Спільно врятувати Україну

Українська влада й особисто президент Янукович за останні місяці чули багато заяв і пересторог з боку демократичних країн. Після винесення вироку Тимошенко чи не вперше західні високопосадовці й дипломати озвучили на адресу нашого керівництва щось схоже на погрози (принаймні щодо непідписання/нератифікації угоди про асоціацію і зону вільної торгівлі). Відтак вирок у справі екс- прем'єрки — крок не так юридичний, як психологічний. Президенту і компанії довго казали цього не робити, а вони зробили. І чекають, що з того буде.

Якщо на це питання не буде змістовної і жорсткої відповіді, Янукович і КО дійдуть висновку, що виставити їм межі ніхто не здатний не тільки всередині країни, а й зовні. Відчуття безкарності штовхатиме владу на вчинки, які загрожують ізоляцією, сповзанням у “Русскій мір” і розчиненням у “Євразійському союзі”. Для того щоби відвернути цей сценарій і зберегти перспективи для європейського розвитку України, Захід має діяти жорстко та рішуче.

Спільна відповідальність

Звісно, стан справ у нашій державі — це відповідальність насамперед українського суспільства. Безперечно, розгром опозиції після приходу Януковича на посаду президента — провина самої опозиції. Зрештою, Юлія Тимошенко залишалася прем'єром, формально мала підтримку більшості...Те, як і чому це розсипалося, — питання до організаційної та кадрової політики Тимошенко й оточення. Однак це тема окремої розмови.

Щоб бути справедливим, треба визнати вплив усіх факторів, які зробили Януковича президентом. А безпристрасний погляд на події принаймні 2009-го — початку 2010-го засвідчує: Захід суттєво сприяв приходу до влади Віктора Федоровича і Партії регіонів.

У Європі глибоко помиляються, коли говорять, що Янукович, мовляв, — це вибір українців, тож їм із ним і жити. На виборах 2010 року він здобув підтримку фактично лише третини населення. Це не випадок Лукашенки, за якого дотепер справді голосувала більшість громадян. Янукович не здобув і більшості голосів тих, хто прийшов на вибори.

Відтак від початку міг спиратися лише на підтримку меншості суспільства. А своїми діями він і його команда втратили і її. Різниця 3% з конкурентом — непереконлива перемога. Таку різницю цілком можна забезпечити цілеспрямованим впливом на суспільство.

Цей вплив реалізувався через різні технології, які застосовували зацікавлені сторони: певні групи на Заході, які або під впливом лобістів (зокрема, найнятих регіоналами), або виходячи зі своїх інтересів поставили на Януковича; самі регіонали, які використовували західних експертів або як виборчих технологів (як-от Пола Манафорта), або як рупорів для озвучення своєї позиції на Заході (та “від імені” Заходу в Україні); президент Ющенко та його оточення, чия боротьба з Тимошенко перетворилася на відверте підігравання Януковичу (і тим колам на Заході, які ставили на нього). Навіть нинішню справу Тимошенко регіонали примудрилися “повісити” на Ющенка, стверджуючи, що вона нібито виросла з розслідування РНБО, розпочатого ще 2009 року.

Результатом злагоджених (а часто скоординованих) дій цих груп стали хаос в українській економіці та політиці, а відтак зневіра громадян. Остання реалізувалася, зокрема, у “противсіхстві” — відмові від голосу­вання чи не підтримці жодного кандидата.

Західні й прозахідні друзі Януковича

Вагомою підмогою Януковичу було його “цивілізування” — як особисто, так і іміджево — в очах західного істеблішменту на найвищому рівні. До цього приклалися і впливові закордонні українці. Відомий економіст та бізнесмен Богдан Гаврилишин виводив Віктора Федоровича в коло найвпливовіших гравців світової економіки і політики, наставляв його в тому, що, як і кому треба казати на Заході. Знаходив час для того, щоби годинами тренувати його; “читав Януковичу, як школяреві, підкреслював” (за його власним висловом в інтерв'ю ЗМІ). Таким чином, на совкову сутність напинався європейський лоск. А експерти, які роками “боролися за демократію”, як-от Адріан Коротницький, пропагували “прагматичного” й “ефективного” Януковича.

