Тайра: Включаєш телемарафон, і враження, що війна майже закінчилася — можна йти, своїми справами займатися

 Юлія Паєвська на позивний “Тайра” — одна з найвідоміших українських парамедиків. За її плечима — майже 10 років роботи на фронті й сотні врятованих життів українських бійців.

Велику війну вона зустріла в Маріуполі. Там протягом кількох тижнів вона надавала допомогу пораненим у результаті російських бомбардувань мешканцям міста та військовим.

А далі були три місяці російського полону.

Про досвід пережитих катувань Тайра практично не розповідає. Але наголошує: її це точно не зламало, адже “якщо здасися, легше не стане”.

Зараз вона змінила тактичну медицину на психологічну практику: допомагає військовим, що повертаються з фронту, подолати ПТСР.

Що найважче у цьому процесі та як у стабілізації психіки військових може допомогти медичний канабіс?

Чому бойовим медикам важливо надати можливість переливати кров бійцям на етапі евакуації?

Чи чує зараз влада армію і чим загрожують настрої людей про те, що “перемога — ледь не завтра”?

Про усе це “Українська правда” поговорила з Тайрою.

Нижче — скорочена версія розмови. Повну версію інтерв'ю дивіться тут:

“Згубна дія пропаганди вражає скоріше і вірніше, ніж залізна зброя” 

— Як пережите вами в полоні вплинуло на ваш емоційний стан? Дехто після звільнення має проблеми зі сном, скаржиться, що розучився усміхатися чи плакати. Як у вас із цими базовими емоціями?

— Усі відчувають наслідки, але справа в тому, як людина вміє з цим впоратися. Я вмію. бо я — дипломований психолог, і я знаю, що з цим робити.

Зі сном проблеми ще існують. Усміхатися я навчилася знову.

— Завдяки чому?

— Завдяки моїм друзям. Завдяки успіхам нашої армії.

Мене надихає наш народ. Фантастично просто надихає! Ну, і підтримка міжнародна, яка дає сили на те, щоб не покладати рук.

Тайра: Усміхатися я навчилася знову

 

— Ви згадуєте про полон як про найстрашніший час у вашому житті. Для мене, людини цивільної, навіть робота під обстрілами виглядає і звучить як дуже страшні речі.

Чому полон виявився для вас страшнішим, ніж сама війна?

— Тому що під обстрілами ти знаходишся з власної волі: ти ухвалив рішення, і тільки ти винен в тому, що відбувається. А в полоні ти не маєш можливості ухвалювати рішення чи змінювати його. Тобто ти собі ніби не належиш.

Але твій дух все одно вільний. І якщо про це пам'ятати і зберігати спокій глибоко всередині, то все можна перенести.

До того ж до обстрілів, до війни я звикла за 8 років перед великим вторгненням, а в полоні я була вперше і нікому не раджу туди потрапляти.

— Ви думали, що ваш полон — білет в один кінець, що ви з полону, ймовірно, можете і не вийти…

— Я була просто на 99,9% впевнена, що саме так і буде.

— Такі думки з'являлися більше через фізичний тиск чи через психологічний?

— Це — комплекс.

Випробування, які ти проходиш у полоні — це речі, які уявити собі не можна. Ніхто не готовий до цього. Якщо вам скажуть, що хтось готовий, це — неправда.

Багато залежить від твого стану, від твого психотипу, від того, як ти сприймаєш виклики та випробування долі, від того, як ти підготовлений фізично. Спортсмени і ті, хто займався, наприклад, йогічними практиками, переносять це краще, легше. Але все одно полон — це надзвичайно важко.

— Коли ви говорите про своїх катів, які знущалися над вами у полоні, то кажете, що сприймали їх як “пацієнтів із травмою мозку”. Ця “травма” в них набута чи вроджена?

— Я думаю, що це — наслідок роботи російської пропаганди. І вона настільки токсична, що вражає здатність людини до сприйняття реальності, люди не здатні на незалежний аналіз інформації.

— Чи є ліки, щоб вилікувати їх від цього? І чи взагалі їх потрібно лікувати від цієї “травми”?

— Це не зовсім “травма мозку”, це радше “травма душі”. Бо ті, хто катують беззбройних людей, поранених, як на мене, хворі душею навіть більше, ніж мозком.

Згубна дія пропаганди вражає швидше і вірніше, ніж залізна зброя.

Я би насправді зараз більше уваги приділяла саме контрпропаганді та боротьбі з російською пропагандою. Вона надзвичайно токсична.

