“У нас найбільше запитань до ООН. Ми бачимо, що вона практично прирівнює жертву та нападника”, — омбудсмен Дмитро Лубінець

Про розбудову інституції, перемовини з Росією щодо обміну військовополонених, операції з порятунку українських дітей, яких Москва примусово вивозить з України омбусдмен розповів в інтерв’ю кореспондентці Української служби Голосу Америки Ірині Соломко.

Ірина Соломко: 1 вересня виповнюється два місяці з того моменту, як ви були призначені на посаду Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Ви очолили інституцію у час війни, після скандального звільнення Людмили Денисової. Які першочергові задачі ви собі поставили, враховуючі ці обставини?

Дмитро Лубінець: Коли я погодився на цю посаду, то поставив для себе кілька стратегічних завдань. По-перше, збільшити рівень довіри до цієї ситуації серед громадян України. По-друге, збільшити інструментарій отримання допомоги від наших міжнародних партнерів. По-третє, сформувати структуру та команду, яка здатна захищати права громадян України в усіх галузях. Я буду робити акцент на регіони. Я завжди підкреслюю, що моя реформа з елементами децентралізації. Тому відкриваємо представництва у кожній області України, які можуть швидко реагувати на порушення прав громадян України в тій чи іншій галузі.

Так, війна накладає відбиток на нашу роботу. У нас з’явився окремий напрямок — це робота з військовополоненими та цивільними, захист членів їхніх родин. Це достатньо важкий емоційно напрямок. Окрім того, це і робота з внутрішньо переміщеними особами, яких мільйони. 8,5 млн громадян України — це внутрішньо переміщені особи. Ще додатково більше 5 млн виїхали за межі держави. Це величезні виклики як для України, так і для держав, які нам допомагають. Але права цих людей також треба захищати.

І. С.: Якщо говорити про те, як ви отримуєте звернення. Один з скандалів, який стосувався вашої попередниці, пов'язаний із “гарячою лінією” щодо сексуального насильства. Чи працює вона досі, і як ви в цьому плані організували роботу?

Д. Л.: Як ми з’ясували, ця “гаряча лінія” не була ресурсом нашої інституції. Це був окремий проект, який реалізувався з разом з донором. Це була окрема “гаряча лінія” щодо постраждалих внаслідок злочинів сексуального характеру, скоєних військовослужбовцями Російської Федерації на території України. Я не знаю, на яких підставах попередня керівниця без дотримання юридичних механізмів робила заяви. Адже по кожному зверненню, на мій погляд, треба терміново звернутись до Національної поліції, щоб було відкрито кримінальне провадження і відбулася процедура фіксації цього злочину, а також перевірка фактів. Якщо все підтверджується, це лягає додатково в накопичені матеріали, які знаходяться під процесуальним керівництвом Офісу Генерального прокурора. Ми будемо передавати їх до Міжнародного кримінального трибуналу, щоб були засуджені абсолютно всі: не тільки, хто це робив, а й ті, хто віддавав накази.

Набагато правильніша позиція, коли ми професійно виконуємо свою роботу. Ми накопичуємо юридичні факти, доводимо їх до логічного завершення, і на підставі цього до Росії застосовуються додаткові санкції.

Наша “гаряча лінія” працює. Вона також проходить стадії реорганізації. Спочатку працювало три людини, зараз — шість. Я хочу — мінімум десять. Бо бачу, що чим більше ми залучаємо до цієї роботи наших співробітників, тим більше в нас іде звернень. Наразі на тиждень ми отримуємо близько тисячі звернень. Окрім цього працює громадська приймальня, можна подати свою заяву і онлайн.

Також ми бачимо, що через війну кількість особистих звернень зростає, проте, з’явилися і колективні звернення. Наприклад, були заарештовані хлопці на острові Зміїний, і родичі створили організацію, яка займається цим питанням. Така ж ситуація і щодо службовців Національної гвардії, яких Російська Федерація захопила на території Чорнобильської атомної електростанції. Також є об’єднання дружин, матерів та родичів захисників Маріуполя. І таких організацій насправді дуже багато.

