Стратегія ошуканства

За його словами, питання про регіональну мову можна було б винести на всенародний референдум. На коментар журналіста про наслідки такого рішення він відповів риторичним запитанням: “Давайте ще угробимо п’ятнадцять тисяч наших співгромадян на війні?”. 

Схоже, у кабінетах нової влади шукають можливості знову підсунути Україні двомовність, тільки тепер уже не для “захисту російськомовних”, а як умову припинення війни. Щоправда, представник президента у Верховній Раді Руслан Стефанчук заявив, що пропозиція Богдана — це лише його особисте бачення, яке не поділяє партія “Слуга народу”. Проте на тлі багатьох інших заяв і самого Володимира Зеленського, і його оточення це видається не надто переконливим. Вочевидь, такі заяви Богдана є пробними вкиданнями для вивчення суспільної реакції. І якщо вона не буде досить гострою, усе може завершитися ошуканством століття, жертвою якого стане вся Україна, а насамперед Донбас.

По-перше, реального зв’язку між війною та мовною політикою немає і ніколи не було. Це очевидно для всіх, хто бодай поверхово стежить за суспільно-політичними процесами в Україні. Війна почалася не через мову. На відміну від пана Богдана, “русскую весну” автор цих рядків бачив зблизька, у Луганську: сепаратистський заколот вибухнув зовсім не з філологічних питань. Основну масу бунтівників мобілізували страшилками про “карателів “Правого сектору”, які ось-ось мали приїхати на Донбас, щоб улаштувати чистки нелояльного населення. Під цим соусом нібито для самооборони організовувалися перші загони бойовиків і прикликалися російські війська. Гуманітарний порядок денний сепаратистів справді містив мовне питання, але воно стояло десь між захистом “канонічного православ’я” та спротивом “євросодомії”. Куди більше їх вабили “величезні” зарплати та пенсії, які нібито стали виплачувати в анексованому Криму. Тому стверджувати, що війна почалася через мову, — це або свідома маніпуляція, або кричуща необізнаність щодо подій останніх років.

По-друге, робити якісь пропозиції Донецьку та Луганську зараз немає сенсу, оскільки тамтешня влада включно з Денисом Пушиліним та Леонідом Пасічником — це зіц-голови або в кращому разі керівники третьої ланки. Якби “республіками” справді керували з Донецька та Луганська, а не з Москви, сепаратистська авантюра закінчилася б іще восени 2014-го. Але в переговорах із Москвою виявляти щедрість небезпечно, оскільки це лише провокує її піднімати ставки. Що ж стосується населення ОРДіЛО, то для нього мовне питання нині менш актуальне, ніж будь-коли. У соціально-економічному розумінні окуповані території відкотилися далі, ніж у найтемніші часи 1990-х років. Достатньо тільки сказати, що українська “мінімалка” вважається там пристойною середньою зарплатою. Тим, хто зберігає лояльність до України, жодних мовних поступок не треба, головне, щоб над Донецьком і Луганськом знову замайоріли синьо-жовті прапори й відбулася реальна деокупація. Утомленій більшості хочеться насамперед нормалізації щоденного життя хоча б середнього українського рівня. Розмовляти з ними про мову — це знущання, оскільки легалізація російської не вирішить жодної з нагальних проблем, які вже п’ять років ламають їм життя. Звичайно, серед мешканців ОРДіЛО є частина затятих сепаратистів, ладних з’єднатися з Росією навіть як біопаливо для її геополітичних маневрів. Проте робити для них якісь поступки немає сенсу, оскільки повертатися до України вони не хочуть, хіба що після параду військ РФ на Хрещатику.

По-третє, зв’язок між мовним питанням і припиненням війни — цілковито штучна, протиприродна конструкція. Її пряме призначення — перекласти провину за початок війни на Україну, яка буцімто “забороняла розмовляти російською”, унаслідок чого збунтувалися Крим та Донбас. Не треба пояснювати, що така риторика української влади стане подарунком для Москви, яка вже давно намагається використати мовне питання проти України. Зараз Росія вже вдруге скликає засідання Ради Безпеки ООН у зв’язку з українським мовним законодавством. Поки що це здається абсурдом, але якщо про мову як чинник конфлікту заговорить українська влада, то російську аргументацію буде посилено. Чи усвідомлюють ці тонкощі в команді Зеленського, невідомо. Але схоже, що дехто прагне знову накинути Україні двомовність. Окрім лобової атаки, як це було в часи ухвалення закону Ківалова — Колесніченка, є й витонченіші способи легалізації сумнівних рішень. Приміром, спочатку, шантажуючи суспільство війною (і прикриваючись результатами референдуму), влада створює в ОРДіЛО прецедент, надавши цим територіям ексклюзивне право двомовності (а по факту право на невживання української). Поширення таких привілеїв на решту південно-східних регіонів — це вже справа техніки. Можна обійтися й без сепаратистських заколотів, оскільки суди тепер наввипередки поспішають підлаштуватися під політичну кон’юнктуру.

Що-що, а силу кон’юнктури в команді Зеленського вже відчули. Про визнання націоналізації ПриватБанку незаконною та інші випадки годі згадувати: список прецедентів поповнюється мало не щотижня. Причому метод “судового реваншу” опановують уже й на місцевому рівні: у Харкові намагаються через суд повернути проспекту ім’я Ґєоргія Жукова, у Києві — відновити старі назви проспекту Бандери та проспекту Шухевича. Очевидно, що реваншистські кола вже відчули, як межі дозволеного розширилися, але ще не визначили, наскільки саме. Національно-патріотичні сили ще підраховують втрати. Ну а нова влада, перебуваючи під впливом і перших, і других, намагається позбутися власної ідеологічної аморфності, а також вивчає важелі, що потрапили їй до рук.

Ясності дещо побільшає після парламентських виборів, але сподіватися на приємні сюрпризи не варто. В Україні навряд чи повториться ситуація режиму Віктора Януковича, коли проросійський реванш сунув, як каток. Тепер реваншистські ініціативи можуть подаватися як реформаторські та патріотичні. Це стосується не лише введення двомовності нібито задля звільнення Донбасу, що пропонує Богдан. Під таким самим благородним приводом нам можуть накинути “прямий діалог” із “республіками”. Та й перетворення Адміністрації на Офіс президента, що подавалося як крок до демократизації, було потрібне передусім для виведення Богдана з-під дії закону про люстрацію, який забороняє йому очолювати Адміністрацію, але не Офіс президента. Тож громадянському суспільству й притомній частині політикуму доведеться опановувати нові способи спротиву, відповідні новим викликам.

Максим ВІХРОВ