Ті, хто знаходиться на новоокупованих територіях, ще здатні пручатися цій інформації. Серед тих, хто проживає в Росії всі ці роки — невеликий відсоток здатен протистояти.

“Ми мусимо зберігати людяність. Це — те, що відрізняє нас від “орків””

— Чи відчували ви якісь внутрішні конфлікти між громадянкою України Юлією Паєвською і парамедикинею Тайрою, коли надавали допомогу пораненим російським солдатам? І чи не жалкували потім про те, що були до них, можливо, занадто гуманною?

— Я ніколи не жалкую про гуманність. Звичайно, я надавала допомогу, робила все абсолютно за протоколом. Єдине, що я, звичайно, не обіймала їх, як наших хлопців, не казала їм: “Тримайся! Все буде добре!”. Тобто як можна менше з ними спілкувалася.

Я не сприймаю беззбройних, поранених людей як ворогів. Так, це — немите бидло, але він не є мені ворогом, поки у мене не стріляє.

Звичайно, всередині себе мені було важко. Особливо в Маріуполі, бо багато друзів загинуло, багато моїх близьких друзів були поранені. І ці всі страждання — ці діти, які гинули в мене на руках… Звичайно, я жива людина, тому серце розривалося.

Але ми мусимо контролювати себе і зберігати людяність. Це — те, що відрізняє нас від “орків”, правильно?

— Ну от, власне, про людяність. У той час, коли українські парамедики надають допомогу російським військовим, російські військові часто полюють на українських парамедиків, спеціально обстрілюючи їхні екіпажі.

— Тактично на відрізку фронту це — абсолютно логічно, для них особливо. Тому що, якщо ти вб'єш медика чи цілу команду медиків, вб'єш їх у машині з пораненими, то, звичайно, ти знижуєш боєздатність підрозділу.

Але мені здається, що один чи два рази (це був 2018-й чи 2020-й) вони могли поцілити в мою машину, але не відкривали вогонь. Думаю, що ця людина просто вирішила, що медиків він не вбиває, саме він. Бо загалом це — виключення абсолютно. Це — один випадок із сотень.

“Кількість поранених у Маріуполі була така, що я не знаю, хто би впорався з цим”

— Велику війну ви зустріли в Маріуполі: ви приїхали туди 23 лютого. Яким ви побачили місто за кілька годин до повномасштабного вторгнення?

— В повітрі було передчуття війни, досить важке. Але ніякого ґвалту, істерики не було. Ми приїхали досить пізно. Місто було майже порожнє. Було дуже спокійно.

— Ви часто наголошуєте, що пересічні громадяни повинні володіти базовими навичками тактичної медицини. Якби маріупольці володіли ними і вміли надавати цю допомогу, чи була б такою великою тоді кількість жертв у цьому місті?

— Була б. Через те, що це був просто геноцид, коли знищувалось місто. Вони намагалися одразу стерти місто з лиця землі. І їх абсолютно не обходило, чи це військовий об'єкт, чи це житлові квартали. І били вони насамперед по звичайних будинках.

Навіть якби було достатньо медиків або підготовлених людей, у них дуже швидко закінчилися б засоби надання “домедички”. І евакуація також була б ускладнена через те, що місто було завалене уламками, проїзд по ньому був дуже утрудненим.

Дуже швидко відрубилася вода, електрика, опалення… Кількість поранених була така, що я не знаю, хто би впорався з цим.

— Яким для вас був найстрашніший день у Маріуполі?

— Всі ці тижні злиплися для мене в один великий безкінечний день: день-ніч, день-ніч, день-ніч. Я майже не їла, я майже не спала.

Весь госпіталь працював фантастично. Просто на межі. Дуже героїчно.

І багато з цих людей ще досі в полоні. Про це треба говорити постійно.

— Коли ви говорите про Маріуполь, то кажете, що його смерть можна порівняти зі смертю людини. Чи можна буде ще реанімувати це місто, а чи його смерть остаточна?

— Я впевнена, що місто відродиться. Маріупольці хочуть повернутися додому, чекають на звільнення. І я впевнена, що ми відбудуємо місто: побудуємо нове, абсолютно нове!

 

“Ми не маємо часу на подумати. Кожна хвилина — це життя когось із наших захисників”

— Чи бачите ви якісь зміни в тактичній медицині української армії із 2014 року? Наскільки сильно вона зараз розвинулася?

— Ви водите машину?

— Вчуся.

— А ви колись їздили на Жигулях?

— Ніколи.