І. С.: Ця тисяча звернень щотижня пов’язана з війною? Як багато серед них злочинів, пов’язаних із сексуальним насильством?

Д. Л.: Так, більшість пов’язано зі збройною агресією. Захист прав щодо пошкодженого майна, або того майна, яке залишилося на тимчасового окупованих територіях. Величезний масив маємо по військовополоненим та цивільним. Є випадки щодо скоєння російськими військовослужбовцями злочинів, у тому числі сексуального характеру. Я не скажу, що їх дуже багато, але вони є. Там, де ми отримали доступ до територій, до людей, які готові надавати ці свічення, ми це фіксуємо. І зараз ми такі процедури розпочнемо на території Херсонської області. Як тільки ми звільняємо село маленьке, у нас вже є додаткові факти, чим там займалися окупанти. І про жодних дотримань міжнародних конвенцій не йдеться.

І. С.: Наразі у нас немає жодних цифр щодо того, скільки військовополонених перебуває в руках Росії. Проте, є дані від родичів, зокрема нашого колеги Максима Буткевича, що до українських військових не допускають ані Червоний Хрест, ані ООН, немає жодної комунікації. Як наразі ведуться перемовини щодо обміну?

Д. Л.: Я не можу розповідати деталей, лише можу сказати, що комунікація йде важко, проте обміни відбуваються. Так, не така кількість, як ми би хотіли. Але вони йдуть. Проте, можу зазначити, що Росія не виконує жодних норм. І ми фіксуємо не тільки порушення прав громадян України, а й порушення умов діяльності міжнародних організацій, наприклад Міжнародного комітету Червоного Хреста. Його робота регулюється Женевською конвенцією, яку підписала Російська Федерація. І Росія, як сторона конфлікту, повинна надавати доступ для моніторингу Червоного Хреста.

Родичі мають знати, в яких умовах перебувають полонені, чи дають їм воду та медичне обслуговування. Не менше одного разу на місяць вони мають право на листування. Обов'язково, якщо розпочався судовий процес, має бути забезпечений доступ адвокатів. Також має повідомлятися, якщо військовослужбовців переводяться в інше місце. Росія не виконує жодну з цих норм. Російська Федерація взагалі не допускає Міжнародний комітет Червоного Хреста. Вони це фіксують, а зробити нічого не можуть. Реакції жодної.

Така сама ситуація і щодо Організації Об’єднаних Націй. У нас найбільше запитань щодо її діяльності. Наразі ми бачимо, що вона практично прирівнює жертву та нападника. Яскравий приклад — це українське зерно. Замість того, щоб змусити Росію розблокувати українські порти та забезпечити безпечне проходження суден, ООН почала перемовини та змусила підписати угоду. Тобто мені здається, що вони більше тиснуть на нас, аніж на агресора. І я часто публічно у розмовах з представниками інституції говорю про це.

Можливо, вони теж шукають якісь додаткові механізми, але, коли я отримую інформацію щодо створення додаткової місії, щоб допомагати громадянам України, у мене це викликає лише скептичну посмішку.

У нас вже є чотири місії. Постійна місія ООН в Україні, моніторингова місія щодо збору доказів військових злочинів на території України, яка була створена на підставі рішення Генасамблеї у квітні. Третя — розслідування подій в Оленівці. Четверта — по ситуації на Запорізькій атомній електростанції. Чотири місії. Скільки ще треба створити, щоб зрозуміти що цей механізм не діє на Російську Федерацію? ООН просто не допускають на тимчасово окуповану територію.

Російська Федерація зупиняється там, де її зупиняють фізично. Заяви про глибоке занепокоєння ситуацією, яка відбувається на території України, не зупиняють російські “Гради”. Вона це сприймає, як слабкість та буде йти далі. Це розуміє Фінляндія та Швеція, які швидко знайшли механізм для захисту — вступ у НАТО.

