У світі змінюється позиція щодо Ізраїлю. Хто й чому тисне на Нетаньягу?

Днями до Ізраїлю вже у хтозна-який раз має прибути державний секретар США Ентоні Блінкен, аби переконатися в правдивості намірів ізраїльського уряду дотримуватися норм міжнародного гуманітарного права. Якщо ж слів і вчинків буде недостатньо для підтвердження, США погрожують із наступного тижня зупинити постачання зброї до Ізраїлю. 

Минулого місяця президент США Джо Байден видав меморандум про національну безпеку, що вимагає від одержувачів американської військової допомоги зобов’язання дотримуватися норм міжнародного права під час використання їхньої зброї. Крім того, сторона, яка отримує зброю, згідно з меморандумом, має взяти на себе обов’язок сприяти та не перешкоджати доставці гуманітарної допомоги. І хоча положення меморандуму стосуються будь-якого бенефіціара, натяк тут очевидний. 

Перші ластівки, що свідчать про зростаюче роздратування політикою ізраїльського уряду, вже збираються у зграю. Канада першою припинила експорт зброї до Ізраїлю, суд Нідерландів зобов’язав країну припинити експорт деталей для винищувачів F-35, а низка громадських організацій Данії звертається до суду з вимогою припинити експорт озброєнь. Усі рішення мотивовані тим, що Ізраїль порушує норми міжнародного права. На цьому тлі законодавці США (як і представники адміністрації) попереджають, що повномасштабне вторгнення до міста Рафах на півдні Сектору порушить умови вищезгаданого меморандуму й матиме політичні, дипломатичні та правові наслідки. 

Цього тижня звіт ООН зафіксував новий рівень продовольчої безпеки в Секторі Гази — голод є неминучим. Ентоні Блінкен на прес-конференції в Манілі підтвердив результати звіту й зазначив, що станом на зараз 100% населення Гази відчуває гостру нестачу продовольства. Це вперше, — зазначив він, — усе населення класифіковано в такий спосіб. Американські чиновники, задіяні в проєктах міжнародної допомоги, стверджують, що варто говорити не про насування голоду, а про його стримування, оскільки криза вже наявна. 

Я навів цей приклад (а таких прикладів антипартизанської боротьби чимало), аби проілюструвати ті перешкоди, з якими стикається уряд Нетаньягу у війні в Газі. На відміну від закритої Ефіопії зразка 1985 року, інформація про жертви серед мирного населення, вбитих жінок і дітей блискавично стає відомою, її підхоплюють мільйони акаунтів у соціальних мережах. Стратегія Тель-Авіва — вичавити палестинське населення на територію Єгипту — зазнала краху. Проти цього спільним фронтом виступили як арабські країни, так і Європейський Союз. Не в захваті, м’яко кажучи, від цієї ідеї був і Вашингтон. 

Зруйновані соціальні зв’язки, втрата засобів для існування, руїни, на які перетворилися міста Сектору Гази, сотні тисяч безхатьків — усе це вже призвело до голоду, масштаб якого наразі важко оцінити. Заплющувати на це очі ні європейські, ні американські політики не можуть. На цьому тлі стрімко зростають антиізраїльські настрої в світі. Можна, звісно, всіх, хто виходить на вулиці міст, записати до прихильників ХАМАСу, але ізраїльські експерти з тверезим розумом уже давно б’ють на сполох: із кожним новим місяцем війни Ізраїль потраплятиме в дедалі більшу політичну ізоляцію. Запобігти цьому важко без зрозумілої стратегії закінчення війни. А її немає. 

Ізраїльський уряд (коаліція ультраправих і фундаменталістів) діє реактивно, закликаючи звільнити та покарати всіх, хто насмілився висловити сумнів або критикувати нинішню ізраїльську політику. Здається, на сьогодні мало хто з керівників міжнародних організацій не отримав ізраїльської “чорної мітки”. 

Формально Ізраїль надіслав запевнення в дотриманні норм міжнародного права, але, здається, словам більше немає віри. Від Тель-Авіва вимагають конкретних дій, і тут, власне, виникає проблема. Є замкнене коло, де влада Нетаньягу й війна, що триває, стали нерозривними. З правого боку його підпирають фашизоїдні “Оцма йгудіт”, релігійні сіоністи з поселень на окупованому Західному березі. Попереду маячить перспектива політичної смерті та судових позовів, фундаменталісти з релігійних партій, користуючись нагодою, виторговують собі нові привілеї, й усе це — на тлі “недокрученої” судової реформи, яка розколола ізраїльське суспільство навпіл. У цих умовах розпад коаліції практично неможливий. Розуміючи проблеми Бібі, партнери з коаліції намагаються витиснути максимум, паралельно відкушуючи від Лікуду частину його електорату. Не знаю, чи турбує це прихильників цього уряду, але 2023 року, згідно з індексом V-Dem Democracy Report, статус Ізраїлю було знижено з позиції ліберальної до електоральної демократії. 

Кажуть, що є два способи політичного управління війною. Перший — класичний: визначення чітко окреслених політичних цілей, які узгоджуються з військовими засобами та наявними ресурсами. Другий — ситуативний, або імпровізаційний: узгодження коротко- та довгострокових цілей із військовими та дипломатичними подіями без чіткої фіксації конкретних цілей. Здається, Ізраїль не обрав жодного. За п’ять місяців війни в Газі Нетаньягу так і не спромігся виробити план досяжних цілей, які були б сприйняті союзниками. Все, що вони чують від ізраїльського прем’єр-міністра, — слово “ні”. 

Відставний генерал-майор Армії оборони Ізраїлю Гершон Га-Коен (особа, наближена до бригадного генерала Цвіки Фогеля, члена Кнесету від “Оцма Йгудіт” і голови комітету з національної безпеки), відомий своїм скандальним порівнянням штурмів Гази та Маріуполя, в тому ж інтерв’ю зазначив, що “наша проблема почасти полягає в тому, що ми припинили думати в “русскій логіці”, як наші батьки-засновники”. Що ж, у Нетаньягу є шанс приміряти на себе лаври Андрія Громика — Mister No. 

Ігор СЕМИВОЛОС, експерт Центру близькосхідних досліджень AMES, співзасновник Української миротворчої школи