Україна: некрофіли при владі

Варто зауважити, щось справедливе у цих інвективах було. Аж надто різким був контраст між заявленими проектами та фактичними результатами Ющенкової діяльності: спорудження меморіалу жертвам Голодомору (справа, безумовно, потрібна) було успішно здійснене, так само, як і відновлення гетьманських палаців чи створення “Мистецького Арсеналу”, натомість будівництво “Дитячої лікарні майбутнього”, на яку зібрали чимало коштів, навіть не розпочиналося. Чи, скажімо, День пам’яті героїв Крут Ющенко відзначав регулярно, проте за всю каденцію у нього так і не знайшлося часу зустрітися бодай із організаторами (якщо не з усіма учасниками) Студентської революції на граніті 1990 року, вага якої в новітній історії України аж ніяк не менша, ніж бою у січні 1918-го.

Та некрофільські сюжети у діяльності Ющенка не витримують жодного порівняння зі спробами підпорядкувати українське сучасне та майбутнє історично мертвому, підкорити живих людей з допомогою неживих засобів та змусити їх відмовитися від повноцінного життя, які робить нинішня влада за підтримки численних московських та місцевих олігархічних ЗМІ. Це справді влада людей, яких, маючи на те підстави, можна назвати послідовними та переконаними некрофілами.

Певна річ, поняття “некрофілія” означає не викопування трупів та милування ними, не намагання здійснювати статеві акти з мерцями. В політичному та політологічному лексиконі воно наразі вживається в тому значенні, якого надав йому знаний філософ і психолог Еріх Фромм. За ним, некрофілія — це прагнення живе перетворювати на неживе. Провадити таке перетворення можна різними способами: в божевіллі тотального руйнування, не ставлячи перед собою жодних позитивних цілей, але можна і покращувати недосконале життя вже сьогодні. Внаслідок таких операцій “на символічному рівні смерть вже не виражається у нечистотах і смердючих трупах. Тепер її символи — акуратні, блискучі машини. І людей притягують не смердючі вбиральні, а ажурні конструкції з алюмінію та скла... Світ стає сукупністю неживих предметів, що включають, серед іншого, штучну їжу і штучні органи... Сексуальність — технічною навичкою, “любовною машиною”, почуття немовби сплющені і зазвичай підміняються сентиментальністю, радість — споконвічне втілення життєлюбства — поступається місцем збудженню, який породжує індустрія розваг, а головними об’єктами любові та ніжності є машини і механізми”.

Зрозуміла річ, Фромм веде мову про явище, притаманне сучасному індустріальному суспільству, проте не кожне спрощення почуттів та любов до механізмів можна назвати некрофілією. “І ще в одному вимірі проявляються характерні реакції некрофіла: у ставленні до минулого і майна. Реальним для нього є виключно минуле, але аж ніяк не сучасне і майбутнє. Минувшина, тобто минуле і мертве, по-справжньому керує його життям — чи то традиції, установки, закони або майно. Інакше кажучи, речі правлять людиною, мертві — живими...”

Ось тут перервемо цитування і повернімося до нинішніх владних верств держави, офіційних та неофіційних. За походженням вони практично всі зі Сходу та Південного сходу країни, із регіонів дуже специфічних. Там зосереджена потужна індустрія, значною мірою застаріла, залишена у спадок із початку та середини минулого століття. Величезні урбаністичні агломерації, промислові пейзажі, підпорядкований виробництву ритм життя, а на додачу — у Донбасі — ще й широкомасштабний видобуток вугілля, який супроводжується смертями шахтарів. Донецьке вугілля — одне з найкривавіших у світі, коли людські жертви стають нормою для свідомості та підсвідомості. Металургійне ж виробництво за застарілими технологіями — одне із найнебезпечніших для здоров’я робітників у Європі (справді, “люди гинуть за метал”). Одне слово, смерть, спричинена виробництвом промислової продукції та добуванням грошей — перманентна складова побуту цих регіонів.

Ясна річ, нинішні олігархи — не із гірників чи робітників-металургів. Але їхні підсвідомі установки відображають ментальність регіонів, де вони народилися та виросли або куди переїхали ще молодими на навчання та працю. Тенденції, закладені в ці настанови, стають домінантами поведінки відповідно до етосу напівблатного-напівкримінального середовища, через яке пройшло чимало, якщо не більшість, “крутих” діячів сьогодення. Фромм писав: “Некрофільський характер може проявлятися в переконанні, що єдиний шлях вирішення проблем і конфліктів — це насильство. Тут питання полягає в тім, чи можна за певних обставин застосувати силу. Для некрофіла характерною є упевненість, що насильство — це “спроможність перетворити людину на труп” (за термінологією Сімони Вейль) і що воно перший та останній, тобто єдиний, шлях, прямуючи яким гордіїв вузол проблем можна розрубати, тоді як терпляче розв’язання нових вузлів ні до чого не призводить. Такі люди реагують на проблеми життя в основному деструктивно і ніколи не намагаються допомогти іншим знайти конструктивний спосіб їхнього вирішення. Їхня поведінка нагадує реакцію королеви з “Аліси в Країні Чудес”, яка з будь-якого приводу наказувала: “Відсікти їм голови!” Той, у кого такий імпульс головний, як правило, просто не в змозі побачити інші можливості, які дозволять уникнути руйнування”.

