Суд, прощення чи співчуття. Як Україна карає за колабораціонізм і чому потрібні зміни

Ставленик окупантів, міський голова Герман Пинтя того ранку побачив на головних вулицях ввіреного йому міста повішених людей.

“Варварство, ганьба, від якої ніколи не відмитись перед цивілізованим світом”, — так пізніше Пинтя описував цей день у спогадах. І стверджував: такими ж словами він звітував у 1941 своєму румунському керівництву.

Пинтя народився в Російській імперії, вчився в Києві. На відміну від більшості румунських окупантів, говорив з Одесою однією мовою. Він керував цим містом за часів Голокосту й масових злочинів. Підпорядковувався тим, хто винищував народи і руйнував держави. 

Водночас він підтримував в Одесі життя, відбудовував, налагоджував роботу. І коли настав час відповідати за скоєне перед судом, прискіпливо доводив, що був не злодієм, а лише, як сказали би зараз, “міцним господарником”.

Архіви рапортів про той самий день “ганьби, від якої не відмитись”. Свідки, які пригадували, як Пинтя рятував євреїв. Далекоглядна відстороненість від репресивних органів. Усе це допомогло румунському політику вберегти життя і свободу під час полювань на колаборантів, що розгорнулись по всій Європі після Другої світової.

Чи мали такі, як Пинтя, бути покарані, і наскільки жорстоко?

Серед безлічі нових викликів, що постали тоді перед світом переможців у війні, було й запитання, як оцінювати співпрацю населення окупованих територій з ворогом. І кожна держава тоді відповідала на нього по-своєму. 

Тепер це запитання наново виринуло перед Україною. І як і вісім десятків років тому, може лише здаватись легким і однозначним. Насправді ж тема колабораціонізму — це поле численних дискусій, сумнівів і відкритих питань.

Одним зі свідчень цього стала нещодавня публічна суперечка між віцепрем'єркою з питань реінтеграції окупованих територій Іриною Верещук та уповноваженим з прав людини Дмитром Лубінцем. 

Верещук закликала мешканців ТОТ не погоджуватись на російські паспорти і жодним чином не співпрацювати з ворогом. Тоді як Лубінець порадив українцям брати паспорти, щоб вижити.

“Українська правда” вирішила розібратись, де проходить межа між колабораціонізмом і виживанням в окупації. Де її проводить український закон і чому на практиці виникають проблеми. Як цю межу визначали в світі і чи можемо ми орієнтуватись на іноземний досвід.

Як і кого в Україні зараз карають за колабораціонізм

Попри довгі роки окупації Криму й частини Донеччини та Луганщини, в українському кримінальному кодексі не було статті про колабораціонізм аж до 2022 року.

Весь цей час проти силовиків і суддів відкривали справи за держзраду. Щодо мешканців, які, наприклад, допомагали росіянам із фейковими “референдумами” — за “посягання на територіальну цілісність”. Також проти колаборантів застосовували статті про “захоплення влади” та “участь у терористичній організації”.

Не кожен, хто так чи інакше допомагав ворогу, підпадав під ці визначення. Оскільки все це — важкі злочини, які потребують особливої уваги в доказах.

“А співпраця на побутовому рівні не була криміналізована, — розповідає Олена Луньова, правозахисниця Центру прав людини ZMINA. — І весь час виникало питання про людей, які співпрацюють з окупантами”.

У суспільстві вже з 2014-го наростав запит на покарання зрадників. Гюндуз Мамедов, який у 2016-2019 роках очолював прокуратуру Криму, пояснює, який баланс знайшли правоохоронці:

“Ми встановили понад 22 тисячі людей, які на момент окупації Криму працювали в правоохоронних органах. Багато з них залишились там і продовжили працювати на окупаційну владу. Притягати до відповідальності почали тих, хто мав стосунок до переслідування громадян. А по всіх інших — чекали, коли щось у законі зміниться, коли з'явиться м'якша кваліфікація”.

Протягом 2021 року — останнього перед повномасштабною війною — силовики завели 208 справ про держзраду і ще 276 загалом за статтями про повалення влади, посягання на недоторканність України тощо. 

