Що стоїть за антиізраїльською риторикою Ердогана?

Він пообіцяв, що Туреччина явить світові Ізраїль як військового злочинця. Міністр закордонних справ Ізраїлю Елі Коен того ж вечора розпорядився відкликати з Туреччини дипломатичних представників, які перебували там, аби “здійснити переоцінку ізраїльсько-турецьких відносин”. Раніше ізраїльським громадянам уже було рекомендовано терміново залишити країну з міркувань безпеки.

Промова, що прозвучала в стамбульському аеропорту Ататюрка на “Великому палестинському мітингу” — таку назву мав цей помпезний захід — не була першою в низці подібних звинувачень. Раніше Ердоган уже стверджував, що скасував поїздку до Ізраїлю через те, що той улаштував “один із найкривавіших і найжорстокіших нападів в історії”, маючи на увазі військову операцію “Залізні мечі”, розпочату 7 жовтня у відповідь на безпрецедентну за кількістю жертв терористичну атаку ХАМАСу. Щоправда, до цієї заяви про плани Ердогана відвідати Ізраїль нічого не було відомо, — можливо, президент Туреччини їх вигадав.

Упродовж майже місяця бойових дій у Газі в риториці президента Туреччини можна було помітити певну динаміку. Першого тижня стверджувалося, що Реджеп Ердоган намагався запропонувати посередництво в переговорах між сторонами конфлікту та виявляв готовність сприяти звільненню ХАМАСом заручників. Водночас представникам цієї політичної сили, які раніше перебували в Туреччині, було наполегливо запропоновано залишити країну. Відразу після оприлюднення інформації про звірства, скоєні під час вторгнення бойовиків на ізраїльську територію, ХАМАС почав виглядати занадто токсично навіть для турецької влади. Однак після повідомлення з джерел у Газі про загибель 17 жовтня 500 людей унаслідок ізраїльського бомбового удару по лікарні Аль-Аглі турецький президент відмовився від риторики, що давала змогу зберегти щось подібне до рівновіддаленої позиції. Жодні спростування, які довели, що в первинній інформації про трагедію неправдою було практично все, включаючи причину вибуху біля будівлі шпиталю, вже не могли похитнути чітку антиізраїльську лінію, якої відтоді дотримувалося турецьке керівництво.

З огляду на широко розповсюджену в ісламському світі модель солідарності з єдиновірцями співчуття турецького лідера до палестинського народу Гази, який об’єктивно страждає від гуманітарної катастрофи, виглядає цілком природним. Та якщо згадати приклади, коли турецьку армію звинувачували у військових злочинах щодо єдиновірців на власній і сусідній території, обурення Реджепа Ердогана через військові злочини вже здається не надто переконливим. Так само не надто переконливо виглядає намагання турецького лідера висловити підтримку національно-визвольної боротьби пригніченого народу. Принаймні офіційна політика Анкари спрямована проти спроб створити хоча б автономні курдські національно-територіальні утворення навіть в сусідніх країнах. Важко назвати Реджепа Ердогана і щирим та послідовним ненависником Ізраїлю. Хоча за той тривалий час, протягом якого він перебуває біля керма країни, турецько-ізраїльські відносини переживали різні періоди, останніми роками вони стабільно зміцнювалися. Минулого року Туреччину відвідав ізраїльський президент, обсяг торгівлі між країнами збільшувався, а кількість ізраїльських туристів у Туреччині била рекорди. Послідовне засудження Туреччиною “окупації” палестинських територій Західного берега річки Йордан та “блокади” Сектору Гази економічній співпраці не заважали.

Що ж змушує Ердогана зараз так завзято розкручувати антиізраїльську істерію? До цього його спонукають як зовнішньо-, так і внутрішньополітичні чинники.

