Щороку наприкінці грудня фонд “Демократичні ініціативи” публікує підсумкові соціологічні дослідження про стан справ у країні. З року в рік пропонують майже ті самі запитання, що дає змогу відстежувати тенденції. Одне зі стандартних — про відчуття українців щодо майбутнього держави. Респонденти мають обрати з низки варіантів певну емоцію.
З року в рік українці найчастіше обирають “надію”. Принаймні так було впродовж останніх восьми. Непогано, як для країни у стані фактичної війни. За друге місце постійно змагаються “оптимізм” і “тривога”. Майже завжди пасуть задніх “радість” (окрім 2019-го, але той рік узагалі був особливим) та “песимізм”. Проте торік дещо змінилося. Якщо показники “радості” й далі падали (її щодо майбутнього відчувають близько 2% громадян, що приблизно збігається з теоретичною похибкою дослідження), то “песимізму” (9,4%) вдалося випередити “впевненість” (7,5%). Востаннє таке відстежували у грудні 2015-го — у кінці року, який запам’ятався битвою за Дебальцеве, другими мінськими угодами або ж вибухом гранати під Верховною Радою під час спроби проголосувати конституційні зміни разом з особливим статусом Донбасу. Варто зазначити, що таку саму ситуацію фіксували ще один раз — у липні 2013-го, коли ще не було Євромайдану, війни з Росією та окупації. То був пік стабільності імені Віктора Януковича: країна згадувала Євро-2012, а самому тодішньому президенту малювали схеми легкої перемоги на майбутніх виборах.
Не тільки повторення переваги песимістів над упевненими стало прикметним у найсвіжішому грудневому опитуванні. “Тривога” (33,7%) торік таки випередила “оптимізм” (27,9%), а також зростає “розгубленість” (20,3%). Якщо подивитися на всі ці показники, які спрощено можна звести до простого побутового твердження “щось у країні йде не так”, то варто мати на увазі кілька чинників.
Перший — щось схоже на ефект високої бази, причиною якого став нинішній президент. Коли аналогічне опитування здійснювали наприкінці 2019-го, року обрання Володимира Зеленського, то іноді було важко повірити, що йдеться саме про Україну. “Надія” сягала 56%, “оптимізм” — майже 40%. Услід за “тривогою” йшов аутсайдер нинішнього списку — “впевненість”, а “радість” уперше за всі роки досліджень випередила не тільки “песимізм”, а й “безвихідь”.
Це були не єдині дивні дива того року. Тоді ми з певним подивом констатували, що громадяни вперше за довгий час були переконаними, що жити за рік загалом стало як мінімум не гірше (див. Тиждень № 1/2020). Звісно, абсолютного захвату станом економіки чи рівнем достатку не було. Однак раніше ті самі явища або показники для респондентів свідчили про зміни в гіршому напрямі. Соціологи пояснювали той феномен доволі просто: громадяни видали аванс довіри щойно обраній владі. Згодом це змінилося розчаруванням. Щось схоже відбувалося й у липні 2014-го, після обрання президентом Петра Порошенка. Попри окупацію Криму, початок війни та шок від трагедії на Майдані, відчуття надії й оптимізму були суттєво вищими, ніж після спокійної першої половини 2013-го. Але такий оптимізм дуже швидко змінився на розчарування. Другий чинник, який впливає на оцінку ситуації в країні, — це пандемія COVID-19. Минуло вже понад два роки після появи вірусу, а за місяць виповниться два роки після запровадження першого локдауну в Україні. Світом шириться новий різновид “Омікрон”, але, здається, на ці новини вже мало хто особливо зважає. У 2020-му, коли обмеження тільки запроваджували, опитування демонстрували широке переконання, що це все ненадовго. Зараз, схоже, мало хто пам’ятає життя в “доковідну епоху”. Варто визнати, що дуже важко почуватися “впевненими в майбутньому”, коли не зовсім певний навіть у тому, що завтра працюватиме школа, у яку вранці слід відвезти дитину.
