Ще раз про українську мрію

Випромінювати оптимізм, оцінюючи перспективи України в розпал кризи, — справа ризикова, але українська свідомість за останні десять років формувалася під дивною сумішшю обставин: декомунізація, інформатизація, вмонтування у світовий поділ праці, така собі національна спеціалізація, пошук власної модерної ідентичності.

Українська людина підтвердила свою високу адаптивність до обставин на відміну від держави. Держава зблукала в пошуках ресурсів для соціального патерналізму, замість шукати свого місця в лавах передових держав. Державний апарат, дещо видозмінений з радянських часів, так і не спромігся вмонтуватися навіть в постіндустріальну епоху, не кажучи вже про інформаційну епоху. А світ вже живе електронним урядуванням. Держава, дещо перекошена в бік злиденного патерналізму, настільки сторонилася конкурентності своїх найактивніших громадян, що просто витіснила багатьох з них за межі національного економічного життя. Образ передового українця 2010-х приблизно такий — програміст або консультант західної корпорації, котрий живе в Україні, його мізки працюють не на Україну,зарплату отримує на картку, інвестує в місцеву харчову галузь як звичайний споживач. Якщо роль держави в стосунках з таким українцем зводиться лише до того, щоб податково ошляхетнити такого свого громадянина, то такому українцеві така держава не надто потрібна. Але становлення українського громадянина за ці роки стало гарантією невідворотності входження України саме в амбітну світову велику двадцятку.

Ділили-ділили і таки обділили!

Останні дні першого десятиліття третього тисячоліття нашої ери змушує до узагальнень, і найперше узагальнення: для України це десятиліття не було втраченим, як висловлюється багато доволі впливових політиків, це десятиліття було, швидше, динамічним гальмом дев`яностих — вибором задекларованим, але не утвердженим. Що було гальмом процесів девяностих — ностальгія за совком, соціалістично-патерналістський запит на пільги чи недорозподілене майно? Між ідеологією і майновими війнами, звичайно ж, домінували майнові війни.

Свого часу найуспішніший досі український президент Леонід Кучма швидкими темпами, монтуючи державу, досягнув успіху швидше в імітації цього монтажу — часу в нього було хіба що на побудову скелета, який в перспективі обросте м`ясом чи м`язами. Так от, виявилося, чим активніше наростало це м`ясо, тим активніше зростали з деяким випередженням і вовки, котрі полювали на це мясо.

Пригальмовуючи через боротьбу ідеологій становлення нового українського громадянина, ці вовки успішно загарбували колишнє всенародне і соціалістичне майно. Але потенціалу на модернізацію у цих вовків не вистачило — всі сили пішли на перерозподіл і приватизацію. А на приватизацію найголовнішого активу був задіяний грандіозний сценарій з мінімізації впливу держави на цей процес — прийшовши до влади через Майдан, Віктор Ющенко навряд чи шось міг протиставити гігантському перерозподілу найголовнішого українського активу — землі . Тому й публічний вибір, тобто вибір декларативний, як підтвердження найголовніших процесів першого десятиліття, перенісся на друге десятиліття. Ринок землі забезпечить солідну капіталізацію України, а вона в свою чергу проявиться в культурному продуктові, у витворенні сучасної національної ідентичності. Суспільство в проминулому десятилітті дало шанс нинішнім мільярдерам, тепер їхня черга дати суспільству шанс. Вони тепер влада, а значить — вони тепер трохи більше ніж сторожі власних капіталів. І глибоко помиляються ті, хто переконує суспільство в безальтернативності тези про те, що капітал немає батьківщини. Як і пролетаріат має батьківщину, так і капітал має батьківщину. Це доводять найдинамічніші економіки епохи великої кризи. І Китай, особливо Китай, і Індія, і Бразилія.

Ще раз про українську мрію!

