Тавро миролюбності

Ми білоруси, мирнії люди…”, — починається теперішній гімн лукашенківської Білорусі, й у цих словах закладена сутність того, що “бацька” хотів би бачити в своєму народові: білоруською мовою “сціпласць”, російською “безропотность”. Перед Помаранчевою революцією один із наших публіцистів зауважив, що, на відміну від своїх західних сусідів, поляків, українці не мають хребта, а якщо він десь і є, то неодмінно атрофований. Через п’ять років Україна розвернулася на 180˚, і тепер ми разом із Білоруссю та російськими десантниками відзначатимемо “головне свято сучасності” — визволення від фашизму. Те, що в Запоріжжі відкриють пам’ятник Сталіну, а в Херсоні вивісять криваво-червоні прапори СРСР, для більшості навіть добре — десь поруч ще “фронтові” сто грамів наллють і можна буде розслабитися, зовсім як за милого серцю застою.

“Найдемократичніша країна Європи”

Після президентських виборів 2010 року з’явився жарт: “Україна є найбільш демократичною країною Європи: владу отримали всі, хто за неї боровся в 2004-му”. Правда полягає в тім, що української влади не існує. Зовнішні ж спостерігачі мають нагоду оцінювати, наскільки гра того чи іншого правителя “демократична”, “націоналістична”, “ліберальна”. Чи можна вважати “націоналістичним” правління Віктора Ющенка, коли на його очах у самому центрі української столиці відновлено пам’ятник людині, яка послала орди Муравйова знищити українську владу в цьому місті? Або наскільки “проросійським” був Леонід Кучма, щороку проводячи натовські навчання “Сі Бриз”, ні на метр не підпускаючи до них підбріхувачів зі своїх кишенькових симоненківсько-вітренківських “опозицій”? Якщо запитати наших політиків, чому відбуваються такі парадокси, вони, вочевидь, дадуть багатозначну відповідь: мистецтво компромісу. Мовляв, із його допомогою Україна досі цілісна, неподільна й соборна. Проте бажання всім догодити має й іншу сторону медалі.

Чимало оглядачів, аналізуючи підхід Леоніда Кучми до вшанування жертв Волинської трагедії в 2003-му, зазначали, що другому президентові трапилася гарна нагода зміцнити зв’язки з Польщею, практично нічим не поступаючись (маються на увазі його особисті, а не національні погляди). Інша річ, що і його тодішній візаві Александр Квасневський їздив на відкриття меморіалу в Павлівці (Порицьку), також не особливо переймаючись. У підсумку він робив велику послугу неприхильно налаштованому до нього правоконсервативному електорату. Пара Ющенко—Качинський діяла в питаннях примирення “від щирого серця”, однак не до кінця. Передусім ідеться про згадане прагнення до компромісів, з одним “але”: Качинський міг собі дозволити бути “проукраїнським” президентом, маючи за спиною потужне консерватине лобі в польській політиці, натомість Ющенко, ставши на “леопольдівський” шлях потурання білим і червоним, синьо-жовтим і біло-блакитним, наприкінці своєї каденції асоціювався з: відкриттям пам’ятника Катерині ІІ в Одесі, польського Цвинтаря Орлят у Львові, пам’ятника цісарю Францу-Йосифу в Чернівцях, меморіалу Голодомору в Києві. А проте, надавши звання героя України Степанові Бандері та Романові Шухевичу, таки залишився в масовій свідомості “націоналістичним” президентом.

Ленінське метро в ХХІ сторіччі

Свого часу Мілан Кундера зазначив, що, позбавляючи народ історичної пам’яті, можна зліпити з нього цілком новий проект. Проте до цього він додав ще й таку річ: “...Нація почне забувати, чим вона є і чим була. Навколишній світ забуде про неї ще швидше”. Багато розводячись про повернення цієї ж таки пам’яті народові, наш “націоналістичний” президент не зробив анітрохи для ліквідації радянської топоніміки, символів тоталітаризму, бо чекав, що вдячний народ його почує. Тим паче західні спостерігачі не могли оцінити його кроків (навіть кампанія з поширення знання про Голодомор у світі оцінююється як провальна), оскільки наочно у тих же станціях київського метро могли переконатися, що пустопорожня балаканина розходиться з реальним образом країни. Звісно, це розуміють ті, хто в Україні бував.