— Це — як порівняти Жигулі і, наприклад, Мерседес чи БМВ. Різниця — фантастична. Проблема в тому, що у нас забагато поранених і є постійні потреби в медичному устаткуванні.

Зараз ви, можливо, чули про джгути, про аптечки. Це — жахливо! Я хотіла б ініціювати створення групи з незалежних експертів (у нас їх достатньо: це — інструктори тактичної медицини і бойові медики з фронту, лікарі), які змогли б оцінити стан і якість того, що постачається у війська.

Бо ми не маємо часу на подумати. Кожна хвилина — це життя когось із наших захисників.

— Чому взагалі зараз можлива така ситуація, коли на лінію фронту передали аптечки, в яких були неякісні джгути? Це — недопрацювання Командування медичних сил? Чи все-таки — проблема міжнародних партнерів, які відправляють сюди якісь недостатньо ефективні речі?

— Я не маю достатньої інформації, щоб повідомити вам про те, що відбувається. Я можу зробити припущення, але я не хотіла б озвучувати свої припущення назагал.

Ми мусимо просто знайти рішення, швиденько знайти можливості доставки якісних джгутів та обладнання, устаткування та медичних препаратів безпосередньо на лінію зіткнення.

А далі вже спеціально навчені люди хай розбираються, в чому там проблема, хто винен у цьому. Можливо, це просто чийсь провтик, а можливо, це і щось гірше.

— Ще одна дискусійна тема — це можливість переливання крові бойовими медиками. Яким ви бачите вирішення цього питання зараз?

— Я — за переливання крові. Під час евакуації, коли в тебе немає вибору між, наприклад, цільною кров'ю, плазмою та фізрозчином, як на мене, це злочин — не дати бійцю шанс (вижити — УП), коли це можливо.

Але вирішення цього питання потребує вкладень. Воно все не складно, але потребує контролю. І багато хто не хоче братися за це, бо розуміє, що це — відповідальність.

Але якщо йдеться про життя і смерть, то лити (кров на етапі евакуації пораненого — УП) треба. Якщо стан такий, що вибору немає — або він загине, або лити кров, — то треба лити кров!

— У міжнародній практиці це використовується?

— Використовується.

— І це зарекомендувало себе як достатньо ефективна штука?

— Абсолютно. Ми тут стикаємося з іншою проблемою — проблемою того, що наші бойові медики (які не є лікарями або медпрацівниками, які не мають освіти), згідно із законодавством, не мають права надавати такі фактично оперативні втручання.

Але ми цим займаємося уже 9 років — бойові медики, парамедики. І скільки людей врятували ці люди за ці роки — я просто не знаю. Якби не вони, то наші втрати були б катастрофічними просто.

— Ви неодноразово говорили, що стандарти тактичної медицини, які використовуються в НАТО, не зовсім корелюються з тим, що відбувається зараз в Україні, і Україні треба розвивати зараз свої правила тактичної медицини. Як саме?

— Це — війна сучасною зброєю по лекалах Другої світової. І цей досвід — абсолютно дорогоцінний. Він оплачений життям, здоров'ям і великою енергією. Все, що відбувається, повинно бути занотоване, проаналізоване, і повинні бути зроблені висновки. Це насправді великий вклад у розвиток майбутнього тактичної медицини.

Я би дуже хотіла, щоб ця війна була останньою в історії людства. Але, на жаль, це — неможливо.

“Успішні воїни, які пройшли достойно свій шлях, гострим ПТСР точно не страждають”

— Нещодавно ви отримали диплом психолога, який займається роботою з людьми, які мають посттравматичний стресовий розлад. Чи кожен військовий чи військова, які повертаються з фронту, зараз мають ПТСР?

— Далеко не всі. Я помітила, що успішні воїни, ті, хто пройшов достойно свій шлях, гострим ПТСР точно не страждають. Тобто це такі м'якші форми, але з часом це може мінятися. Це — дуже індивідуальні речі. Багато залежить від кожної окремої особистості.

Я більше працюю зараз з тими, хто приходить з обміну, з моїми побратимами, з тими, кого я добре знаю, кому можу допомогти дуже швидко. Я знаю, що вони відчувають, що їм треба сказати, що вони хочуть почути, аби зібрати докупи голову і тіло. І також я постійно заходжу в госпіталь, спілкуюся з пораненими і іноді мені вдається корегувати їхній стан.

—  Для того щоб ці люди звернулися до вас як до психолога за допомогою, вони мають отримати якийсь поштовх. Як рідним цих людей, дівчат, хлопців, які повертаються з війни, спонукати їх до цього?