Про кособокість політичної конструкції „Україна”, мабуть, найяскравіше свідчать сотні тисяч людей з дипломами про вищу освіту, котрі і в сніг, і в дощ стоять на ринках країни, замість того щоб впроваджувати високі технології. Колись Леонід Кравчук лякав українців охлократією, але, зберігши у владі майже всю комуністичну номенклатуру, і тим самим напевне уникнувши по суті перегляду кордонів країни, тепер уже політичний клас незалежної країни замість справжньої побудови державних інститутів перетворив владу у якнайприбутковіший бізнес.

У кожній з частин країни політичний клас формувався за окремою моделлю, хтось акцентував на ідеології, а хтось на фінансах, тільки весь цей процес слугував одній меті — первинне накопичення і ніякого майбутнього.

А тепер от процес первинного накопичення завершений — ресурси зосереджені немалі, тільки про який конкурентний розвиток можна говорити, коли в процесі цього перерозподілу не було витворено сучасної людини, а значить втрачено перспективу. Між феодалізмом і інформаційним суспільством — величезна прірва і ураїнський людський матеріал розосереджений між цими епохами в пропорціях, котрі ніякої доброї перспективи не засвідчують. Коли Віктор Янукович декларував свій програмний намір про входження у двадцятку розвинених країн, було цілком очевидно, що капітал, котрий привів його до влади, зосереджений у таких сферах,котрі лише консервують українську відсталість і вторинність. Це все технології індустріального суспільства, не кажучи хоча б про елементи пост-індустріального, і вже потім — інформаційного, як найвищої на сьогодні ланки суспільного розвитку. Отже, маючи достатньо конкурентну і освічену українську людину, держава на сьогодні може осилити лише примітивні форми працевлаштування. Значить, даючи шанс людині, українська держава має бути зацікавленою у розвитку власної перспективи, власного виживання через забезпечення максимальної свободи для свого громадянина. Адже підневільна людина підриває конкурентність держави в сучасному світі. І це не романтика, а сучасна прагматичність. Сучасний тип державного мислення.

Десятиліття підкилимної економіки може тепер заміститися десятиліттям підкилимної ідеології. Але влада проходить чергові кола проб і помилок кожен раз із значно вищою швидкістю, і тому найближча перспектива виглядає доволі обнадійливою. Коли правлячому класові є що втрачати, він стає більш гнучким. І гнучкість ця проявиться в тому, що плодити злидні власними руками владі стає все більш невигідно. І питання не в споживчому стандарті. Питання в статусності! Плодити базарних торговців із дипломами юристів не лише нераціонально, а ще й ризиковано. А стратифікація за латиноамериканським зразком перекриває таку близьку європейську комунікацію. Тим більше, що перехід у вищу економічну лігу для частини представників українського правлячого класу дуже швидко привчає їх і до манер представників цієї ліги. Фірташ фінансує україністику в Гарварді, Ахметов — школу журналістики в НАУКМА і протитуберкульозний фонд, Пінчук — анти-СНІД і центр сучасного мистецтва, а також Yalta European Strategy . Це початки аристократичної поведінки. Але в комплексі — це елементи творення сучасної ідентичності. І до того ж української ідентичності. Це щось усереднене між етнікою і громадянством, але це однозначно прощання з СРСР. А ще коли спільна робота на бренд „Україна” починає створювати додану вартість фактично із повітря, то кожен, хто задумується над власною перспективою, розуміє, якими фінансами обростає цей процес, і дбає про власне місце в цьому процесі.

Отже стоячи однією ногою в інформаційній епосі, варто розуміти одне — що є найдорожчим предметом купівлі-продажу на цьому етапі, а таким є людський інтелект. Талант, якщо хочете. Неординарність, що продукує дорогі ідеї. А таку неординарність відкрити в людині можна лише за умов свободи. Стів Возняк чи Білл Ґейтс в умовах тоталітарних не виникають. І місце у світовій двадцятці, якщо ти не Китай чи Індія з мільярдним населенням, теж не здобувають. Там, де є можливість реалізації особистості, де є справжня конкурентність, там і забезпечується успіх, в тім числі й політичний. Лише перерозподіляти створене попередниками — не достатня умова, щоб ставати суб`єктом геополітики. І не родовища газу, а світогляд формує високі людські стандарти.