Стаття про колабораціонізм так і не з'являлась в законі, оскільки правники не могли дійти спільної думки, як її виписати. Адже закон вимагає чітко формулювати: які саме дії будуть покарані.

“Коли починались обговорення “давайте криміналізуємо співпрацю”, ми в цих дискусіях ніколи не могли дійти до вичерпного переліку діянь, які мають вважатись злочином. Співпраця — це дуже широке поняття, — розповідає Луньова. — І весь цей час у дискусіях перемагали аргументи, що краще не чіпати, ніж криміналізувати і отримати суттєві порушення прав людини”.

Правозахисники раз у раз пояснювали: життя в окупації не є злочином, а жити тривалий час на території і зовсім не взаємодіяти з тими, хто її контролює, неможливо.

У парламенті лежали два законопроєкти про колабораціонізм. Один із них поданий у 2021-му від “Слуги народу”, згодом він і був ухвалений.

Олена Луньова пригадує, як цей проєкт обговорювали на комітеті — тоді Офіс генпрокурора разом із Міністерством внутрішніх справ виступали проти формулювань, підготовлених депутатами. Оскільки вони зробили би злочинцями занадто широке коло людей. Науково-експертне управління Ради дало свій висновок, де йшлося про низку недоліків ініціативи нардепів.

Та на початку березня 2022-го парламент в екстреному режимі все ж підтримав цей законопроєкт.

Нова стаття ввела покарання за кілька ступенів злочину:

• заперечення агресії — карається позбавленням права на певні посади на 10-15 років;

• добровільне зайняття посади в окупаційний органах влади — те саме покарання + конфіскація майна;

• пропаганда в освітніх закладах та впровадження окупаційних стандартів в освіті — виправні роботи до 2 років / арешт до 6 місяців / позбавлення волі до 3 років і “люстрація” на 10-15 років;

• передача матеріальних ресурсів війську окупанта, господарська діяльність “у взаємодії з державою-агресором” — штраф до 170 тисяч гривень / ув'язнення на 3-5 років / позбавлення права на посади і конфіскація майна;

• посади, пов'язані “з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій”, участь в організації “референдумів” — ув'язнення на 5-10 років з “люстрацією” та конфіскацією майна;

• політичні заходи та пропаганда на підтримку агресора — покарання, аналогічне до попереднього, але з 10-12 роками ув'язнення;

• добровільне зайняття посад у судових і правоохоронних органах окупанта, служба в його армії, надання йому допомоги у боях проти України — ув'язнення на 12-15 років з “люстрацією” та конфіскацією майна.

Якщо будь-яка з цих дій призвела до загибелі людей чи інших тяжких наслідків, то покарання посилюється до 15 років або довічного ув'язнення.

Вже у червні 2022 силовики по всій країні розслідували 1300 справ про колабораціонізм, а 82 навіть встигли відправити на розгляд до суду.

Зараз у прокуратурі кажуть: покарання колаборантів є одним із пріоритетних напрямків. Його обговорюють, зокрема, і на нарадах у генпрокурора.

Загалом до квітня 2023 року включно силовики зареєстрували майже 5,5 тисяч справ за колабораціонізм, орієнтовно в 1,4 тисячі з них оголосили підозри.

Лише протягом 2022 року суди отримали 659 таких справ і розглянули майже половину — 308. 

За перший рік 272 особи було визнано винними і жодної не виправдали, пів сотні пішли на угоду зі слідством, визнавши свою провину. У зовсім незначній кількості випадків справи повертали прокурору на доопрацювання чи закривали.

“Значна частина злочинів, близько 50% від направлених до суду обвинувальних актів, стосується зайняття посад у квазіправоохоронних, судових органах і в окупаційних адміністраціях”, — розповідає УП Марія Бурдейна, заступниця начальника профільного департаменту Офісу генпрокурора.

Чверть від справ про колабораціонізм стосуються публічного заперечення агресії. Ще близько 10% — господарський та освітній колабораціонізм, тобто послуги й товари для окупантів і російські стандарти в навчанні.

Чимало справ також заведені щодо організаторів так званих “референдумів”. Це не лише гауляйтери окупованих регіонів, а й інші задіяні мешканці — члени “виборчих комісій”, агітатори.

Та попри чималі зусилля, кинуті на покарання колаборантів, цей процес виявився далеко не досконалими.

