Транзит в Азіопу

Схоже, дається взнаки липнева зустріч Владіміра Путіна з Віктором Януковичем у Ялті, може мати незначні позитивні наслідки для України, але при цьому створює додаткові ризики на шляху економічної інтеграції з ЄС та ускладнює реалізацію її геоекономічних інтересів у європейському напрямі. Зокрема, в документі передбачені санкції у разі укладення однією з країн, що входить до ЗВТ, нових торговельних угод, які загрожують збитками іншим учасникам договору.

Нічого, окрім політики?

Одним із проблематичних для Росії питань у торговельних відносинах з нашою державою залишався реекспорт товарів третіх країн, наприклад, товарів з Європи у разі набрання чинності договором про поглиблену та всеохоплюючу зону вільної торгівлі України з ЄС. Як видається, його міг успішно вирішити Путін на останній зустрічі з Януковичем у Лівадії. Про це захоплено доповідає на своїй сторінці у Facebook конфідент Путіна Віктор Медведчук: “Встреча Владимира Путина и Виктора Януковича в Ялте, на которой был поставлен большой и жирный крест на играх с таможенными пошлинами при торговле европейскими товарами, подвела черту под мечтами о быстрых деньгах, заработанных на проекте “евроинтеграции”. Безальтернативность вступления Украины в Таможенный союз стала очевидна не только промышленникам, но и представителям торгового бизнеса. Жаль, что такие решения принимаются так трудно и так долго”. Із цих позицій ратифікація Україною Угоди про ЗВТ у межах СНД видається однією з перемог РФ на шляху приєднання України до Митного союзу.

Попри питання реекспорту, яке, як пояснювали українські експерти, можна врегулювати спеціальними домовленостями, справді проблемним для Москви є потенційне збільшення українського експорту до Росії через модернізацію виробництва завдяки європейським вкладенням, які можуть збільшитися в результаті гармонізації нашої економіки з європейськими нормами. Так само має інтерес у зростанні інвестицій в Україну в разі її наближення до ЄС і Китай. Але це суперечить основному геоекономічному інтересу РФ — бути регіональним лідером пострадянського простору, очолювати та фактично отримувати основну вигоду від розвитку співпраці з Європейським Союзом. Кремль активно сприяє експансії своїх експортерів та стратегічних інвесторів на ринки країн колишнього Союзу, оскільки зацікавлений у забезпеченні доступу до важливих сировинно-мінеральних ресурсів та людського потенціалу країн СНД, отриманні доходів від фінансових оборудок. Росія намагається будь-що виграти, конкуруючи з ЄС та Піднебесною за великі ринки регіону, передусім український.

Також для Москви важливо підтримати конкурентоспроможність своїх підприємств на ринках третіх країн. Як можна побачити на графіках, географічна структура вітчизняного експорту останні кілька років характеризується певною стабілізацією часток як у пострадянських державах, так і в ЄС у його загальному обсязі. Натомість зростає продаж наших товарів на інші ринки. Україна має в цьому деякі суттєві конкурентні переваги: географічну близькість до регіону MENA (Близький Схід і Північна Африка) та розвиненість портів. Та все ж головним мотивом економічної інтеграції з нашою країною для Кремля за його сценарієм все ж таки є гальмування торговельних зв’язків Києва та ЄС, адже саме Євросоюз — основний торговий партнер РФ.

Економічні інтереси нашого північного сусіда тісно переплетені з геополітичними. Натомість пришвидшена економічна євроінтеграція України може призвести й до розширення співпраці з ЄС у безпековій сфері, центральним елементом якої залишається НАТО, що вкрай невигідно Білокам’яній. Нарешті, визначальний інтерес російської влади, політичної та бізнесової еліти полягає в захисті чинної “державно-капі¬та¬лістичної” моделі економічного та політичного устрою. Трансформація країнами-сусідами їхніх інститутів за європейським зразком може посилити внутрішньополітичні дисбаланси в РФ.

