Синдром фальшивих надій

Ось і минуло літо, якого в нас не було.

Осінь, крім яскравих барв, урожаїв і решти сентиментально-харчової тематики, — це ще й пора традиційних сезонних психологічних загострень. Очевидна зміна довкілля, передчуття зими загострюють інстинкт збереження виду. Він, своєю чергою, примушує свідомість до перегляду наявних ресурсів.

Це не тільки їжа і дрова, як було в минулі століття. Все, що посилює національну ідентичність, і все, що їй загрожує, береться до особливої уваги. В наших обставинах — це інтегральна частина самосвідомості, яка дає сили пережити те, що, здавалося б, пережити неможливо.

На біохімічному рівні в гормональному коктейлі під час стресу домінує кортизол. На простому рівні свідомості він спонукає людей “жерти, як не в себе”. На складнішому — хаотично поглинати всю інформацію, яка, на перший погляд, може додати сил.

Але, як і у випадку зі звичайною їжею, на певному етапі нас починає нудити від державних спікерів, чий сахариновий оптимізм і червона калина з фарбованого масла поверх підсохлого інформаційного торту змушують дедалі уважніше дивитися на дату виготовлення та фірму виробника.

Хоч би як аргументовано їх критикували, споживаємо ми це все самостійно. Чому? Ми постійно чуємо про звитяжні перемоги, які, безумовно, звитяжні, але далеко не зовсім перемоги. Ми чуємо про можливе швидке припинення війни, яка не має ознак припинення. І так далі.

Завищені очікування, надії — природні явища, але вони травмують.

Є такий кумедний, як на мене, “паризький синдром, на який, за статистикою, щороку тяжко страждають кілька десятків японських туристів, що вперше відвідали Париж. Вони довго не можуть прийти до тями від різниці між високими культурними очікуваннями і тим антисанітарним безкультурним і верескливим гармидером (з японської точки зору), який вони наочно побачили.

З іншого боку, наприклад, у Нідерландах про схему “ліжко, хліб і ванна” для біженців уже давно й неодноразово говорилося, що не можна давати шукачам притулку хибну надію. Надія на краще життя спонукає десятки тисяч людей полишити свої домівки і почати тяжку подорож багатьма країнами до еміграційного майбутнього, яке, на їхню думку, буде кращим за незахищеність, бідність та безвихідь, у яких вони опинилися вдома. Їхня надія зазвичай хибна. Але надія біженців на краще життя в Європі стає реалістичною, якщо вони, критично мислячи, обирають нижчий стандарт очікувань.

Надія і її аналог страх — емоції-пристрасті. Обидві є сумішшю двох різних емоцій, болю та задоволення. Біль пов'язується з терміном “горе”, а задоволення — з терміном “радість”. Якщо щось, що, імовірно, зробить нас задоволеними, невизначене і лише ймовірне, — то це приносить нам надію. Якщо щось, що може принести нам горе, — невизначене і лише ймовірне, то це викликає у нас страх.

Ті, хто сподівається на перемогу, при цьому бояться програти. Надія виходить за межі раціональності. Наведу приклад того, що вона може означати: ніхто ніколи не повертався по смерті (за одним відомим християнським винятком), але всі сподіваються. Спіноза (1662) називає надію почуттям нестійкої радості, породженої образом майбутнього, яке взяте з минулого. Є й інші мислителі, для яких надія була структурним принципом їхньої філософії чи теології. Це філософ-неомарксист Ернст Блох (1963), протестантський богослов Юрген Мольтман (1964), філософ-феноменолог Габріель Марсель (1962) і католицький філософ Йосиф Піпер (1997).

Надія хибна, якщо вона заснована на незнанні правильної оцінки ймовірності виконання бажання. Надія справджується, коли людина, що сподівається, знає і приймає судження експертів про ймовірність здійснення надії.

Що відбувається в ситуації, коли, з одного боку, нас не дуже успішно закликають до режиму інформаційної тиші, а з іншого — плеяда військових експертів (у тому числі “хороші руські”) кожен на свій лад складають оптимістичні прогнози? Бо іноді здається, що вони просто висмоктані з відомої “розпальцьовки” нашого Мінкульту.

Американський психолог Чарльз Снайдер (C. R. Snyder, Hope theory: Rainbows in the mind, 2002) розробив теорію, яка дістала назву “синдром фальшивих надій” (FHS).

Спочатку факт постановки цілей і планування своїх досягнень може забезпечити індивіду відчуття контролю над своїм життям. Потім, роблячи певний прогрес у досягненні мети на початку, люди отримують помилкове відчуття надії на те, що зможуть досягти своєї мети, як планувалося.

Однак, зі зростанням життєвої боротьби та зі зведенням прогресу до мінімуму, сили вичерпуються ще раніше, ніж згасає надія. Контраст між розчаруванням від невдачі та початковим оптимізмом на стадії короткочасного раннього успіху може призвести до того, що люди неправильно зрозуміють причину своєї невдачі. Це, своєю чергою, спонукає їх до повторних спроб досягти своєї нереальної мети і до продовження цього руйнівного циклу.

