Сакральні жертви

Логіка подій підказує, що в ніч з 29 на 30 листопада мала місце точка неповернення для Віктора Януковича. Сьогодні питання про його другий президентський термін не стоїть. Стоїть питання про те, чи зможе він добути свій перший президентський термін до конституційно передбаченого кінця.

Те, що сталося в Україні, за логікою історичних паралелей співмірне з подіями квітня 1989 року у Тбілісі чи січня 1991 року у Вільнюсі. Тоді відбувався розпад імперії, тоді йшла запекла боротьба між консерваторами та лібералами у владі. І активно застосовувалася військова сила проти мирних демонстрантів. Були людські жертви. СРСР у своєму посттоталітарному мареві дивився на них здебільшого з острахом... Здається, після проголошення незалежності ми звикли, що в Україні всі суперечки вирішуються мирним способом — покричали, поскандували, поспівали, добилися або не добилися свого, розійшлися. Навіть події 9 березня 2001 року, коли було побито і кинуто за ґрати активістів УНА/УНСО, не мали таких наслідків, як події вчорашньої ночі. Сьогодні ми повернулися в 1991 рік — із його нестабільністю держави, нездатністю державного апарату керувати країною, зі своїми “Єгорами Кузьмичами” та “Борисами Карловичами”...

30 листопада мало свою передісторію. Воно починалося з Рішення Кабінету Міністрів України від 21 листопада 2013 року, яке передбачало призупинення підготовки до європейської інтеграції України. Рішення, яке фактично поставило крапку у процесі, на який сподівалися мільйони українців. Влада, піднявши ажіотаж довкола відверто не найважливішої віхи в історії української дипломатії, сама зробила помилку. Помилок у процесі підготовки Угоди було зроблено чимало — як помаранчевими, так і біло-блакитними (процес тривав доволі довго — від 2005 року). Але факт залишається фактом: народ, не читаючи документ, увірував у його всесильність і у рятівну здатність. Створивши культ Угоди про асоціацію, потрібно було бути готовим, що скасування підготовки до підписання Угоди матиме такі ж наслідки, як і спроба скинути старих богів та поставити на їх п'єдестал нових. Тим більше, що євроінтеграція за останні десятиліття стала новою офіційною релігією України, поступово витіснивши собою комунізм.

Доленосне рішення КМУ не просто пропонував, а буквально продавлював прем'єр-міністр Микола Янович Азаров. Маловідомий факт, але троє міністрів — Раїса Богатирьова, Наталя Королевська і Юрій Колобов — не підписали це рішення. Деякі підписали з зауваженнями. Азаров дуже квапився і хотів, щоби рішення було одностайним. Більше того: саме він був головним натхненником відмови від євроінтеграції і саме він постійно вказував на те, що “Росія нам допоможе”.

Сьогодні чимало людей мені говорять про те, що президент дізнався про реальні цифри економіки та показники бюджету лише незадовго до Саміту у Вільнюсі. І прислухався до думки Азарова про те, що іншого шляху, аніж відновити стосунки з Росією, немає. Саме позиція Азарова мала фатальний наслідок для рішення щодо асоціації з ЄС. До речі, те, що з українською економікою у 2013 році будуть негаразди внаслідок помилкових рішень Уряду попереджав ще минулого року тодішній перший віце-прем'єр Валерій Хорошковський. Так само як про те, що ці негаразди можуть вплинути на наші плани євроінтеграції. Тоді від нього відмахнулися.

Очевидно, що Рішення Кабміну стало не стільки причиною, скільки приводом до Євромайдану (як постріл Гаврила Принципа був приводом, але не причиною Першої світової). Так само очевидно, що в основі Євромайдану лежала велика кількість суперечностей, що накопичилися роками в українському суспільстві. До деякого часу вони були заморожені. Тепер — “потекли”. Потекли з легкої руки Миколи Яновича.