Що не так з покаранням колаборантів в Україні

Як мешканцям окупованих територій зрозуміти, що є злочином, а що ні?

У відповідь на це питання і правозахисники, і правоохоронці нерідко відповідають: “Якщо говорити про український закон, то зараз межу злочинності провести дуже складно”.

Це — перша й головна проблема. Кримінальний кодекс не дає визначення колабораціонізму. 

“У статті вказано лише на його форми і прояви”, — розказує УП прокурорка Марія Бурдейна.

Юрист-міжнародник Микола Юрлов відкриває статтю про “колабораціонізм” і, цитуючи її, припускає: звичайного прибиральника можна записати в злочинці, якщо він значиться в окупаційний органах. 

“У нього можуть конфіскувати все його нещасне майно, — підсумовує Юрлов. — Старший двірник, якому підпорядковуються молодші двірники, уже виконує організаційно-розпорядчі функції — а це від 5 до 10 років позбавлення волі”.

Представниця президента в Криму Таміла Ташева звертала увагу, що, за нинішнім законом, під переслідування можуть підпасти 200 тисяч мешканців півострова. 

Особливо гостро це питання стоятиме для тих людей, які працюють у критичній інфраструктурі, зокрема у сфері постачання світла, води, газу. Оскільки їхніми послугами користуються й окупанти. 

Переліку галузей, в яких бізнесу чи комунальним установам не заборонено співпрацювати з ворогом, у законі не існує.

В Офісі генпрокурора, щоправда, кажуть, що мають інструменти, щоб запобігти повальному засудженню умовних двірників. Зокрема, людину можна звільнити від покарання, враховуючи малозначність її дій або примус.

Але практика показує, що серед вироків за колабораціонізм є чимала кількість справ за пости в соцмережах або розмови з односельчанами.

Причому такі справи — своєрідний win-win для обох сторін. Адже для правоохоронців нескладно зібрати докази “злочинного ТікТок”. У той же час, за “публічне заперечення агресії” карають лише позбавленням права на ті чи інші посади.

“Більшість засуджених у таких справах є безробітними, непрацюючими, пенсіонерами або особами похилого віку, а також раніше судимими”, — розповідає прокурорка Бурдейна.

Тобто для цих людей своєрідна люстрація не є суттєвим наслідком. Зокрема, через це, як звертають увагу правозахисники, підсудні і йдуть на угоди зі слідством.

А от користь для держави й суспільства від такого win-win-покарання дуже сумнівна. Якщо не сказати взагалі відсутня.

Друга проблема — схожі статті в кримінальному кодексі, які перетинаються з колабораціонізмом. 

Наприклад, “пропаганда війни”, “виправдовування агресії”, “пособництво державі-агресору”. 

Правоохоронці, які працюють із такими справами, кажуть: маркерів, які би дозволили відмежувати схожі злочини, немає. І при цьому аналогічні статті передбачають кардинально різне покарання.

Якщо слідчий і прокурор визначать пропутінський ТікТок як “колабораціонізм”, то людину лише позбавлять права працювати на певних посадах. Якщо ж слідство вирішить, що вороже відео було “виправдовуванням агресії” — це вже до 5 років ув'язнення.

Прикладів такої різної кваліфікації вже є чимало в українській практиці.

У жовтні минулого року в Дніпрі судили біженку з Маріуполя. Вона, за твердженням слідства, ховаючись від обстрілів у місті, звинувачувала в усьому українську армію, а під час евакуації на російському блокпості прославляла загарбників. Попри визнання провини і каяття, несудимій раніше матері двох дітей дали 5 років ув'язнення і конфіскацію майна.

Водночас офіційно безробітний, неодноразово судимий за грабіж і наркотики одесит, який восени 2022-го розказував у магазині, що “Путін молодець”, був покараний забороною працювати у владі на 10 років.

“Це поле для корупції. Оскільки правоохоронці можуть через кваліфікацію обирати, чи сяде людина в тюрму, чи ні, — наголошує правозахисниця Олена Луньова. — Це поле для вибіркового правосуддя, для несправедливості і порушень прав людини”.