Якщо ж наслухатися трансльованої Москвою інформації про буцімто “масштабну українізацію” над Дніпром, “наступ націоналістів на ліберальні цінності”, складеться цілком протилежна картина. Цьому феномену є два пояснення: все, що українські політики роблять, вони сприймають як винятково українські проблеми; вузько- і близькозорість провокують небажання, нерозуміння та невміння подавати свою рацію в сьогоднішньому інформаційному світі.

Тепер же ситуація ускладнилася у зв’язку з приходом до влади людей, котрі апріорі не є носіями українських цінностей, — радше радянських, російських, люмпенівських... Що означає для них “бути українським політиком” чи “відстоювати українські погляди”? Це цивілізаційна загадка. За таких умов ми приречені йти в чиємусь фарватері, не усвідомлюючи, що Київ повинен мати власний погляд на речі в межах будь-якого дискурсу — політичного, економічного, гуманітарного. Як наслідок, у світових медіа складається в кращому разі поверхово-схематичний образ України, в гіршому — карикатурно-папуаський.

Неврахована земля

У міжнародній журналістиці вже давно визнали, що існує проблема з висвітленням проблем Африки в західних медіа. Переважна більшість європейських і американських репортерів просиджують свій час у комфортабельних готелях Найробі подалі від епідемій та антисанітарії, пишучи при цьому без докорів сумління й про Нігерію, й про Зімбабве, й про Руанду. Але й таких поміркованих сміливців небагато. Брак інтересу з західного боку, невміння й небажання місцевих еліт розвивати канали комунікації з зовнішнім світом, елементарне незнання місцевої специфіки призводять, зрештою, до небуття африканських суспільств у світовому культурному та інформаційному світі. П’ять років тому, коли весь світ із захватом переглядав документальні кадри з київського Майдану, будь-які українсько-аф­риканські паралелі видавалися безглуздям. Парадокс, проте сьогодні вони є цілком умотивованими й позбавленими, на жаль, обивательського перебільшення. Українське суспільство має ті ж самі проблеми з донесенням усього спектру думок про своє життя-буття до світу.

У навчальних програмах європейських шкіл журналістики вже давно відшліфовані курси “Висвітлення ЄС” (Reporting on the EU), “Висвітлення Близького Сходу” й навіть “Висвітлення Африки” чи “Висвітлення Росії”. Україна фактично не потрапляє в жодну з цих регіональних груп. Неврахована перехідна земля, до якої не відомо, з якого боку треба наближатися. Пишучи про Україну, західні ЗМІ дивляться на неї або крізь західноєвропейські ліберальні лінзи, або крізь пострадянські російськоцентричні. В першому випадку все закінчується безапеляційним висновком: Україна не відповідає європейським стандартам. У другому: Україна — частина євразійського простору, аморфна територія, хаотичне, кланове суспільство, яке доволі природно почувається саме на пострадянських теренах. За першою версією, невдаху євроатлантиста, ліберала Віктора Ющенка замінив на президентській посаді “поміркований і прагматичний лідер” Віктор Янукович, за другою — на зміну етнічному націоналістові на Печерські пагорби прийшли вірні послідовники російського курсу, друзі Кремля. При цьому прагматичність і передбачуваність нового президента визнають його чи не найголовнішою чеснотою. Й уся проблема в тому, що тільки сама Україна може й спроможна запропонувати альтернативні інтерпретаційні схеми.

Де наш Роберт Фіск?

Є, щоправда, ще один вихід, коли нам не доведеться брати на себе відповідальності: знайти свого Роберта Фіска. Цей найтитулованіший британський журналіст зробив справою життя альтернативне мейнстримівському висвітлення подій на Близькому Сході, оселившись у Бейруті ще в 1970-х. Цим заслужив дисидентський імідж і шану в арабському світі. В своїх репортажах і статтях про громадянську війну в Лівані, війни в Афганістані, Іраку, події на палестинських територіях він завжди пропонував і пропонує погляд на події зсередини країн, заохочує роздивитися зблизька те, що вирізається з новин західних телеканалів і те, до чого не докопуються інші журналісти.

Отож країна без свого Роберта Фіска, без власних культурних інституцій на кшталт Польських чи Гете-інститутів, без уміння організовувати переклад і друкування за кордоном своєї найкращої літератури (тому досі не маємо свого Нобелівського лауреата), без донесення через західні медіа правдивої неперекрученої інформації про себе, без місця в базових курсах журналістських шкіл світу, без інтелектуально відповідальної влади — це Україна.

Роман КАБАЧІЙ, Жанна БЕЗП'ЯТЧУК