Удар у щелепу “гопника”

Перша атака урядових реформаторів щодо прийняття житлового та трудового кодексів захлинулася. Однак це була не атака, а, швидше, розвідка боєм. На тлі головного ударного напрямку — Пенсійної реформи — влада вирішила зачекати.

Річ не у відсутності бажання чи сил, просто з економічної точки зору це питання не на часі. Щоб зрозуміти поведінку можновладців, їх слід сприймати не як політиків, а як бізнесменів, причому талановитих бізнесменів. Інші владу не отримали б.

Хтось заперечить: які ж вони талановиті бізнесмени, коли в країні повний безлад і перманентна криза то з харчами, то з пальним? Але криза у вас, а не у них.

У них усе гаразд. Зерно продається через державну монополію та їхні підставні фірми, на пальному теж заробляє їх фірма. Зміни до закону про держзакупівлі взагалі дозволяють контролювати та “дерибанити” додаткові грошові потоки.

З пенсійною реформою теж усе зрозуміло — МВФ тисне, населення старіє, дефіцит Пенсійного фонду зростає. Талановитий і цинічний бізнесмен, тобто влада, йде найбільш ефективним шляхом: від себе не забирає, а перекладає тягар на людей без жодного ризику для себе, адже імовірність спротиву мінімальна.

Звичайно, в довгостроковій перспективі це хибна економічна політика, але хто в Україні живе довгостроковими економічними циклами? Тільки невдахи.

На найближчі десять років все розписано. Рештки радянської власності та інфраструктури будуть остаточно приватизовані і утилізовані. Олігархи зможуть встати з-за столу, смачно відригнути, витерти губи шматками Конституції і сказати народу: “Дякуємо, було смачно”. А далі — на літак і пам'ятай як звали.

Але ні! Залишився десерт — земля і ЖКГ. Без десерту гості не підуть. Власне, земля вже поділена “де-факто”, а з “де-юре” можна зачекати, якщо народу так хочеться вважати себе “господарем”. А от ЖКГ — інша страва, тут треба зачекати.

Оскільки комунальні монополісти успішно приватизовані, підвищувати тарифи та переганяти гроші в офшори можна і без житлового кодексу. Як і забудовувати нові території, нехтуючи думкою громадськості. Кому цей кодекс взагалі потрібен? На думку деяких юристів, не існує правового поля, яке він регулює.

Частка територіальної громади Києва у власності комунальних підприємств-монополістів, %

ЗАТ “Київенергохолдинг”	61,00
ВАТ “АК “Київводоканал”	25,46
ВАТ “Київгаз”	28,46

Джерело: zet.in.ua

Є ще стара забудова в центрі міста, яку теж непогано було б “освоїти”, та й “хрущівки” дуже перспективно реконструювати. Але от біда: грошей у бізнесменів від влади хоч і багато, але на все не вистачає.

До фінансової кризи будівництво підтримував іноземний спекулятивний капітал, який поки не поспішає повертатися. Та й населення ще психологічно не готове — протестує там чогось, пручається.

Київські будинки, які підлягають ремонту або реконструкції

Тип	Кількість	%
Зношені на 60% і більше	797	39
Хрущівки	1137	55
Старі	97	5
Аварійні	12	1
Усього	2043	100

Джерело: zet.in.ua

Треба почекати ще років п'ять-шість, поки стеля не почне падати на голови вередливим мешканцям перспективної нерухомості. От тоді і громадська підтримка з'явиться. Населення буде готовим на будь-яких умовах давати згоду на реконструкцію, аби тільки здихатися цього комунального пекла.

Талановитий бізнесмен, на відміну від поганого, вміє чекати.

А можна і не чекати, а зайнятися питанням після пенсійної реформи, щоб встигнути все зробити до наступних парламентських виборів.

Суспільство не встигає не те що усвідомити, а й навіть прореагувати на стрімкі удари “регіоналів” — Чорноморський флот, бюджет, податкова і пенсійна реформи, гречка, бензин, ціни на ЖКГ, продаж “Укртелекому”, арешти опозиціонерів.

Коли “гопник” перегороджує вам дорогу в темному провулку, він тисне на вашу свідомість потоком незрозумілих погрозливих фраз. Він не знижує темпу агресивного наступу, паралізуючи жертву. Фінал один: ви пограбовані або побиті.

Вихід з негативного сценарію — або нестандартна поведінка жертви, або перший неочікуваний удар у щелепу агресора.

Влада вже вивернула наші кишені і навіть забрала “мобілку” — “Укртелеком”. Може, пора дати їй відсіч, не чекаючи, коли нас викинуть з помешкання?

Юрій ШПАК, економіст