Хаотичність та подекуди неспівмірність покарання за колабораціонізм викликає третю проблему — не юридичну, але дуже практичну. Це страх, непорозуміння і недовіра до української влади зі сторони мешканців окупованих територій. І росіяни не зволікають користуватись цим, залякуючи населення.

Микола Юрлов працює в організації “Truth Hounds”, що займається документуванням міжнародних злочинів у російсько-українській війні. Юрист пригадує свідчення колишніх полонених, з якими після тортур окупанти знімають відео-”зізнання”:

“Росіяни їм розказують: “Ти зараз виїдеш, тебе свої ж з'їдять, ми відео з тобою зняли, тебе СБУ загребе як зрадника””.

Правозахисники переказують й інший приклад, коли батьки дітей, вивезених з Херсонщини в Крим, не подавали заяви до українських органів, побоюючись переслідування. Хоча в цьому випадку вони є лише жертвами російських злочинів.

Аналогічна ситуація з російськими паспортами. Україна твердо звинувачує Росію у примусовій паспортизації. А значить ті, хто їх отримують — передусім жертви Москви, а не злочинці. 

Наразі правозахисникам невідомо про випадки, коли би російські документи стали причиною переслідування. Однак в уряді написали законопроєкт, який пропонує ввести покарання за добровільне отримання паспорта. 

“Коли людина отримує паспорт в окупації, неможливо визначити, хто отримав під тиском, а хто ні, — критикує такі ідеї правозахисниця Луньова. — Якщо це пенсіонер, який не може отримувати пенсію від України, і йому немає на що жити? У такому випадку отримання паспорту вважається таким, що під тиском?”.

Луньова припускає, що стаття про колабораціонізм з'явилась в Україні як превенція, тобто запобіжник. Вона мала на меті швидко попередити українців: допомагати ворогу заборонено. 

Однак такі підходи не можуть працювати в реаліях окупації, що триває рік-два чи дев'ять. Тим більше — якщо Україна планує повертати захоплені території. 

Зараз зміни до статті про колабораціонізм обговорюють у правоохоронному комітеті Ради. Там створена спеціальна робоча група. Однак це має бути частина більшого плану з реінтеграції регіонів, комплексного і продуманого.

Як Україні знайти межу між колабораціонізмом і життям в окупації

“Люди залишаються людьми останні декілька мільйонів років. Насамперед вмикається звичайне бажання вижити”, — одеський історик Олександр Бабич ще до великої війни писав дисертацію про стратегію виживання цивільних в окупації за часів Другої світової.

Бабич говорить про контекст, в який важливо зануритись перед тим, як дискутувати про жорстокість покарання колаборантів. 

“Коли проходить місяць-два окупації, люди звикають. Ви вважаєте окупацію своїм новим життям. Беремо Одесу 1941 року — офіційно у нас партизанів, які входили в якісь групи спротиву, було трохи більше 100 чоловік. При довоєнному населенні в 604 тисячі мешканців. У 1942-43 роках в Одесі майже не існувало підпілля”.

В евакуацію в 1941 з Одеси встигли виїхати близько половини населення — 310 тисяч. На низових і середніх ланках окупаційної влади працювали місцеві. На верхньому рівні загарбники обіймали близько третини посад. Серед віцемерів, які працювали з головою Германом Пинтею, 2 з 5 були місцевими.

“Пинтю двічі намагались осудити. І обидва рази він був виправданий, бо він як міський голова просто виконував господарські функції”, — каже Бабич.

Саме після Другої світової слово “колаборант” набуло нині знайомого нам забарвлення і значення. Тоді європейські держави розгорнули переслідування тих, хто допомагав нацистам. Нерідко ці переслідування мали дуже масовий характер.

Як приклад часто наводять Францію. Там за співпрацю з ворогом було засуджено 125 тисяч людей. Окремо існувало покарання за “національне безчестя”, непатріотичність, за яку французів, серед іншого, позбавляли пенсії. Через таку процедуру пройшло 50 тисяч осіб. І майже 80% із них згодом були амністовані. 

В інших державах за брак патріотизму також могли обмежувати громадянські права чи закривати доступ по певних посад. У Нідерландах такі звинувачення торкнулись 405 тисяч осіб — 7% дорослого населення країни. Там же у 20 тисяч жінок забрали громадянство, оскільки їхні чоловіки були засуджені за співпрацю з ворогом.

