У підтримку Росії

2004-й рік, осінь. За кілька днів до виборів. Ну якщо по-правді, то за кілька тижнів, але змінювалося тоді все настільки швидко, що й справді сприймалося як один день. Сидимо на роботі, десь на заході України, обговорюємо візит Владіміра Путіна й трансляцію його виступу по українському телебаченню.

Як не дивно, усім сподобалося. Міф про те, що галичани нібито не люблять росіян — насправді тільки міф. За свою історію Галичина пережила владу стількох держав і правителів, що цим її так просто не візьмеш.

Аби люди були нормальні, аби жити не заважали, а зі своїми проблемами ми вже якось самі справимося. Що нам ділити з такими ж, як ми, людьми?

Тим більше, що тоді вірилося — а раптом Путін і справді саме той КДБ-іст, якого нам колись так романтично змальовували в радянських фільмах?

Той, що з холодним розумом і гарячим серцем. Той, що відданий принципам. Той, що за першим покликом серця готовий покласти за власну державу життя. Той, що й удень, і вночі захищає людей від незримого ворога.

Так, така віра була — навіть на заході України. Ну нормальний же нібито мужик, гарно розповідає, як відпочивав колись у Карпатах, цілком приязно й без ненависті відгукується про українців.

Тим більше, здавалося, що в нас із ним спільне завдання — скинути ненависний режим Кучми, який Москву теж не влаштовував, розібратися з олігархами, від яких уже тоді стогнала й Україна, і Росія...

І створити нове, справедливе суспільство — збудоване за принципами чесності й відданості.

Наші поразки...

Не судилося.

Ця віра в чесного й принципового КДБ-іста розвіялася надто швидко. З першим привітанням Януковича — ще до оголошення офіційних результатів виборів. Якусь мить було дивно — як? Людина честі — і підтримує колишнього кримінального в'язня?

Але потім усе стало на свої місця — уже цілком очікуване друге вітання, ігнорування справжніх причин незгоди українців, зневажливе, на роки, ставлення до символу їхньої боротьби — Майдану.

Казка про доброго й справедливого кадебіста, на жаль, так казкою й зосталася.

А в дечому навіть переросла в її протилежність: змінившись від звичайного людського нерозуміння — до сумнівів у психічній адекватності чекіста. Чого варта одна лишень його дитяча образа на українців за те, що в 2004-му вони обрали не того, кого йому хотілося?

А потім така ж образа й на Євросоюз, на Кваснєвського, навіть на весь світ, здається!

А як же право людини самій вирішувати свою долю? Тим більше — в іншій державі? І якщо українці й мали при цьому зважати на щось — то вже точно не на дитячі комплекси очільника Росії, а лише на думку її громадян, звичайних росіян.

Дійшло вже до того, що своєю страхобоязкістю чекіст і свого наступника заразив — звідки інакше ці дитячі істерики з не призначенням посла?

Ну що ж, із цим росіян можна тільки привітати — завдяки цьому кількість тих із них, які за роки правління цієї пари почали бачити в українцях справжніх ворогів, значно зросла. Лише за останній рік — на 7%.

Проте, на жаль, не все так просто...

… І наші уроки

Легко було б нам судити росіян, якби за всі післяреволюційні роки ми хоча б чогось досягли. Так, здобули певну свободу. Так, утричі збільшили бюджет. От тільки й витікати з нього стало не менше. І перемогою ідеалів добра й справедливості наша революція, на жаль, не завершилася.

А якби сталося так, тоді можна було б тепер, зверхньо споглядаючи на сусідів, мудро вказувати їм, як правильно демонтувати стару ієрархічно-корупційну систему. Бути зараз такими ж провідниками демократії і європейських цінностей для Росії, якою для нас у 2004-му була Польща.

Але цього не сталося. Нічого ми не здобули.

Навіть навпаки — система, якій тоді завдали, здавалось, такої глибокої рани, давно вже оговталася. І тільки з новою силою намагається ставати ще міцнішою й тотальнішою.

І все ж — ми вже можемо зробити тепер нехай декілька, зате достатньо серйозних висновків. Вони можуть бути цікавими й для Росії, яка зараз, як і ми колись, втрачає свою віру “в доброго КДБ-іста”.