Життя з його внутрішньою неконтрольованістю, спонтанністю, тому що в ньому немає механічного пристрою, непокоїть і навіть лякає некрофіла. Він швидше розпрощається з життям, ніж із речами, власністю, оскільки останнє є для нього найвищою цінністю. А гроші, як відомо, — це своєрідна квінтесенція речей, наявна в такому вигляді за певних соціальних обставин, це омертвіла праця й омертвіла природа...

Отож хіба дивно, що можновладці — і з попередніх призовів, й особливо із нинішнього, — так затято перетворюють мальовничі куточки країни та її історичні місця на власні маєтки, на осердя бетону, скла, алюмінію та кондиційованого повітря, де, крім усього іншого, влаштовують грандіозні полювання, справжні гекатомби в ім’я своєї влади та безкарності. Не дивно і те, що зайди нищать традиційний Київ, який уже не є найзеленішим містом Європи. В Києві справжні історичні надбання органічно були вплетені в життя, а не ставали мертвими, законсервованими пам’ятками минулого — нині це місто окупанти різного ґатунку перетворюють на своє, звичне та рідне. В омертвілому місті, вочевидь, їм краще і більш звично живеться.

Але специфіка тих регіонів, звідки походить абсолютна більшість нинішніх керманичів України та які є їхньою головною електоральною базою, полягає не лише в індустріальному характері чи в засиллі блатних елементів. (Донбас, до речі, — єдиний український регіон, де досить густо стояли об’єкти ГУЛАГу, наповнені не 58-ю статтею, не “політичними”, а кримінальниками та колишніми посібниками нацистів.) Йдеться ще і про совєтську ментальну спадщину. А вона вельми специфічна. Ось якими були гасла 22 січня 1924 року, коли помер творець партії більшовиків: “Лєнін — Сонце прийдешнього. Лєнін — наше безсмертя. Лєнін — прапор майбутнього. Могила Лєніна — колиска світової революції та свободи всього людства”.

А що тут дивного? “И как один умрем в борьбе за это...”

Лєнін, звісно, був і залишився унікальною постаттю, хоч як намагався його наслідувати Сталін, бо жодна могила не сприймалася як колиска нового ладу і виключно Лєнін був завжди живий і завжди з нами. Але Лєнінський похорон став знаковим, і в 1920-х почав формуватися, а у 1950-ті остаточно виробився ритуал смерті та поховання комуністичних бонз. Уже за життя було відомо, де хто лежатиме. Генеральний секретар мав бути похованим біля Кремлівської стіни, не будучи спаленим у крематорії. Таке саме місце мали окремі партійні керівники високого рангу — скажімо, Суслов чи Ворошилов. Менш значущі персони партійної ієрархії мали задовольнятися урною у Кремлівській стіні. Решта — партайгеноссе ще нижчого ґатунку й опальні діячі — повинні були задовольнятися Новодівичим цвинтарем. Переконаний, що в часи так званого застою розгорталися вельми драматичні інтриги за здобуття собі почеснішого місця на головних цвинтарях СССР...

Але то — вожді, то пантеон навколо “завжди живого” в самому серці столиці СРСР. Цей пантеон був складовою совєтського некрофільства, але аж ніяк не єдиною. Назагал культ смерті та мертвих героїв, потужний у будь-якому революційному русі, набув після перемоги більшовиків статусу однієї з найважливіших складових державної ідеології. Сталінська “Великая Отечественная” ще збагатила цей культ. “Блуд героїзації війни перетворив десятки мільйонів людей на найсправжнісіньких зомбі. Вони підвивали сльозам знаменитої матері Зої Космодем’янської, яка знімала ожинки з подвигу рідної дочки аж до 70-х років минулого століття. І ті зомбі таврували ганьбою дисидентів, які осмислено намагалися олюднити життя своєї країни”, — пише відомий російський філософ Ґасан Ґусейнов. Намагання відновити цей, за словами філософа, “блуд” у сучасній Україні має на меті повернути маси людей до того самого стану зомбі — схожих на живих, але внутрішньо мертвих істот. Не випадково нинішні можновладці так хапаються за червоний прапор, за напівміфічну “Молоду гвардію”, за “священний подвиг народу” — це новий виток бомбування люду.

І якщо не зупинити новітніх некрофілів, то їхні спроби будуть успішними в масштабах усієї країни, а не окремих її найбільш совєтизованих (зокрема і внаслідок по-більшовицькому проведеної індустріалізації) регіонах. А тоді духовно й душевно живим людям в Україні стане непереливки. “Коли патологічні процеси стають стереотипними, вони втрачають індивідуальний характер. Понад те, хворий індивід, оточений іншими такими самими індивідами, почувається цілком у своїй тарілці, — писав Еріх Фромм. — Уся культура пристосовується до патології певного типу і виробляє засоби, що задовольняють запити хворих... Я вважаю за можливе говорити в цьому контексті про “божевільне суспільство” і проблеми, які постають перед здоровою людиною, котра живе в такому суспільстві...”

І де тоді знайти лікаря для цілої країни?

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