Світ справжнього

І добре, якщо інвазії прозріння не залишать сліду й колючих уламків сумнівів. Але буває і так, що, увійшовши глибоко, змусять зойкнути від болю.

Як, наприклад, може бути нестерпна думка, що “народитися не в СРСР” зовсім не страшно, що страшно було у ньому народитися. Що “страна, которую мы потеряли” — не “майбутнє людства”, а його жахливе минуле.

Адже для категорії вирощених на “чорному молоці із соски КДБ” смерть “страны советов” завжди буде “найбільшою геополітичною катастрофою”, а не актом найвищої історичної справедливості.

І тоді в якості рятівного анальгетика обов'язковим стає прийом наркотичної дози євразійства або галюциногену “месіанства”.

При цьому, чим ближче до вершин влади, тим болючіший контакт. Мозку, що був уражений висотною хворобою, ухвалені рішення здаються безпомилковими, а намальована картина світу — єдино правильною.

Але, як би щільно не законопачувалися щілини, крізь усю багатошаровість виправдань пробиватиметься світло іншої реальності.

 

Чи міг відчути щось подібне головний “виправник минулого”, “збирач земель радянських”? Той, хто був зупинений за крок від найбільшого персонального тріумфу. Коли до втілення йому одному приготованої найбільшої місії залишалася відстань підльоту десанту до Гостомеля.

Адже як солодко він жмурився, уявляючи переможний проїзд Хрещатиком, літургію в Лаврі, золото бань, захоплені, звернені до нього очі. Адже він повернув “православний Єрусалим”, сакральний центр “Руси святой”.

Мав повернути… А в результаті… “русский военный корабль, иди нах@й”?

Скільки суєтно побутового, зневажливо неповажного, зовсім не відповідного епохальності моменту було в цій примітивній конструкції. Коли у відповідь на претензії “переписати історію” та змінити світовий порядок — зневажливий плювок під ноги.

Адже в його реальності в Чернігові, Одесі, Харкові мало забракнути квітів для зустрічі “орденоносної кантемирівської”, а не 40 тисяч мішків для трупів.

Може, в цей чи якийсь інший момент, коли замість “параду перемоги” у Києві, марша на Берлін “друга армія світу” почала безнадійно застрягати в боях за луганські села, могла прийти якась чужа, зовсім не його думка: “А якщо справді “вони — не ми”?”

Більше того, все, що відбувалося, вимагало немислимого: визнати існування того, чого “не було, немає і бути не може”. Того, що він називав “не державою” і “не народом”. Адже він не знав, “що битви ніколи не виграються, що вони лише розкривають очі на власне божевілля та розпач”. 

 

Адже якщо Україна — не вигадка Леніна, що тоді залишиться від “русского мира”, його світу? Хартленд без серця — ніяка не “вісь історії”, а звичайний шматок суші з 30 мільйонами вигрібних ям у якості туалетів.

І тоді виник страх. Всім нутром він відчув, що, якщо залишиться хоча б один метр землі, над яким майорітиме “синьо-жовтий” прапор — це буде вічна загроза скасування “російської величі”. Як свідок злочину, що вижив. 

Коли остаточно не вирішене “українське питання” з “історії, написаної переможцями”, перетвориться на протокол, складений непереможеними.

І тоді не буде жодної Росії з її “загадковою душею” та “великою історією”, а буде антисвіт, що сочиться кров'ю та отруйною брехнею.

Це був глухий кут. Найбільш тямущі щурі вловили видозмінений запах, який ішов від господаря, і зрозуміли, що саме той хоче почути: “З тим, що виросло на місці України, має бути покінчено, раз і назавжди”. Зацьковано озирнувшись на всі боки, він ощирив жовті зуби та... стрибнув. Не було більше нічого забороненого, оскільки пацюку, що його загнали в кут, дозволено все.

Але ні тонни заліза, що вбиває, ні сотні піднятих батальйонів вже нічого не могли змінити. Він програв, повіривши у реальність світу, якого не було. Світу, де замість війни була спецоперація, країни — територія, народу — населення, а окупації — повернення.

24 лютого брехня, яка бере в борг у правди, вичерпала кредит позичання у майбутнього. Не можна було виграти у країни, “якої немає”, і в народу, “якого немає”.

Світ вигаданого програв світові справжнього. Того справжнього, що його він найбільше боявся і ненавидів — свободи, честі, гідності.

24 лютого він помер й одразу ж розплющив очі, але “вже був мерцем і дивився як мрець”, адже тільки так він міг далі жити у світі, якого не було.