У самому Вільнюсі Україні європейською стороною пропонувалася макрофінансова допомога до 3 мільярдів євро буквально найближчими тижнями (переговори про це провели Сергій Арбузов і його делегація). Більше того: спільними зусиллями було підготовлено проект заяви, другий пункт якої передбачав “сприяння наданню короткотермінової експертної технічної допомоги та розгляд можливості надання подальшої додаткової макрофінансової допомоги з боку ЄС” (мої європейські контакти показали мені вчора оригінальний текст пропозиції). Віктор Янукович відмовився від пропозиції європейської сторони саме з огляду на позицію Азарова, якому президент довіряє і якому він довірився і тієї ночі. Азаров чітко сказав президенту, що сума — надзвичайно мала для економіки України, пропозиції Європи для нас не цікаві, і що умови, запропоновані Росією, кращі. Так було поставлено фінальну крапку в українському питанні у Вільнюсі.

Тому зараз той, хто приймав розпорядження про призупинення переговорів і хто переконав президента у невигідності угоди має стати першою сакральною жертвою. Якщо президент хоче врятувати своє становище, він повинен без вагань відправити у відставку прем'єра. Не зважаючи на всі старі заслуги. Так, як свого часу Фердинанд Австрійський “здав” Меттерніха — до речі, Микола Янович вже давно почав нагадувати колишнього австрійського канцлера, діяльність якого стала однією з причин Революції 1848 — 1849 років у Австрійській Імперії. І вік, і стиль діяльності, і навіть зовнішні риси поєднують двох політиків.

І ось тут з'являється потреба у іншій “сакральній жертві”

Після Вільнюського саміту і поразки євроінтеграції Євромайдан почав поступово йти на спад. Люди почали розходитися, аби розпочати підготовку до інших акцій протесту. Ситуацію підігрів нічний розгром залишків Майдану — напад спецзагонів “Беркут”на беззбройних молодих людей під “благовидним” приводом: потрібно готувати площу до новорічних свят. Дії влади, помножені на абсолютно дурні пояснення, та ще й на фоні мовчання президента призвели до озлоблення і радикалізації. Народ вибухнув такою кількістю негативної енергії, якої не було за весь час історії України.

Хто стоїть за цим? Кому це вигідно? Не маю сумніву, що мета була — остаточно після Вільнюсу показати світу Україну, яка стала залежною і авторитарною і де питання треба вирішувати вже не у Києві, а у столиці північніше. Через кого і як це було зроблено — не знаю. Але впевнений, що покарання має бути таким, щоб ніхто більше не смів навіть подумати про повторення подібного побоїща.

Сьогодні ситуація є такою, що кримінальні справи проти рядових бійців “Беркуту” чи відставка керівника київської міліції ситуацію не врятує. Так само, як не врятують прості косметичні перестановки в Уряді. Народ хоче, щоби назвали винних великого масштабу, тих, хто впливають на велику політику.

Ніхто не повірить, що бити людей на Майдані давав доручення звичайний полковник або підполковник. Субординація в українців розвинута дуже добре. Не даремно ще маршал Жуков цінував українських сержантів і старшин, а маршал Євгеній Шапошников, останній міністр оборони СРСР, у 1991 році запитував, де ж він з розвалом Радянської Армії буде брати прапорщиків. Самостійно приймати подібні рішення українські офіцери не будуть. Тому виникає питання: відповідальність має нести керівник усього відомства. Якими б не були старі заслуги Міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка, але сьогодні мова йде про порятунок ситуації. Він мав би стати другою “сакральною жертвою”.

Діяти потрібно було рішуче, брати відповідальність, приносити свої вибачення потерпілим та їх родинам, називати винних або ж демонстративно карати їх. Демонструючи впертість, Віктор Янукович ризикує втратити основу під своєю владою.

Майдан набирає оберти. З кожним днем він буде вимагати все більшої кількості політичних жертв і поступок — якщо не застосувати певні дії на перших порах. Затягування ситуації, намагання вирішення ситуації відкласти “на потім” призведе лише до ще більшого градусу загострення, аж доки не залишиться єдиний вихід із ситуації із єдино можливою жертвою — самим президентом.

Шахова комбінація вимагає від короля пожертвувати ферзем і ладдею. Інакше політичний цугцванг переросте у мат за два ходи.

Кость БОНДАРЕНКО