Утім, Угода про зону вільної торгівлі в межах СНД є певною зовнішньополітичною поступкою Кремля. Якщо пріоритетом зовнішньоекономічного вектора Росії щодо країн близького зарубіжжя досі був, за влучним висловом білоруського політолога Віталія Сіліцкого, “примус до інтеграції” через просування Митного союзу, то сьогодні має місце радше політика підкупу, оскільки, вочевидь, стратегія примусу не спрацьовує. Фактично укладення згаданого договору реалізує ідею різнорівневої інтеграції, яку розробляли, зокрема, аналітики патронованого Дмітрієм Мєдвєдєвим Інституту сучасного розвитку (ИНСОР).

Трохи економіки

Загалом Угода про зону вільної торгівлі у межах СНД такою може називатися лише номінально, оскільки в ній зафіксовано вилучення й обмеження за більш ніж 60 товарними групами. Зокрема, договір передбачає виключення з безмитного режиму торгівлю природним газом та електроенергетикою й водночас консервує експортне мито країн — членів Митного союзу (Росія, Білорусь, Казахстан) на сиру нафту.

Чи отримає Україна хоч якісь економічні вигоди від зони вільної торгівлі в межах СНД? Уже зараз можна досить впевнено поставити під сумнів деякі з них, наведені в документі — обґрунтуванні ратифікації угоди, поданому до Верховної Ради.

Зокрема, в ньому йдеться про фіксацію зобов’язань щодо незбільшення ставок мита для товарів, що вилучені з режиму вільної торгівлі, незастосування нових обмежень, що погіршували б режим вільної торгівлі. Але це не убезпечує від нових вилучень: угода містить низку положень, які передбачають можливості захисту ринків від зростання імпорту, що шкодить національній промисловості. Норми й правила торгівлі Митного союзу та двосторонніх угод країн — його членів з країнами — членами Спільного економічного простору мають перевагу над положеннями Угоди про зону вільної торгівлі в межах СНД.

Наступна сумнівна вигода: фіксація в міжнародному договорі положення щодо започаткування процесу скасування експортних мит. Однак документ також фіксує чинні експортні мита на сиру нафту держав — членів Митного союзу, що має негативний вплив на українську нафтопереробну промисловість та сектор транспортування чорного золота.

У договорі йдеться про вирішення торговельних спорів у площині механізмів і процедур, прийнятих у СОТ. Однак при цьому “останньою інстанцією” є Економічний суд СНД. Передбачається розв’язання суперечок за участю комісій експертів, які мають орієнтуватися на норми Світової організації торгівлі, проте їхня неупередженість та об’єктивність вельми сумнівна.

Лобісти угоди прогнозують зростання експорту продукції АПК та харчової промисловості, зокрема через ліквідацію фітосанітарних бар’єрів. Проте, як свідчить “сирний конфлікт”, українські виробництва змушені витрачати значні ресурси для адаптації до російських жорстких відповідних норм і процедур.

Загалом більшість незалежних експертів переконані, що зона вільної торгівлі в межах СНД не припинить українсько-російських торговельних воєн.

Серед невиголошених, але ймовірних позитивів для нинішньої влади та її великого бізнесу — “джентльменська” домовленість, що РФ продовжуватиме переговори щодо ціни та обсягів імпорту нашою країною природного газу й утримуватиметься від прописаної вимоги “бери або плати” (тобто Газпром може дозволити Києву не закуповувати весь обсяг законтрактованого блакитного палива). Поза тим Угода про зону вільної торгівлі в межах СНД у перспективі може інституційно ускладнити українсько-російські економічні відносини. Це вимагатиме від Адміністрації Януковича додаткової мобілізації явно недостатніх ресурсів для здійснення зовнішньоекономічної політики в російському напрямі.

Проте найбільшою проблемою є те, що той формат відносин із РФ, який складеться за подальшої економічної та політичної інтеграції з нею, буде великим викликом для наступників нинішньої влади.

Максим БУГРІЙ