Із міжнародним аспектом усе зрозуміло, все лежить на поверхні. Після того як стало очевидно, що посередницькі послуги Ердогана навряд чи мають шанс знадобитися, йому нічого не залишається, окрім як змагатися в різкості риторики з іншими потенційними лідерами мусульманського світу, такими як Іран. Від Марокко до Пакистану політики в мусульманському світі чудово розуміють, що якомога різкіші антиізраїльські заяви сьогодні — це найефективніший спосіб завоювати авторитет у регіоні. Ердоган додає до них помітний елемент антизахідництва. У своєму виступі на мітингу в стамбульському аеропорту він стверджував, що Ізраїль насправді — просто пішак, яким пожертвують, не моргнувши оком, якісь сили, що вже двісті років ведуть боротьбу з ісламським світом. Єхидні критики кажуть, що гостроти антизахідній риториці Ердогана додала особиста образа. Держсекретар США Ентоні Блінкен, прагнучи не дати локальній кризі перетворитися на масштабнішу війну, під час близькосхідного турне не вважав за необхідне завітати до Анкари. Можливо, турецький лідер, чутливий до таких жестів, розцінив це як зневагу. Щоб нагадати “хрестоносцям” про свою роль у регіоні, Ердоган вирішив скористатися колосальною енергією антиізраїльської люті, що вирує зараз у всьому мусульманському світі.

Останнього тижня спостерігачі згадували також про ідейну спорідненість Партії справедливості та розвитку, яку представляє турецький президент, і ХАМАСу. Опосередковано, за кілька проміжних етапів, в організаційному та ідеологічному сенсі обидві політичні сили сягають міжнародного руху “Братів-мусульман”, заснованого майже сто років тому в Єгипті. Щоправда, порівняно з деякими іншими національними версіями руху турецькі ісламісти еволюціонували в бік більшої помірності. Де-факто уряд ХАМАСу в Газі в свою чергу відмовився від офіційної афіліації з “Братами-мусульманами” під тиском Єгипту, де цей рух заборонено. Однак у тому, що Туреччина разом із Катаром упродовж усіх цих років підтримувала ХАМАСівську адміністрацію Сектору Гази, незважаючи на її нелегітимність в очах більшої частини арабо-мусульманського світу, ідейно-політична спорідненість зіграла свою роль. Особливо помітним партнерство Анкари та Гази було на тлі прохолодних відносин із офіційною частково легітимною Палестинською національною адміністрацією в Рамаллі. До речі, Ердоган послідовно відмовляється назвати ХАМАС терористами, стверджуючи, що вони є “борцями за визволення своєї землі”.

На внутрішньополітичній арені ситуація вочевидь визначається однозначним пропалестинським консенсусом у турецькому суспільстві. У цьому контексті варто нагадати, що минулої весни вибори стали серйозним випробуванням для керівної партії і особисто Реджепа Ердогана, котрий переміг свого конкурента з мінімальною перевагою. У цих обставинах із боку президента просто гріх було б не спробувати очолити справді всенародний рух ісламської солідарності. Палестино-ізраїльський конфлікт — це, напевно, єдиний пункт громадського порядку денного, щодо якого турецька влада та опозиція мають ідентичний погляд. Однак президент, безперечно, має кращу позицію, щоби скористатися цим ресурсом та піднятися на хвилі антисіоністської енергії.

Новий виток палестино-ізраїльського конфлікту досить вдало для Ердогана припав на святкування століття Турецької республіки. Мітинг в аеропорту було організовано буквально за день до офіційних масових свят. Будинки та люди просто потопали в національній символіці. Для лідера-популіста це створювало ідеальні декорації, щоби звернутися до мас саме з тими тезами, які всі хотіли почути від нього.

Спадщина Ататюрка зазнала своєрідного переосмислення протягом довгих років влади ісламістів на чолі з Ердоганом. Однак на рівні символів і публічної риторики не йдеться про відкрите заперечення націоналістичних і секуляристських ідей, закладених Батьком Турків у фундамент республіки. Радше в Туреччині сформувався відносно гармонійний синтез кемалізму та неоосманізму. Ердоган намагається поєднувати в своїй риториці ці елементи, не педалюючи їхньої початкової несумісності. Технічно це набагато простіше зробити від супротивного, тобто акцентуючи увагу не на позитивних цінностях (які об’єктивно різняться), а на експлуатації образу ворога. Коли суспільство вже й так згуртоване та знає, куди адресувати свою ненависть, завдання стає геть простим. Хто б відмовився від спокуси скористатися ситуацією, в якій зміцнення авторитету що на міжнародній арені, що всередині країни досягається такими нехитрими театральними прийомами й за допомогою самого лише стрясання повітря?

В'ячеслав ЛІХАЧОВ, член Експертної ради Центру громадянських свобод