Що буде після виборів

“На якийсь час в країні буде конкуренція двох дійсностей — режиму і громадянського суспільства. Все це на тлі всеперемагаючого-голосу-пофігізму, який пристане до будь-якої групи, що набере критичну масу”.

Євген Глібовицький, із ФБ

Парламентські вибори-2012 є проміжними для України. Чи може змінити багато чого парламент, який уже, по суті, нічого не вирішує?

Радикально — ні, але потенційно — ще й як. Саме на парламенті без опозиції тримається влада Путіна і Лукашенка. Згадаймо 2004-й, коли Кучмі не вдалося пропхати політреформу, а потім цей же склад Ради легітимізував третій тур виборів.

Зовнішні фактори

Що сьогодні відбувається на глобальному рівні? Напруга між Японією і Китаєм, що при переході у гарячу фазу ударить по світовій економіці…

Іран і Ізраїль, чий конфлікт тримає у заручниках енергетику всього світу.

Обама “номер два”, з його ізоляціонізмом і зосередженні на внутрішніх проблемах країни.

Сімейна драма ЄС, котрий починає сам по собі дуже дорого коштувати його “родині”. Потенційна боротьба за ресурси Гренландії, Арктики і Антарктики.

Світ лихоманить — та Україна поки що далеко від цього всього.

Країна після 11 вересня 2001 року опинилася на периферії світових процесів, котрі з демократизації переключилися на протидію тероризму і енергоресурси.

Основний вітчизняний зовнішній чинник — це Едіпів комплекс Росії: після вдалого замаху на суверенітет Грузії у 2008-му вона пройшла свої Судети, і від цього гіганта, замученого імперськими потугами, можна чекати чого завгодно.

Варіанти

На авторову думку, найбільш вірогідними наслідками виборчої кампанії будуть:

1. Перемога влади <295 голосів.

Найвірогідніший сценарій: ПР візьме десь 80-90 чоловік за списком, близько 150 мажоритарників і “тушок” з числа опозиції, проте не дотягне до конституційної більшості. Якою вона є, покаже голосування за нового голову ВР.

Такий сценарій був би найбільш бажаним для Банкової: неможливість зміни Конституції була б стримуючим фактором, проте не становила б обмежень для законотворчості чи щодо ринку землі, чи щодо Митного союзу тощо.

Але “чечетовщина” зникне як феномен. Провладний депутат-мажоритарник, котрий вклав у свою кампанію від мільйона умовних одиниць — це не “списочник”, чия політична кар’єра залежить тільки від волі кількох партійних босів. Це — не коханка, не водій, не секретарка, не просто родич чи друг дитинства.

Це людина, котра пережила сильний, мінімум тримісячний стрес, котра мусила говорити з людьми, дивитися їм в очі, передавати їм якісь цінності.

Себто вартість такого мандату є незмірно вищою за просто гроші.

Водночас і опозиція не допустила б конституційного введення другої державної чи зняття статті про недопустимість чужоземних військових баз на території України, і залишила б собі плацдарм на 2015-й.

2. Перемога опозиції > 226 голосів

Програна боротьба за лідерів в тюрмі, програний “мовний закон”, перемога маркера “свій-чужий” за мовною ознакою для виборця, замість соціальної антирежимної ідентифікації — шулерські, але перемоги влади, котра грає першим номером.

А тріумфально сформовані “анархістами” і “руськими блоками” ОВК дають мало шансів на чесні вибори.

Неякісні списки, відверто слабкі мажоритарні кандидати, повністю зданий Схід і Південь, дуже слабка кампанія в Центрі України на даний момент веде опозицію до поразки.

Автор голосуватиме за опозицію — і тому, поки ще є час, хотів би, щоб вона припинила самознищення.

Перемога опозиції все ще можлива за кількох умов.

Перша — якщо Об’єднана опозиція і УДАР погодять єдиних кандидатів на округи, котрі можна виграти — і не тільки на Заході, але й в Центрі, а це мінімум плюс 30 мандатів.

Друга умова — припинити взаємознищення між ОО, ВО”Свобода” і УДАРом на Заході, на “безпечних” територіях.

Третя — треба негайно брати на приціл Центральну Україну і особливо Київ, де можна і треба вигравати — і забирати електоральне поле Королевської.

Четверта — необхідна більша присутність УДАРу на Сході, де єдиною альтернативою поки що виступає фальшива Компартія.

П’ята — негайно творити єдиний штаб всієї опозиції із захисту виборів: поодинці нічого не вдасться.

3. Перемога влади >295 голосів

У випадку, якщо опозицію вдасться дотиснути, якщо контрольовані владою ОВК дадуть написаний результат, існує вірогідність того, що влада отримає близьку до конституційної більшість, у котру потім “доламає” необхідну кількість людей.