Однак розчарування у владі чи нинішня ситуація у зв’язку з пандемією, імовірно, є деталями загальної картини. А на ній зображено доволі простий сюжет: нестандартний крок, до якого громадяни вдалися майже три роки тому під час виборів, обертається знайомими переживаннями, які, дуже ймовірно, призведуть до повторення вже пройденого.
Якщо відкинути емоції, то проявляються глибші проблеми. Передусім брак історій успіху. Різноманітні рейтинги довіри щоразу фіксують одне й те саме. Позитивний баланс між довірою та недовірою стабільно демонструють лише три інституції: армія, волонтери та церква. Об’єднує їх саме історія успіху. Армія й волонтери продемонстрували ефективність у перші роки російської агресії й роблять це досі. Церква давно була на чолі рейтингів. Вона виконує передусім терапевтичну функцію в багатьох регіонах, які держава чи громадські активісти не балують турботою. Іншими словами, церква, попри всі закиди до неї, поруч там, де інших немає.
Громадські організації мають приблизно однаковий показник довіри й недовіри, що в Україні можна вважати успіхом. Те саме стосується ЗМІ. Решта, разом з новоствореними інституціями, які покликані сприяти формуванню відчуття справедливості в державі, — у глибокому мінусі. За даними Центру Разумкова, станом на серпень минулого року баланс довіри до Вищого антикорупційного суду становив —52%, НАБУ —54,4%, САП —55,7%, НАЗК —56,4%. Ці показники майже не відрізняються від “старих” інституцій. Наприклад, баланс довіри до судів загалом —58,7%. Водночас з часом ситуація не покращується, а стає гіршою. Станом на 2017 рік баланс був таким: НАБУ —37,5%, САП —39,9%, НАЗК —42,9%. Дещо іронічний вигляд має те, що баланс довіри до судів загалом покращився. У 2017-му показник був —71,6%.
А загалом ці дані свідчать про єдине: українці не бачать результату від реформ, які тривають уже вісім років. Економічний розвиток, охорона здоров’я, забезпечення соціальної справедливості й боротьба зі злочинністю не належать до переліку успіхів, які визнає більшість громадян. А це і є ключовим для оцінювання успішності держави в їхніх очах. Звісно, можна знаходити чимало пояснень такого стану справ. Ось як зараз під час конкурсу на посаду керівника САП. Його ніби організували, але комісія ніяк не може затвердити переможця. Активісти звинувачують владу, а влада, як годиться, розводить руками. Проте всі ці деталі й обставини громадян мало турбують. Якщо повернутися до історій успіху — армія змогла продемонструвати дієвість попри всі “але” 2014-го. У того самого НАБУ було майже сім років для доведення до кінця бодай однієї реально гучної справи. Цього досі не сталося. І це найпростіший аргумент. Заперечити його у фаховій дискусії можна, але це мало вплине на довіру до органу з боку суспільства.
Водночас більшість громадян роками демонструє, що загальні справи можуть розв’язати й без них. Сподівання на широке залучення після Революції гідності не здійснилися. 2018 року рівень залучення до громадської діяльності серед громадян становив близько 6,5%. У 2021-му опитування продемонструвало, що навіть до справ свого будинку чи вулиці регулярно долучаються близько 7% (див. “Активність у часі та грошах”). Не стала високою й готовність фінансувати таку діяльність. Спонсорувати громадські ініціативи мають “багаті люди”, а партії — “лідер”. У підсумку громадською активністю та волонтерством на різних напрямах уже вісім років займаються ті самі особи, для яких журналісти періодично пишуть матеріали про те, як уникнути вигоряння.
Суспільству загалом, здається, перестає бути цікавою навіть колись улюблена велика політика. Протистояння ключових гравців дедалі менше позначаються на зміні рейтингів, а явка на виборах з роками падає, що сягнуло загрозливих масштабів під час останніх місцевих перегонів. Однак саме в останніх даних може бути надія на якісь зміни. Адже немає несприйняття ідеї долучатися до ініціатив своїми силами. Громадяни, радше, не відчувають стимулів це робити. Те саме з апатією щодо політики й політиків. Плюс у тому, що для виходу з цього хибного кола достатньо зробити інакше лише раз.