І. С.: Давайте повернемося до подій в Оленівці. Ви вже зазначили, що створена окрема місія для розслідування подій, в результаті яких загинули десятки українських військовополонених-азовців, яких під гарантію того самого Червоного Хреста мали передати Україні. Які ваші оцінки перспектив роботи цієї місії?

Д. Л.: Особливих очікувань немає, бо проходить час, і докази воєнних злочинів Російська Федерація прибирає. У нас немає сумнівів, що там відбулося. За аналізом фото та відеоматеріалів, які є в публічному доступі, військові експерти: і українські, і міжнародні, — дійшли приблизно одного висновку: це була заздалегідь запланована фактично публічна страта військовослужбовці Збройних сил України. Вибух був всередині, це не була ракета. Бо, по-перше, приліт ракети легко перевірити по супутнику. По-друге, ракета залишає воронку і осколками розносить приміщення всередині. А тут був вибух снаряду, який дає дуже високу температуру. Бо тіла, які ми бачили, обвуглені.

Коли ми дізналися про те, що сталося, я звернув офіційно до Москалькової — це російська омбудсвумен — з пропозицією разом відвідати місце, і в нашій присутності міжнародні експерти візьмуть на експертизу всі матеріали. Також я вимагав дати можливість мені поспілкуватись з пораненими військовослужбовцями. Окрім того, щоб Російська Федерація розпочала процедуру видачі тіл загиблих родичам. Досі жодної відповіді на мої пропозиції я не отримав.

Наскільки мені відомо, наразі Міжнародний комітет Червоного Хреста, попри заяву Російської Федерації, що вона готова надати доступ до Оленівки, його не отримав. Така сама ситуація і з місією ООН. На мою думку, це станеться після того, як вони приберуть усі докази цього військового злочину.

І. С.: Ще один злочин та порушення прав людини з боку Росії — це депортація українців з окупованих територій. Мова також іде про дітей, яких вже всиновлюють в Росії. Чи маєте ви механізмі відслідковування та допомоги по цих справах?

Д. Л.: У нас є можливість отримувати інформацію, в тому числі і щодо дітей, які незаконно були депортовані на території Російської Федерації. Створена окремо онлайн платформа “Діти війни”. За нашими даними, більше 7000 українських дітей були незаконно вивезених на території Російської Федерації. Росія робить все, щоб наші діти не повертались до нас, навіть спростили своє законодавство щодо всиновлення. Це також є порушенням міжнародного права та яскравим прикладом того, що Російська Федерація чинить саме геноцид української нації. Бо примусове переміщення групи одної національності є прямим визначення геноциду.

Проте, ми працюємо з такими випадками. У нас є механізм повернення цих дітей. Наразі нам вдалося повернути 51 дитину. Це невелика кількість, порівнюючи з тисячами вивезених, але ми практично проводимо спецоперації з їхнього порятунку. Нам дуже допомагають волонтери.

І. С.: Волонтери російські?

Д. Л.: По-різному, але більше українці допомагають українцям навіть, якщо вони мають паспорт громадянина Російської Федерації.

І. С.: У контексті притягнення Росії до відповідальності за скоєні злочини, який механізм є найбільш ефективним та коли ми побачимо перші судові засідання?

Д. Л.: Ми на цьому шляху працюємо. Я не знаю, скільки на це ми повинні витратити часу, але в мене є всі підстави вважати, що точно відбудеться. Адже ці злочини не мають строку давності. Тому ми встановлюємо кожного військовослужбовця Російської Федерації, командирів, керівництво, та робимо все, аби юридично засудити їхні дії. Потім це зробить і Міжнародних кримінальний суд. Нам допомагають судді Міжнародного кримінального суду. Його прокурор Карім Хан двічі приїжджав в Україну. В нього дуже гарна співпраця з Офісом Генерального прокурора. Вони якраз роблять процесуальне керівництво, накопичуючи докази. Тому і в цьому сенсі для Російської Федерації буде дуже багато неприємних сюрпризів.