Барака Обами, який виборов президентську посаду на хвилі глобальної фінансово-економічної кризи, принципово переглянула підходи до внутрішньої і зовнішньої політики.
Якщо республіканська команда Джорджа Буша-молодшого надавала пріоритет зовнішній проблематиці — стримуванню Росії та активній протидії ісламському радикалізму, то “реформатор мимоволі” Барак Обама вважає найнебезпечнішими викликами проблеми соціально-економічної рівноваги всередині самих США.
(Перш за все, мова йде про необхідність реструктуризації фінансового сектору, а також кардинального реформування медико-соціальної інфраструктури).
Специфіка ж американської політики полягає в тому, що виборча кампанія-2012 розпочалася практично водночас з оголошенням Обами переможцем на виборах-2008.
Виходячи з цього, часу на пасивне спостереження та консервативні розмірковування висуванець демократів був позбавлений апріорі — від нього очікують надто багато і надто швидко.
Реалізувати все відразу вже неможливо — якщо 2009 року американське суспільство майже схвально сприйняло “авансове” присудження Обамі Нобелівської премії миру, то прогнозувати номінування його на Нобелівську премію з економіки не наважиться навіть найзатятіший з його симпатиків.
Стало очевидним, що традиційна експансивна модель — експорт доларів і власних боргів, імпорт інтелектуального потенціалу — стала неефективною.
Коли Європа — в особі президента Франції Ніколя Саркозі — публічно закликає повалити Бреттон-Вудську систему, що забезпечила незаперечну світову монополію американської валюти протягом останніх 65 років, зрозуміло, що потрібні кардинально нові підходи.
У царині зовнішньої політики на перший план виходить потреба опонувати фінансово-економічній експансії Китаю (між іншим, провідного кредитора США), амбітна політика якого невідворотно призводить до переформатування традиційних світових ринків, послаблюючи інструменти впливу США.
Не менш болючими залишаються питання американської присутності в Іраку та Афганістані — в останньому випадку доводиться навіть констатувати необхідність посилення військового контингенту, адже експортована демократія поки що погано приживається на схилах Гіндукуша і є надто слабкою.
Додає головного болю й ядерно-мілітарна активізація Ірану та Північної Кореї. Внаслідок синергії названих факторів, ослабився і далі слабшатиме американський чинник впливу на Європростір і, звичайно ж, Україну.
За цих умов варто визнати, що “перезавантаження” американо-російських взаємин є не декларацією, а реальною зміною зовнішньополітичного курсу, спрямованого на залучення Росії в якості союзника до спільних економічних та навіть безпекових програм.
Тільки за таких умов США мають перспективу зберегти статус лідера, базового гравця на геополітичній арені, хоча їхня монополія тривалістю у двадцять років, скоріш за все, вже стала надбанням історії.
Навіть недавній шпигунський скандал, що вибухнув навздогін Торонтському саміту G20, виглядає, скоріш, незграбною спробою американських “яструбів” скомпрометувати ідеологію “перезавантаження” адміністрації Обами, ніж вагомим чинником охолодження стосунків Росія-США.
Відповідно, недавній візит Держсекретаря США Хілларі Клінтон до Києва слід сприймати, скоріш, як інерційну демонстрацію політичних інтересів, позначення присутності на Печерських пагорбах.
На жаль, Україна в цьому процесі “аварійного перезавантаження” ризикує опинитися “незбереженим (втраченим/загубленим) файлом”, і цей факт є очевидним для кожного серйозного аналітика.
Прагматична Європа: “Приходьте завтра, коли нас не буде вдома”
Не набагато кращим є й формат ставлення до української проблематики з боку Євроспільноти. “Бабуся Європа” ніколи не приховувала свого відвертого прагматизму, що часто межував з показовим егоїзмом.
Якщо мова заходить про системну безпеку транзиту російських вуглеводнів до європейських споживачів, “український фактор” розглядається саме під кутом європейських інтересів.
Коли ж на перший план вийшли проблеми фінансового сектору, коли багатотисячні натовпи на площах європейських столиць рішуче протестують проти політики “затягування пасків”, проти бюджетних та пенсійних новацій, спричинених як глобальною кризою, так і локальною європейською специфікою, про Україну воліють згадувати якомога рідше.