Та це буде Пірровою перемогою влади. Знищивши, по суті, у такий спосіб опозицію, вона займеться самопоїданням. На фоні зростання “Сім”ї” цілком можна чекати сценаріїв а ля Ходорковський.

Загнивання цієї більшості може призвести до поразки Януковича на виборах 2015 року. Чи виникне конструктивне середовище всередині ПР/влади, котре теж буде альтернативою для України?

Економіка. Другий вимір, котрий не надто залежить від виборів, але прямо впливатиме на життя України — це економіка. Її переддефолтний стан через загрозливий рівень державного боргу, ризик інфляції гривні, згвалтування великого і середнього бізнесу членами клану Януковича не дають підстав для оптимізму.

Отже, в економіці на нас чекають два варіанти. Може бути зле — люди працюватимуть на їжу: терпітимуть, економіка тікатиме в тінь, люди з перспективою і надалі масово емігруватимуть, стагнація через неврегульоване право власності триматиме нас в ролі європейської “Нігерії” — потенційно багатої, але суперкорумпованої, а тому нецікавої території.

Думаю, що до 2015 року це — найвірогідніший сценарій.

Але може ще бути дуже зле — зникнуть сірники і сіль — згадаймо “гречану кризу”. Не хотілося б тут говорити про “failed state” і можливі зовнішні сценарії — залишимо їх для ситуативних кімнат спецслужб і мозкових центрів.

Фактори впливу

Парламентська опозиція — не єдина альтернатива владному режиму. Журналісти, з їхньою боротьбою проти цензури, заважають владі тихо дерибанити Україну. Чи вдасться Януковичу впровадити закон про наклеп, чи появляться журналісти-зеки?

Правозахисники зараз здебільшого зосереджені на питаннях порушення прав людини в судах, незаконного тюремного ув’язнення. Це — ще один важливий вимір боротьби за демократію, що стосується кожного.

Новий феномен доби — це молоді позасистемні політики, відторгнуті опозицією, такі, як Олесь Доній чи Тарас Стецьків, або ті, що крокують самі — як Володимир Кухар у Тернополі, Василь Гацько, Ігор Луценко і Тетяна Монтян у Києві.

Чи продовжать вони боротьбу після своєї більш ніж вірогідної поразки?

Важливий вимір — хто матиме силову перевагу в суспільстві — кримінал чи міліція — “чорна” чи “червона” масть.

Церква і громадські авторитети? Хто задаватиме референтність? З кого братиме приклад хлопчиська пубертатного віку?

Вони — майбутні громадяни, і якщо “понятія” переможуть переконання — матимемо Януковича і надалі.

Після виборів, які нічого не вирішать, політика знову стане місцевою. Майбутня комунальна катастрофа — вихід з ладу водних, теплових, електричних мереж змусить людей об’єднуватися. Або кине їх у глибоку бідність.

Чи зможуть люди вийти за межі свого порогу, свого поверху, свого під”їзду, свого будинку — на рівень хоча б вулиці, поставити задачу майбутнім депутатам місцевих рад — і обрати гідних?

Дикий капіталізм ставить перед лівим рухом питання захисту прав працівника. А перед правими — захист прав власника. Тому якісне майбутнє можливе тільки тоді, коли матимемо ідеологічну дискусію.

Наступні етапи

Якби Україна була окремою планетою, або хоча б членом ЄС, то графік моментів змін міг би виглядати так:

— вибори до Київради і вибори київського мера — 2013: хто володіє столицею, той задає тренд на цілу країну;

— вибори до місцевих рад — осінь 2014: “вся політика — місцева”, кажуть американці;

— вибори президента — січень 2015;

— парламентські вибори — осінь 2017;

— місцеві вибори — осінь 2018;

— вибори президента — січень 2020.

Та наразі живемо в дуже турбулентний період, коли час може піти інакше. Хтозна, можливо, через другу хвилю економічної кризи цей парламент проживе від сили півроку, а ще через півроку Янукович емігрує?

Або якщо путінократія затріщить по швах, і кудись треба буде скинути суспільну агресію?

Насамкінець

Як на мене, до 2015 року кардинальних змін чекати не варто: їх варто готувати. Для них треба програму майбутнього і команду, що зможе організувати людей задля зміни влади. Чи буде у цих людей достатньо волі, морального капіталу, зрештою досвіду?

Можливо, більш реальним буде говорити про 2020 рік, коли клан Януковича вкінець перегниє — за той час можна створити альтернативу. Та чи буде стільки часу — чи дасть його Росія? Скільки з українців не діждеться його, і емігрує або відійде?

Але є віра, що Україна подолає інерцію розчарування і відчай виживання — українці знову шукатимуть один одного, називатимуть спільні цінності, “їстимуть слона дрібними шматочками” — робитимуть сьогоднішній день першим днем майбутнього.

Остап КРИВДИК, політолог, активіст