У Норвегії наряду зі звичними формами покарання дітям, народженим від німців, відмовляли у громадянстві. Родичі засуджених потрапляли під низку обмежень, зокрема, права голосування, служби в армії, праці на керівних посадах.

Однак уряд Норвегії швидко зрозумів, що масштаби покарання загрожують економіці країни. І тому був змушений обмежувати таке переслідування. А Бельгія та Нідерланди знімали звинувачення за економічну співпрацю з ворогом або ж коригували вимоги до того, як цю співпрацю треба доводити.

“Не можна сказати, що в міжнародній практиці є готове рішення, яке можна було би взяти й імпортувати, — каже Микола Юрлов.

Правозахисники доповнюють: міжнародний досвід радше можна використовувати як приклад занадто радикальних підходів, які однаково довелося згортати. 

Міжнародне гуманітарне право не забороняє окрему добровільну співпрацю з ворогом. Ба більше, воно зобов'язує окупанта зберегти режим, який був на території до його приходу, і, звісно, забезпечити життя людей.

У повоєнному світі ООН створила систему, яку радить застосовувати всім державам для подолання наслідків війни. Вона називається перехідним правосуддям.

Це не стільки правові, скільки політико-правові рамки. Вони сконцентровані навколо жертв війни, направлені на відновлення їхніх прав, встановлення справедливості і примирення.

“У перехідного правосуддя є 4 ключових елементи, — пояснює Дар'я Свиридова, правозахисниця коаліції “Україна. П'ята ранку”.

По-перше, має бути обов'язково встановлена істина, задокументовано все, що відбулось. 

Друге — має бути запобігання безкарності. Ті, хто винні у найтяжчих злочинах, мають понести за це відповідальність. 

Третій елемент — це відшкодування шкоди жертвам. 

Четвертий — гарантії неповторення, держава має робити все, щоб війна не повторилась”.

За цими нормами, відповідальності у жодному разі й поза будь-якими строками давності не можуть уникнути люди, які винні в міжнародних злочинах. 

Однак важливим елементом перехідного правосуддя є амністія. Тією чи іншою мірою її застосовували всі країни, які виходили з війни.

Ще один інструмент — це люстрація. Вона може стати одним із запобіжників проти нових порушень прав людини й водночас дозволить не віддавати під суд сотні тисяч людей.

“Якщо ми покараємо всіх людей, які хоч якось були дотичні до окупаційної влади, а не вчиняли дії, які спричинили тяжкі наслідки, то це буде створювати незадоволення, буде наростати конфлікт”, — доповнює Свиридова.

Будь-яка відповідальність, люстрація й амністія мають бути персональними. Адже стигматизація тих, кому довелось співіснувати з окупантами, точно не сприятиме встановленню правди.

Знайти одне рішення на всі випадки колаборації неможливо. Тому багато залежатиме від судової системи і її доброчесності.

Усе це — питання не статті в кримінальному кодексі, а державної політики, яка має бути готова вже “на вчора”. І написана за участі різних експертів і, в тому числі, з урахуванням думки суспільства.

Опитування показують готовність більшості населення погодитись на амністію, наприклад, для вчителів, лікарів, соцпрацівників, комунальників. А навпаки — суспільство не допускає такого послаблення для силовиків, політиків, військових.

Попри довгий досвід окупації територій, Україна на державному рівні не поспішає з написанням стратегії деокупації.

“До Зеленського її не було взагалі, — пригадує колишній прокурор Криму Гюндуз Мамедов. — Потім її написання відбувалось у поодинокому порядку, окремими людьми”.

За словами Свиридової, група експертів за участю правозахисників, правоохоронців, депутатів уже розробила план, який включає інструменти перехідного правосуддя. Поки він непублічний і переданий президенту.

“Важливо, щоб питання колабораціонізму було, по-перше, сформульоване. А по-друге, скомуніковане, — підсумовує юрист Микола Юрлов. — Щоб вийшов Зеленський у своєму вечірньому зверненні і сказав: це можна, а це не можна, за це вас після деокупації “приймуть”, а за це — ні”.

Соня ЛУКАШОВА