Стаття Медведєва — тривожний сигнал для світу. Росія не має наміру жити мирно

Нове хобі російської еліти — писати образливі нариси про Україну. Влітку 2021 року Володимир Путін задав тон епосом на 5000 слів, який поставив під сумнів законність кордонів України і оголив його імперські амбіції. Колишній президент і прем'єр Росії Дмитро Медведєв опублікував тепер власну статтю про Україну. Хоча цей текст значно коротший, ніж путінський, він більш отруйний.

У російській газеті “Коммерсант” 11 жовтня Медведєв назвав п'ять причин, через які, на його думку, вести переговори з нинішньою українською владою “немає сенсу”. Він зробив це в різкій і вульгарній манері, чим натякав на рівень гніву Росії через демонстративну відмову України прийняти панування Кремля, — пише Пітер Дікінсон для Atlantic Council.

Як це прийнято в сучасних російських дискусіях про Україну, в есе Медведєв багато уваги приділяє емоційним темам Другої світової війни, при цьому повністю уникаючи набагато більш незручної, але актуальної теми — війни Росії проти України. Вона триває вже восьмий рік.

Про російську окупацію сходу України і Криму йому не зручно згадувати. Замість цього відповідальність за розвал двосторонніх відносин від 2014 року Медведєва повністю покладає на Україну, в той час як зусилля української влади щодо захисту країни він представив як неспровоковані та ірраціональні антиросійські дії, вчинені на догоду “скаженій націоналістичній” меншині.

Ця беззастережна відмова визнати катастрофічні наслідки російської агресії проти України повністю відповідає офіційній позиції Кремля. Значно менш типовим і більш тривожним було рішення Медведєва підкреслити єврейське походження президента Володимира Зеленського.

В одному антисемітському уривку Медведєв заявив, що “нинішній президент цієї змученої країни — людина певних етнічних коренів”. Він порівняв Зеленського з німецькими євреями, вимушеними співпрацювати з нацистським режимом. Така ганебна тактика — звичайна частина антиукраїнських інформаційних атак Кремля протягом більшої частини останніх семи років, але рідко раніше високі російські чиновники опускалися так низько.

Медведєв провів більшу частину другої половини статті, висміюючи “слабке і залежне” керівництво України. Прямо повторюючи слова Путіна з липневого есе, колишній президент Росії пише, що Україна перебуває під “прямим іноземним контролем американських покровителів і зарубіжних господарів”, після чого робить висновок: “Для нас немає сенсу мати справу з васалами”.

За словами Медведєва, замість того, щоб співпрацювати з нинішнім Києвом, для Москви було б значно краще почекати, поки до влади в Україні прийдуть “розсудливі лідери”, тому що “Росія вміє чекати, ми терплячі люди”.

Абсолютна уїдливість тексту Медведєва допомогла привернути значну увагу до його статті, але чи дійсно ця груба пихата мова заслуговує, щоб до неї ставитися серйозно? Зрештою, сам Медведєв не займає вищого посту у владі з тих пір, як пішов у відставку з поста прем'єра в січні 2020 року. Відтоді його вигнали з перших рядів російської політики на відносну безлюдну нинішню посаду — заступника голови Ради безпеки країни.

У той час як політична роль Медведєва зараз невелика, попереднє становище і унікальний статус колишнього президента Росії означають, що його позиції щодо України мають напівофіційну вагу, і їх не можна ігнорувати.

Підкресливши цей момент, кремлівські офіційні особи схвально відзначили, що стаття Медведєва “звучить в унісон” з точкою зору Росії щодо нинішнього українського керівництва.

Що ховається за недавнім шквалом антиукраїнських статей провідних російських політиків? Зміст есе Путіна і Медведєва переконливо свідчать, що одним із ключових їх мотивів є бажання уникнути відповідальності за історичний крах російського впливу в Україні.

Неоголошена війна, яку Путін розпочав у 2014 році, забрала життя понад 14 тис. людей і призвела до переміщення мільйонів українців. Це спричинило безпрецедентний розкол між двома країнами, який проявився в різних сферах — від торгових зв'язків і ЗМІ до культури і релігії. Росія зникає з усіх сфер.

Замість того, щоб визнати саморуйнівний характер війни, Путін і Медведєв твердо заперечують її, вважаючи за краще замість цього вказувати пальцем на втручання іноземців та українських екстремістів. Оскільки століття російського панування над Україною, схоже, добігають кінця, вони, зі зрозумілих причин, відчайдушно намагаються звинуватити кого-небудь, крім самих себе, в зростаючій катастрофі.

В обох авторів могли бути і більш зловісні наміри. Стаття Путіна без вибачень захищала російські імперські претензії на Україну і була широко витлумачена як оголошення війни українській державності. Медведєв у багатьох сенсах був ще відвертіший, засуджуючи Україну за передбачувану ворожість до Росії, відкидаючи водночас будь-яку ідею переговорів з нинішньою українською владою як безглузду і шкідливу справу.

Характерно, що у його статті не знайшлося місця для компромісу, чи зізнань в потребі миру. Навпаки, Росія явно вважає, що час та історія на її стороні, й готова вести довгу війну ще багато років, щоб повернути Україну в орбіту Кремля.

Стаття Медведєва є тривожним сигналом для всіх, хто все ще чіпляється за надію врегулювати конфлікт в Україні шляхом переговорів. Тепер міжнародному співтовариству слід із запізненням визнати, що лідери Росії не мають наміру мирно жити поруч із суверенною і незалежною Україною. Замість цього вони розглядають втрату України як екзистенційну загрозу для самої Росії і готові піти на все, щоб запобігти тому, що вони вважають потенційною геополітичною катастрофою, нарівні з розпадом СРСР.

Не слід недооцінювати масштаби цієї одержимості Росії Україною. Вони вже занурили світ в нову холодну війну. Якщо терміново не вжити відповідних заходів стримування, це може призвести до серйозної війни із застосуванням звичайних озброєнь в серці Європи.

Переклад Gazeta.ua

Пітер ДІКІНСОН, редактор служби UkraineAlert в Atlantic Council