— Воїни дуже гонорові. Вони не люблять, коли їм допомагають. І я по собі знаю, що я ніколи не попрошу прямо: “Допоможіть мені”. Але якщо пропонують допомогу, то я зголошуюся. Не у всіх я приймаю допомогу, не від кожної особи, але іноді це дуже вчасно.

Важливо, аби наше суспільство змінило загалом своє ставлення до психологічних проблем, до ПТСР. Звертатись до психолога — абсолютно нормально.

Але я гадаю, що в майбутньому в нас будуть проблеми через нестачу кваліфікованих психологів. У нас має бути найкраща школа психологів критичних станів і посттравматичних наслідків.

—  Чи розуміє зараз це влада, як вам здається?

—  Ну, я дивлюся, що Олена Зеленська займається цим питанням. Маю надію, що з цього вийде щось путнє. Бо насправді я ще давно сказала, що вся країна в ПТСР більшою чи меншою мірою.

Я зараз дуже багато їжджу по закордонах і бачу, що ті, хто був змушений покинути країну, вивезти дітей, вони іноді більше травмовані, ніж ті, хто лишився, наприклад, у Києві або у Львові.

Ті, хто на фронті, у них ПТСР наразі нема. Це інший стан. Це називається переважно “бойовий стрес”. І там корекція мінімальна потрібна, бо наша природа така, що людина справляється з цим під час бойових дій, у надзвичайних таких ситуаціях. Але далі…

—  …коли ці люди повертатимуться до нормального життя…

—  Так. Можливі різні наслідки.

Родичі або друзі тих, хто повернувся з фронту, просто пам'ятайте: одна з основних ознак (ПТСР — УП) — це загострене почуття справедливості.

— У контексті роботи з людьми, які мають ПТСР, виникає питання використання медичного канабісу. У чому важливість його застосування?

— Медичний канабіс справді працює. Працює не на всіх, але відсотків, напевно, у 85-90 це спрацьовує. Щодо психологічних станів медичний канабіс точно знімає гостру стадію.

Замість того, щоб вживати важкі наркотики (опіати, наприклад), приймаються ці ліки. Це — не косячок на полі. Це — підтверджені, нормальні речі, які використовуються практично у всьому світі.

До того ж опіати у нас дозволені, а канабіноїди ні? Чому? Чим опіати кращі? Вони гірші насправді.

“Якщо здасися — легше не стане”

— Ви якось сказали, що “у деяких містах чуєте, що перемога ледь не завтра”. Звідки у людей з'являються ці настрої і чим це може загрожувати?

—  Я думаю, що це з телевізора. Іноді я включаю цей телемарафон: його послухаєш пів годинки і такий: “Ну, гаразд, війна майже закінчилася — можна іти своїми справами займатися” — таке враження складається.

Я розумію, чому. Тому що всі втомлені, тому що всі хочуть переключитися і відчути щось інше, окрім “війна-кров-війна-катування-бомбардування-розтрощений центр Одеси”. Усе це, як на танчику, по нашій душі їздить.

— Чи сприяють цим настроям пости і заяви таких людей, як, наприклад, пан Арестович? Ви раніше працювали з ним, знаєте цю людину особисто і, власне, під час війни він заспокоював людей, що “все швидко закінчиться”. І потім ці очікування не справджувалися.

Чи шкодив він такими речами настроям суспільства?

— У той період я якраз була в полоні, тобто не бачила всі ці виступи і заяви. Після полону я їх трошки переглядала, і я не побачила там якоїсь надмірності: все було досить дозовано.

У той час було потрібно дати сили і надихнути людей на боротьбу далі. Зараз теж це треба. Але наративи старі, вже не спрацьовують — потрібні нові.

— Ви якось сказали, що з психологічним станом, який людина отримує, пройшовши війну, пройшовши полон, “не треба боротися, а треба навчитися з ним жити”.

Ви вже навчилися жити зі своїм новим станом?

— Так.

Людина сама вирішує насправді, якою їй бути. Тобто перед тобою є вибір: ти вибираєш слабкість чи ти вибираєш силу; ти сприймаєш те, що з тобою сталося, як трагедію, або як ініціацію. От і все.

Якщо здасися — легше не стане.

—  Якби 23 лютого 2022 року ви знали про те, що з вами трапиться в майбутньому і мали вибір — поїхати в Маріуполь чи ні, — ви б поїхали?

—  Я б поїхала. Я би врятувала тисячі людей, якби знала, що буде відбуватися, можливо, навіть ціле місто.

Софія СЕРЕДА