Попри драматичну назву синдрому, він однак припускає також, що індивіди з високими сподіваннями схильні ставити перед собою кілька цілей і мають кращі здібності у визначенні дороговказу, а відтак — досягненні зазначеної мети. Крім того, люди з великими надіями зазвичай більше мотивовані наполегливо вчитися на власних невдачах і знову спрямовувати свою увагу вже на іншу мету, а не дозволяти невдачі ставати їм на перепоні.

Ось тут у нас є суспільна проблема. Вона називається “історія фальшивих надій”.

Комуністична історична доктрина подавала нашу історію як послідовність трагедій, край яким поклала російська, а потім більшовицька окупація.

Українська популярна історія від часів незалежності вдалася до протилежного. А іноді й спекулятивного. Наші історичні поразки подавалися як тріумф духу, та й поготів. Воно-то так. Але кожна поразка має певний механізм. А також імена і прізвища, інколи цілком собі українські. Це все згадувалося, але, як то кажуть, дрібним шрифтом. Однак суспільство почало беззастережно сприймати поразки як тріумфи, попри фінальний практичний результат.

З перемогами сталося те, що вони або розглядалися поза міжнародним контекстом свого часу, або генерували “срачі” між прибічниками тих чи інших історичних постатей. Окремі спроби об’єктивно побачити картину викликали спільний медійний гнів аматорів від історії. Однак повторю: нерозуміння об’єктивної причини невдачі (як і перемоги) може призвести до повторних спроб досягти вашої нереальної мети і продовжити цей руйнівний цикл.

Ну й українські політики нової доби невпинно говорили про велетенські кроки розвитку суспільства, і все вгору. Якби так було, то українці вже пішки б колонізували Марс без усякого Ілона Маска і давно сіяли б там бурячки.

Це створило колективний механізм хибних сподівань, які, навіть у разі їх нездійсненності, нічим вам особисто не шкодили. Як це буває з усіма романтичними мріями. Інтелект і освіта самі по собі тут не мають значення.

Наприклад, такі видатні люди Франції як Жорж Санд і Шатобріан, хоч і належали до різних політичних таборів, усіляко вихваляли особисті чесність, патріотизм та блискучі перспективи Луї Наполеона і мріяли, що під його проводом Франція житиме у процвітанні та злагоді, аж доки той не здійснив державний переворот 2 грудня 1851 року і не проголосив себе імператором. Віктор Гюго (який сам до часу схвально відгукувався про майбутнього узурпатора) вже у вигнанні написав памфлет “Історія одного злочину”, в перших розділах якого говорить про соціалістичну мрійливість французьких депутатів і абсолютну невіру в те, що, однак, сталося з країною.

Тож в історії трапляється, що колективні фантастичні сподівання не минаються безкарно. Це не розчарування від нездійсненого романтичного побачення або погіршення погоди після виїзду на пікнік. Хибна надія, яка не зачіпає чужих інтересів, морально допустима.

Тепер інакша колективна ситуація, і ціна загальних мрій, що не здійснилися, — кривава. Це кров кожного з нас. Тому, коли ми чуємо про фантастичні прогнози перебігу війни, ми, за звичаєм, схильні сприймати їх безкритично, але вже вельми дратівливо. І це роздратування буде наростати.

Рекомендований спосіб боротьби з синдромом FHS у тому, щоб ви навчилися не бути надміру впевненими й надміру оптимістичними, коли оцінюєте і плануєте свої цілі, а бути, радше, більш реалістичними.

Тут важливий наголос на “свої цілі”. Якщо ви проєктуєте себе на державний механізм, який насправді функціонує зовсім інакше, ніж сам про це розповідає (і так у кожній країні), то проєктуєте водночас власні механізми вирішення проблем і вмілості прогнозування. Які придатні лише для вас особисто, і то не завжди.

Як уникнути цієї ментальної пастки?

Я говорив вище, що позитивна складова синдрому фальшивих надій FHS — можливість моделювати різні сценарії досягнення мети, не поступаючись при цьому принципами.

Під словом “принциповість” ми часто в нашій культурі розуміємо непохитне прямування до однієї-єдиної мети. При цьому не береться до уваги, що шляхів до тієї самої мети може бути кілька. Бо це тоді звучить уже не так поетично, а досить прозаїчно. Але саме на такому прозаїчному, працьовитому прагматизмі постала сучасна Європа, до якої ми себе небезпідставно зараховуємо.

Перемога може бути досягнута дуже різними шляхами. Але, крім того, вона складається з суми маленьких особистих перемог кожного з нас. І найперше, що потрібно для такої малої перемоги, — це реалістичність. А якщо вам впарюють якісь дурниці, так і скажіть собі: “Воно якесь дурне, хоч і гарно бреше”. Либонь, не зі зла. Нерозумні люди, буває, хочуть як краще, а виходить — як завжди.

Олег ПОКАЛЬЧУК, український письменник, соціальний психолог. Член Національної спілки письменників України.