А від її спроб інтегруватися до євроструктур майже неприховано відмахуються, відводячи нашій державі роль “буферної зони”, яка б відфільтровувала нелегальних мігрантів, гальмувала наркотрафік та виконувала інші малоприємні, але обтяжливі й невдячні функції на благо “цивілізованого світу”.
Поки Євросоюз нагадує нам про необхідність демаркації кордонів, а ми слухняно визнаємо боргові зобов'язання перед Білоруссю в обмін на ратифікацію прикордонних угод, дисципліновано встановлюємо знаки на кордоні з Молдовою, старанно вигадуємо як поділити городи у селі на кордоні з РФ, в цей самий час Кіпр, третину століття розділений навпіл, приймають до ЄС без вагань.
Хіба то не є політикою подвійних стандартів?
Наша держава поки що не в змозі змінити формат геополітичної суб'єктності — Україна залишається об'єктом — хоч і серйозним об'єктом, на який намагаються впливати, який намагаються розігрувати заради досягнення своїх власних інтересів.
США та Європа змінили свої ставлення до України заради власного добробуту й комфорту. Росія ж відчула силу своєї позиції, обумовленої сьогоднішнім днем.
Нині Росія — в дипломатичному, енергетичному і геополітичному наступі, метою якого є не тільки Україна, а й Європа. Європростір політично девальвується, падає й геополітична ціна України.
Наша країна мала нагоду реалізувати свої плани в період 2005-2008 років, коли було відкрите досить просторо вікно можливостей. Проте, Україна не вирішила свої внутрішні проблеми, проблеми консолідації політичних еліт.
Наша Батьківщина в 2000-тих роках повторила шлях Речі Посполитої XVIII століття, коли польська шляхта воювала між собою, а державу шматували Пруссія, Австрія, і, звісно ж, Російська імперія.
Порівняння України з Польщею XVIII сторіччя, яке нещодавно зробив відомий американський політолог Збігнєв Бжезінський, є дуже показовим.
“Мене охоплює депресія, коли я спостерігаю за чварами у демократичному, пронезалежницькому таборі керівництва України, за внутрішніми міжусобицями та інтригами, які відкривають двері сторонньому гравцю для маніпуляцій внутрішньою політикою в Україні.
...Те, через що проходить Україна сьогодні, на превеликий жаль, нагадує те, через що пройшла Польща у вісімнадцятому сторіччі. У Польщі тоді фактично домінувала аристократична, заможна еліта з різними особистими інтересами, і країною маніпулювали зовнішні сили — Пруссія, Австрія та Росія.
Як результат — Польща втратила незалежність”, — із сумом констатував Бжезінський.
Розрізненість та конфліктність українських еліт (починаючи від націонал-демократів, і закінчуючи лівими) не лише призвела до послаблення державних інституцій та звуження поля демократії, але й серйозно послабила позиції України на геополітичній арені, фактично набагато років уперед закріпивши її суб'єктний статус.
Але повернемося в сучасність. Пік геополітичної ціни України, зеніт її геополітичного потенціалу, коли вона могла прорватися в європейський пул країн і вирішити завдання модернізації суспільства, був в квітні 2008 року — під час Бухарестського саміту НАТО.
Потім, починаючи з серпня 2008 року, пішов низхідний тренд, і геополітика сьогодні не на боці України.
Олександр ДОМБРОВСЬКИЙ, кандидат економічних наук,екс-губернатор Вінницької області
Что скажете, Аноним?
[17:10 27 ноября]
[13:15 27 ноября]
17:50 27 ноября
17:40 27 ноября
17:00 27 ноября
16:50 27 ноября
16:40 27 ноября
16:30 27 ноября
[16:20 05 ноября]
[18:40 27 октября]
[18:45 27 сентября]
(c) Укррудпром — новости металлургии: цветная металлургия, черная металлургия, металлургия Украины
При цитировании и использовании материалов ссылка на www.ukrrudprom.ua обязательна. Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентства "Iнтерфакс-Україна", "Українськi Новини" в каком-либо виде строго запрещены
Сделано в miavia estudia.