Перш за все — мова про все-таки досить значну підтримку Володимира Путіна.

Можна сотні разів говорити про фальсифікацію виборів, про вкидання бюлетенів і ще про щось подібне. Але якби його підтримка наближалася до нуля, ніякого вкидання й не було б.

Фальсифікації можливі тільки там, де не вистачає всього кількох, ну максимум — десятка процентів голосів.

Так зараз є в Україні — немає зараз сенсу галичанину протестувати проти правління Януковича — доти, доки половина країни буде “за” нього. Стінка на стінку не підемо, правда ж?

Аналогічно й у Росії — доки половина країни буде “за” Путіна, доти ніякі зміни в ній неможливі. І це розуміння ставить перед усіма нами наступне завдання, однакове для обох країн.

Отож, по-друге — існує лише одна можливість реформування наших країн: шляхом створення такої системи цінностей, яка б влаштовувала обидві сторони в кожній із країн. Сторони, раніш розділені результатом виборів, повинні вчитися працювати із протилежностями — замість жаги щоразу кидатися в крайнощі.

Третій висновок, який можна зробити з українських подій, і який, на жаль, зовсім ігнорує навіть наша, українська, опозиція — не так важливо прийти до влади, як важливо знати що робити після того. Інакше знову повторимо весь безлад 2005-го.

А були б в української опозиції бодай найменші уявлення про те, якою має бути країна, — було б із чим іти до виборця. Було б знання, що робити після завоювання влади, було б уміння не вестися на поводу в провладних політтехнологів.

І основне — не треба вплутуватися в нові, потрібні владі, протистояння й конфлікти, які тільки поляризують і розколюють суспільство.

А в перекладі на російські реалії, це мало б означати те, про що вже сказав Юрій Шевчук — не треба змагатися в ненависті. Не треба вестися на провокації, не треба піддаватися спокусі їх продукування, слід творити той новий ментальний образ (Росії), який буде здатний замінити собою все, існуюче зараз.

І тут, до речі, справи в росіян не такі вже й погані. А де в чому може й кращі, ніж у нас.

В Україні практично ніколи не було еліти. Вона тільки тепер, за 20 років незалежності, заледве почала зароджуватися. На щастя, у росіян вона ще хоч трохи збереглася. І тепер ця російська еліта повинна знайти для себе нарешті відповідь на запитання, багато років тому сформульоване Солженіциним — “Як облаштувати Росію?”

От тільки для цього росіянам доведеться, як мінімум, спробувати зрозуміти, що Україна, Киргизстан, Грузія, Прибалтика — усі ті, кого вони так радо віднесли до списку своїх ворогів — давно вже не Росія. А тому й мають право жити своїм життям, можуть обирати, кого захочуть. Можуть вірити в ті цінності, які самі вважають за потрібне.

Тож питання, винесене колись дисидентом на загальний розсуд, тепер доведеться дещо видозмінити — “Як росіянам облаштувати Росію без України, без інших сателітів, для самих себе”.

Але для цього їм доведеться вивчити ще один, останній, урок: якщо це облаштування країни має базуватися не на ненависті, то значить — на позитивних устремліннях, на вірі в добро, на повазі до людської гідності.

Завдання для Росії, з її столітнім досвідом принизливого ставлення до потреб і навіть до життя своїх громадян, зовсім непросте. Але й без нього — ніяк. Без нього тільки й залишається, що й далі вірити в казку про доброго кадебіста.

Отож факт залишається фактом — якщо й можлива якась трансформація сучасної Росії, то тільки в тому, щоб поставивши інтереси громадянина вище за інтереси держави, нарешті почати поважати гідність людини.

Цього Росія, з її імперським мисленням, ніколи не вміла — можливо, лише за винятком короткого періоду відлиги радянської епохи, десь між Хрущовим і Брежнєвим. Але тоді ці гуманістичні устремління, на жаль, так і не стали надбанням усього народу.

Але це не значить, що це й досі неможливо.

Україні не потрібна слабка й недемократична Росія. Найбільша за площею країна світу, обтяжена ядерною зброєю, — потрібна нам у якості дружелюбного, стабільного, гуманістичне спрямованого партнера.

Але не в якості ослабленого, розлюченого ворога.

Ігор ЛУБКІВСЬКИЙ