Однак міф, добре підтриманий як регіоналами, так і їхніми симпатиками в західному істеблішменті, вийшов за межі піар акцій. Його за принципом “зараження ідеями” підхопили й цілком респектабельні медіа (як це часто буває, коли з'являється версія, в яку хочеться повірити, а докази їй справно постачають лобісти). Так, впливова The Financial Times в одній статті з цього приводу всерйоз розмірковує над тим, як змінився Янукович із 2004 року, а в іншій навіть пропонує Путіну берегтися: мовляв, Віктор Федорович обстоюватиме інтереси України.

Чимало українських експертів, які отримували на свою діяльність західні гранти, спіймали “момент”: у Європі модно говорити про “прагматичних” регіоналів, про Януковича, який змінився. Тож у численних коментарях для ЗМІ, на ток-шоу, на круглих столах стали тиражуватися відповідні тези.

Перемога нинішнього президента подавалася мало не як гарантія перемоги демократії і “змагальності в політиці”.

На окрему увагу заслуговує реакція Заходу на президентські вибори-2010. Він не надав принципового значення недопущенню фальсифікацій. Загальна кількість міжнародних спостерігачів під час другого туру тих виборів — близько 3 тис. (на понад 30 тис. дільниць), причому досвідчених представників ОБСЄ було лише 60 у центрі й близько 600 “у полі”. Для порівняння: на переголосування другого туру в 2004-му з'їхалося близько 12 тис. спостерігачів з-за кордону, а місія ОБСЄ налічувала безпрецедентну кількість — 1,3 тис. осіб. На відміну від 2004 року здебільшого поза увагою лишалися “місця природної концентрації” (і, цілком імовірно, неприродного додавання голосів) електорату Януковича: підприємства, маленькі індустріальні містечка Сходу та Півдня тощо.

Симптоматично, що після завершення голосування західні лідери поспішили привітати Віктора Федоровича з перемогою, навіть не чекаючи розгляду скарг його опонента. Наприклад, привітання від Барака Обами надійшли ще 11 лютого 2010-го, хоча ЦВК офіційно оголосила результати виборів лише 14 лютого. Зрозуміло, такий поспіх справив необхідне враження і на ЦВК, і на судові інстанції в Україні.

Медовий рік

Кліше “Янукович принесе стабільність влади, яка проведе реформи”, самонавіяне Заходом, виявилося таким живучим, що майже весь перший рік його президентства Європа пробачала ВФЯ і Ко практично все. Перекроїти під себе парламентську більшість всупереч Конституції і рішенню Конституційного Суду? Немає питань, це ж створить міцну вертикаль влади. Конституційний Суд ухвалив рішення про створення коаліції, що суперечить попередньому? Ну то це побічні ефекти незрілої демократії.

Дозволили Росії тримати свій флот у Севастополі до середини століття, порушивши при цьому конституційні процедури? Мабуть, їм таки справді потрібна ота знижка на газ. Змінили Конституцію рішенням Конституційного Суду? Негарно, але ж стара Конституція справді така недолуга... Дайте Вікторові шанс! Перекраяли виборче законодавство так, що місцеві вибори виявилися “виборами без вибору”? Недобре, але. Запроторили до буцегарень представників опозиції? Вибіркове застосування законодавства. Є над чим замислитися...

Януковичу пощастило із ситуацією на обох берегах Атлантики. Якщо чимало європейців вважали, що він здатний “застабілізувати” Україну і силою провести “реформи”, то для США міг бути ще й геополітичний аспект. У контексті перезавантаження відносин із Росією чимало кіл у Вашингтоні воліли не помічати подій навколо цієї країни і не втручатися в них, щоб не дратувати Кремль увагою до нібито “природної” сфери його впливу. Всупереч звичній практиці, Сполучені Штати чи не останніми додавали свій голос до засудження сваволі влади в Україні, навіть коли на Заході загалом здіймалася хвиля обурення.

Практично весь 2010 рік минув під фактичним ігноруванням Європою подій в Україні, початок 2011-го — під акомпанемент закликів припинити “вибіркове судочинство”. Треба було посадити до в'язниці політика, рейтинг якого лише на кілька відсотків менший за рейтинг президента, щоб принаймні в заявах зазвучав метал.