Наступне десятиліття стане епохою регламентації, і наша нинішня свобода навпіл з ризиками може стати доброю приманкою для справжніх авантюрників зі старого світу, котрі в регламентованих економіках просто нидіють. Авантюрники — це завжди технологічно! Особливо коли гроші від сусідів починають тікати у твою країну в пошуках саме свободи! Отже „країна свободи” Україна приречена вимінювати свободу на газ, на нафту — щоб знову експортувати свободу. Звучить це все парадоксально, але нафти для тоталітаризму ми не маємо. Тоталітаризм для України на найближче десятиліття аж ніяк непоплатний! Тому єдине, що ми можемо експортувати — це технології, або ж зерно. Зерно розумного, доброго, вічного! Чи це лише ігри в контраверсію?

Без геополітики мрії не збуваються!

Перефразовуючи максиму Ліона Фейхтвангера „чим вища посада, тим обмеженіший вибір”, можна окреслити перспективу України приблизно так — чим ближче до Євросоюзу, тим менше вибору, і тим більше відповідальності. І чомусь втечею ніхто не поспішає назвати ненаближення. Так само страх перед еРеФією взаємоповязаний зі страхом політичної „українізації” самої Росії. Росія боїться українського „хаосу”, а разом із тим і боїться українського людського матеріалу, котрий раптом в обмін на реалізацію російської геостратегії почне вимагати української свободи. Адже, виявляється, що соціальний патерналізм псує людський матеріал, а значить робить націю нездатною до реалізації надзавдань. Чого власне й вимагая геополітика. В українському сценарії перспективи потрібно спробувати змінити дискурс — поглянути на місце України не між Росією і Євросоюзом, а між Євросоюзом і Китаєм, адже нинішній російський істеблішмент пробує китаїзувати країну власне через китайське ставлення до вартості людського життя. Не нафта і газ визначає перспективу — а саме вартість людського життя. Європейці своє життя оцінюють високо, і саме це ставлення підштовхує і технології, і духовну складову, і захист екосистеми. Отже одним із вислідів останнього українського десятиліття на відміну від російського, є все ж таки постання менш радянської, ніж російська, людини, що в кінцевому наслідку і формує запит на життєвий стандарт, ближчий до європейського. Але це на сьогодні! У випадку ж швидкої трансформації Росії в бік європейського ставлення до людських свобод, сусідство з Росією і близькість менталітетів може капіталізуватися для України в досить привабливий геостратегічний комплекс, де додана вартість корисних копалин помножиться на технологічний ресурс, сформований у свою чергу через ставлення до людських свобод і до життя людини вцілому. Отже, боротьба за українську свободу є одночасно, як мінімум, боротьбою за свободи білоруські й російські, тобто за новий політичний ландшафт Європи. І від того, де проходитиме європейсько-китайський кордон (по Дону чи по Амуру), залежитаме і місія України — чи як регіонального лідера, чи тихого сателіта, чи тигра, що готується до стрибка.

Чи є в України надзавдання, і чи тільки в західному напрямку вони зосереджені? Відомо точно, що надзавдання України поширюються далеко за периметр національного кордону.

Інструменти чи, пак, механізми, що потрібні для реалізації української мрії, наше рідне суспільство вже досить випукло чи, пак, рельєфно відчуває, бо на собі ж апробувало рецепти досягнення проміжних фінішів. Ці проміжні фініші як ніщо інше підказують і сам всезагальний рецепт чи методику втілення мрій. Обмеження свобод у цих методиках не передбачається.

Володимир ЦИБУЛЬКО