Однак цього вже виявляється замало, щоб примусити Януковича звернути з обраного ним шляху. І до такої зухвалості Захід, схоже, не був готовий.

Допомогти Україні

Ключ до розуміння ситуації в Україні у тому, що Янукович і ті методи управління та суспільних відносин, які він насаджує, є чужими для більшості громадян. Це підтверджують і результати виборів, і дані опитувань, і хвиля протестних акцій (особливо тих, де люди виступають на захист своїх прав, які порушує влада).

Однак суспільство залишається загалом розпорошеним і зневіреним — великою мірою внаслідок застосовування маніпуляційних політичних технологій тими колами і в Україні, і в Росії, і на Заході, які ба­жали приходу Януковича до влади. Понад те, протягом 2010 року відбулася фактично концентрація (щоб не сказати узурпація) всієї влади однією політичною силою — регіоналами — та їхнім лідером, що ускладнює політичну боротьбу “традиційними” методами: надто нерівними виходять сили, і надто широкий арсенал засобів тиску на опонентів має керівництво.

Якщо останнє діятиме, не відчуваючи меж, ситуація закінчиться або економічним колапсом, або масовими виступами протесту з невідворотним насильством, бо саме ним влада відповідає на протест. Це фактично позбавить країну вибору — вона вимушено сповзатиме до російського простору, де авторитарні витівки лише заохочуватимуть. Щоб, за прикладом Білорусі, керівництво України опинилось у безвиході й пере­творилося на донора ресурсів для амбітних планів Кремля.

Відтак українському суспільству необхідна допомога демократичних країн — для того, щоби усунути штучні перешкоди його європейському розвитку, які виставляє нинішня влада.

По-перше, Янукович і компанія повинні розуміти, що в їхніх діях є межа, вихід за які матиме наслідки безпосередньо для них. Рух коштів у сучасній фінансовій системі — цілком відстежувана справа. Тож заморо­зити (хай тимчасово, “до з'ясування”) кілька рахунків, почати розслідування діяльності кількох “спільних” підприємств, викрити кілька особливо необережних схем, підозрюємо, технічно не так складно. Обшук представниками Єврокомісії дочірніх Газпрому компаній засвідчив, що і політичної волі не бракує, принаймні для демонстраційного кроку.

Водночас найактивніших будівничих “нової країни”, яка дедалі більше нагадує Білорусь, можливо обмежити в пересуванні світами.

На жаль, саме таку мову розуміє більшість із нинішніх українських можновладців. Причому погрози вже не працюють — Захід має справою примусити зважати на свою позицію.

По-друге, слід узяти до уваги досвід двох десятиліть відносин Україна — ЄС. Спроби спонукати країну до реформ ззовні є недієвими. Натомість досвід розширення Євросоюзу і в Західній, і в Східній Європі довів ефективність “реформ через включення”: залучити в максимально можливе на певному етапі коло структур і спільних проектів, щоб у їхніх рамках, із використанням конкретних процедур і спираючись на конкретні зобов'язання, домагатися “підтягування” держави до наступних рівнів інтеграції.

Навіть формальна належність до структур ЄС зі своїми процедурами і правилами справляє вплив на владу залученої країни, бо створює для неї рамки, у яких вона може діяти.

По-третє, жодне перезавантаження відносин із Росією не гарантує зміни її експансіоністської політики на континенті. Причини — тема окремої дискусії, але наслідки очевидні. Путін ще не обрався президентом, а вже кличе в новий — євразійський — союз. Затягування туди України загрожує нестабільністю і конфліктами, тож відвернення цього сценарію в інтересах усіх сторін. А для цього потрібна щоденна, повномасштабна співпраця нашої держави з ЄС і США.

По-четверте, зрештою, варто змінити критерій ефективності тих організацій, які користуються західними грантами. Відтворення модних у певних колах чи потрібних лобістам тез не є діяльністю з “підвищення спроможності громадянського суспільства”, на що спрямовують роботу грантодавці відповідно до своїх статутів.

Такі зміни у відносинах України й Заходу мали б статися вже найближчим часом. Українська влада очікує реакції останнього на свої витівки. Є можливість її здивувати. Якщо й цього разу цю можливість буде змар­новано, Європа розпишеться у своїй неспроможності.

Андрій СКУМІН